Молот і тесак

Настав нарешті вечір – довгоочікуваний час, коли Макар відкинув свій молот в ящик, повісив щипці на цвях і потягнувся серед жару, що досі йшов з печі.

Високий це був чоловік, дужий, м’язистий. У спітнілій сорочці, в шкіряному фартуху, що вже забруднився, темних штанах і чоботях. Над губами його росли темні густі вуса, що опускались донизу. На голові – коротке волосся.

- Мм…! – витягнувся він наскільки давала стеля.

Оглянув всю кузню, з розкритими широкими воротами. Кинув погляд на старого батька, що скручував біля стола якийсь прут.

- Піду я, батьку, - почав знімати свій фартух. – Випити хочу, - повісив його на гачок.

- Угу. Йди. І скажи бабі, щоб вже на стіл накривала. Ай! – кинув той прут. – Чортова залізяка!

- Та полиште його. Завтра сам вам скручу, що там треба.

- Сили вже не ті, - невдоволено оглянув той кузню.

- Ну то не мучте себе. Загасіть жар і йдіть. Нікуди цей прут не втече, - пішов на двір.

А двір у них був просторий. Що стояла хата велика в одній стороні, поменше – у іншій, сама кузня, сарай з конями, невеликий город і курник, біля якого ходили кури.

- Ох… - підійшов Макар до бочки з водою та вмився.

Зняв сорочку, витер себе мокрою ганчіркою. І зайшов до великої хати, де мати з невісткою вже накривали на стіл.

- Що ти? – кивнув чоловік на молодшого брата, який курив люльку.

- Цвяхи ті вже остогидли… Коли ви мені дасте вже щось путнє кувати?

- Коли в тебе всі цвяхи рівними будуть, - кивнув він і сів.

Повечеряло сімейство, почали жінки прибирати зі столу, а Макар чисту сорочку вдягнув, грошей трохи дістав. Мати помітила це:

- Підеш гуляти – наречену знайди.

- Мамо… - закотив той очі.

- Що «мамо»? От що «мамо»?! – обурено повернулась вона й кинула рушник собі на плече. - Тобі вже 27 років! Бичара здоровий! А досі хлопак! – поставила руки в боки.

Той важко зітхнув.

- Микита вже одружився! – показала вона на меншого сина, що з батьком діставали горілку. – Хату тобі вже побудували! – махнула на двір. – А господині досі нема!

- В мене роботи багато, - поправив свій пояс.

- От Люська! – махнула на двір. – Дочка гончара! Дивиться на тебе постійно!

- В неї спина крива.

- А Настя шинкарка? Спина в неї рівна, руки сильні!

- Ага. А ноги такі здорові, що я її не обхоплю.

- Зате здоров’я яке! – показала палець. – Та йому крива, та товста… - роздратовано подивилася вбік. – То на Орисі женись! – кивнула йому.

- На якій ще Орисі? – спантеличено повернувся Макар до неї.

- Дочці Назара коваля! Та дівка рівна, худа!

- Що?! – витягнувся парубок. – З іншим ковалем сім’ю мати?! Може мені ще і молотка йому віддати свого?! Батьку! – глянув він на старого, що вже наливав собі з пляшки. – Ви чули?! Мати хочуть, щоб я на дочці Купенка женився!

- Що? – спантеличено глянув той на неї. – Ото баба! Що ти мелеш?!

- А що Макар меле?! – повернулась жінка до чоловіка. – Такий здоровий, а досі нежонатий!

- Та одружуся я, мамо! Одружуся! – відвернувся, подивившись на себе у дзеркало з відполірованої пластини. – Як стане менше роботи, піду і знайду собі когось! – пригладив волосся, витер рот після їжі.

- Та як же! – глянула стара на нього. – Цілими днями у кузні! В тебе ніколи роботи не мало!

- Ну, - повернувся він до неї. – Тоді доля в мене така, - знизав плечима. – Не женитися мені во віку.

- Ах ти паскуда! – схопила рушник з плеча і почала його бити. – Сама тобі дружину знайду! Дівок на такого хлопа мало не буде!

- Боже! Мамо! – закривався той руками від неї. – Та знайду я собі когось! Знайду! Заспокойтеся вже! – вийшов на двір.

«Ото пилять і пилять…» - глянув на зачинену кузню, на курей, на дерев’яний паркан.

- Ніби зайнятися нічим. Аж сіпає, - здригнувся.

Попрямував він до кінця вулиці, до пустого загону, біля якого вже збиралися люди, аби подивитись на кулачні бої. Чоловіки тут були, що хотіли випустити пару після роботи, підлітки, що красувались перед дівчатами, самі дівчата, які придивлялися до них і вболівали, пара жінок, що спостерігали за всім цим доволі скептично. Секунданти кричали, забравшись на огорожу. Закликали більше людей, представляли бійців, збирали гроші на ставки і слідкували, аби ніхто нікого не вбив.

Вже готувалася нова пара бійців.

- М’ясни-ик Ва-аси-иль! – голосно представляв його парубок на огорожі. – Піднімає хряка голими руками! – стиснув кулак. – Будь-кого нарубає на фарш і скрутить у ковбасу! Наш годівник! Наш бича-ара! – показав на нього в одному кутку.

