Бранці
Айно крізь мариво відчула, як її волочуть кудись. Голова шалено боліла. Вона спробувала поворушитися, але або вона була занадто слабкою, або ж її міцно зв’язали. Затуманеним поглядом вона побачила, що збоку, постать обмотана якимось лахміттям тягне її подругу на санях. Вона спробувала припідняти шию щоби краще все роздивитися, та сильно заболіла голова і в очах потемніло. Айно знову затягувала темнота…
Проснулася вона в повній темноті. “Це ж день, чому так темно?" — намагалася збагнути Айно. Дівчина спробувала встати й одразу вдарилася головою об стелю. Спробувала навприсядки просунутися вперед-назад, та кожного разу просто стукалася в перешкоди, на дотик — клітка. Її помістили в маленьку клітку, де їй доведеться сидіти зігнутою.
— Хелено!.. Хелен! — пошепки почала кликати подругу.
У відповідь тиша, але прислухавшись вона почула чиєсь дихання неподалік. «Надіюсь вона жива», — заспокоювала себе Айно. Хоча зараз вона мало переймалася станом своєї подруги, її більше цікавило власне положення. План був таким: “Мені буде досить просто робити стандартні жіночі речі, тобто задовольняти чоловіків, коли їм заманеться, готувати їжу, яку чоловіки будуть приносити, допомагати в побуті й плем’я прийме мене. Головне — це вижити”.
Вона почала куняти від слабкості, а згодом і зовсім заснула. Проснулась Айно, коли вже зовсім розвиднілось. Хоч у цьому приміщенні й не було вікон, та крізь щілини в дошках, з яких і були побудовані стіни, пробивалося достатньо світла. Вона зразу оглянулась довкола. Приміщення було схоже на якусь стайню чи комору. А маленька клітка, у якій вона сиділа, напевно, колись використовувалася для тварин минулого. Їй розказували старші люди її племені, що колись було так багато тварин, яких люди тримали в клітках і використовували на їжу, що в людей навіть була така проблема, яку називали ожирінням. Айно поглянула на свою кістляву руку й не могла собі навіть уявити, як це бути товстою.
Тут вона здригнулася: “Дурепа ти. Хелена, де Хелена?” Айно почала, переплітаючи довгі, тонкі кінцівки, вовтузитися в клітці. Позаду, на підлозі, лежала жінка. Це точно Хелена. ЇЇ темне, кольору ворона, волосся неможливо було сплутати.
— Хелено, Хелено. Прокидайся! — тихенько гукала подругу Айно. У відповідь — тиша.
Айно жахнулася коли добряче розгледіла подругу й затулила рота рукою, щоби не крикнути.
Хелен лежала на підлозі, важко дихаючи. Навколо все було заляпане кров’ю. Нижче коліна, де ще недавно була нога її подруги, була пустота. "Ці сволочі відрізали ногу бідній Хелені" — блідніючи, збагнула дівчина. На нозі був зав’язаний електричний кабель, призначення якого було зупинити кровотечу, як зрозуміла Айно. На правій руці було щось типу кайданки, ланцюг від якої був намотаний на металеву опору. "Почекай, — заспокоювала вона сама себе, — у Хелени ж була поранена нога. Можливо іншого виходу не було, можливо ногу дійсно необхідно було ампутувати", — не втрачала надії дівчина. Вона прокручувала різні заспокійливі версії в своїй голові.
Тут дівчина почула якийсь шум за дверима, потім гуркіт і двері розчахнулися. Яскраве світло з двору засліпило Айно на мить, та вона змогла впізнати цього ж чоловіка в лахмітті. По тілу промайнув крижаний холод, коли дівчина побачила, що він тримає велику сокиру. Чоловік пройшов повз клітку, навіть не повертаючи голови в її сторону. Айно від страху не могла навіть поворухнутися. Чоловік узяв шматок товстого кабелю, затягнув петлю Хелені трішки нижче лівого плеча й одним ударом відсік руку. Жінка лише легенько здригнулась, ніби уві сні й далі засопіла. Чоловік знову пройшов повз клітку повністю ігноруючи дівчину. За ним тягнувся шлейф крові.
Айно забилась у куток, трясучись від холоду і страху. Через деякий час з вулиці доносився запах запеченого на вогні м’яса. У дівчини забурчало в животі, потекла слюна…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!