І чоловік цей виглядав дійсно кремезним, важким. З переламаним носом, саднами, синцями. З короткими вусами. Він намотував тканину на свої кулаки і вже думав про те, як буде бити морду тому, хто піде на нього.

- І хто ж насмілився кинути йому виклик?! – вражено голосив парубок. – Хто? Хто?! – приклав вухо до натовпу. – Сам дзвонар! – підняв руки – Святий Оле-ексі-ій! – показав на дебелого чоловіка в протилежному кутку, що розминав плечі. – Молиться кожного дня! Сповіщає про ранок і вечір! Може зрушити з місця десять дзвонів одночасно! – шоковано показав пальці. – Чи зможе він зрушити Василя?! Чи буде Діва Марія на його боці?! Робіть ставки! На чиєму боці цього вечора Бог?!

Макар послухав все це й проліз через натовп до Василя:

- Гей, - ліг він руками на огорожу. – Якщо поставлю на тебе, виграєш? – кивнув догори.

Той сміхом вдавився:

- Глянь на цього здихлю, - кивнув він на дзвонаря та повернувся до коваля, не припиняючи намотувати тканину на другий кулак. – Чи ти думаєш, що я його не поб’ю? – іронічно всміхнувся.

- За весь день на тебе поставлю… - помахав Макар пальцем на нього та вирівнявся, почав шукати очима того, хто приймав ставки.

- Не хвилюйся, - глядів Василь на нього. – Нічого не втратиш, - затягнув тканину на кулаці, заправив кінець і повернувся до свого опонента.

- Гей! Гей! – помахав коваль гаманцем чоловіку, що ходив з таріллю серед людей. – На м’ясника ставлю!

Зробили всі ставки, зістрибнув хлопець з огорожі в загін:

- Зараз вершиться доля! – розвів він руками перед людьми. – М’ясник! – показав на нього. – Чи дзвонар?! – на того. – Ніж чи молитва?! Кров чи Бог?! Ставки всі зроблені! Бійці підготовлені! – глянув на тих. – Бій! – махнув рукою та перескочив за огорожу.

Кинувся дзвонар на м’ясника, що натовп весь ахнув. Почав штовхати його, намагатися повалити, а той вперся ногами у землю немов кам'яний.

- Давай! – кричав завзято Макар. – Кабаняра! Давай!

Відштовхнув Василь Олексія, витер свій ніс передпліччям. Склав кулаки коло грудей й почав його бити, наступати. Вдарив у бік, в вухо, отримав у відповідь.

- М’я-сник! М’я-сник! – бив коваль по огорожі, а за ним кричали і інші.

Врізав Василь тому в макітру. Зчепились вони, почали бити один одного швидко. Що натовп загудів, посунувся ближче, голови свої витягнув.

- Давай! Бий його! Бий! – кричали мужики. - В голову! По зубах давай! В око цілься!

- Давай, Василю! – склав Макар руки коло рота, намагаючись перекричати усіх. – Вломи йому! Хай Петра побачить!

А ті лупилися. Відштовхнув Василь Олексія, сплюнув слину. Покрутив дзвонар плечем. Дихали вони важко. Наче бики, розбурхані хряки. Знову зчепились. Почав лупити Олексій по голові, врізав Василь йому ліктем у скроню. Та так сильно, що той похитнувся, очі його розгубились.

- Добий! – голосив коваль. – Добий його!

Врізав Василь в щелепу. В голову. Притиснув до огорожі і продовжував бити.

- Гей! Гей! – стрибнув секундант між ними й почав відсовувати м’ясника.

Пригледівся до дзвонаря, до обличчя його, що ледь розуміло хоч щось.

- Ти як? Б’єшся? – тримав хлопець Василя на витягнутій руці. – Б’єшся? Продовжуємо?

- Мм… - замукав Олексій незрозуміло. – Мм… - покачав головою.

- В такому випадку… - повернувся він до м’ясника. – Перемога! – схопив його за кулака і підняв. – Василь м’ясник виграв ще раз!

Заголосив натовп - одні радісно, інші зневірено. Макар поклав пальці у рот і засвистів.

- М… - затуманено посміхнувся Василь на цей звук.

- Яка це вже перемога?! – голосив секундант. – Справжній м’ясник! Що рубає всіх своїх опонентів на фарш!

- Ха-ха-ха! – не стримався коваль.

Вийшов Василь з-за огорожі, отримав свою частку від ставок, Макару порахували його виграш. А секунданти голосили вже про наступну пару бійців.

- Ото ти кабан! – гордо всміхнувся коваль м’яснику. – Справжня золота свиня! – підкинув свій гаманець, в якому дзвеніли монети.

- Хах, - витирав той обличчя тканиною, що знімав з кулака. – Не кажи, що заробив багато. На того святошу мало хто ставив.

- Не скажи. Хто тебе поб’є – багатсько грошей виграє. Тож бажаючі завжди будуть. Самі азартні, - всміхнувся, не відриваючи очей від нього.

- А ти не самий азартний я бачу, - зі сміхом глянув він на Макара. – Постійно на мене ставиш.

- Ти завжди виграєш, - здивовано насупився. – Нащо мені ставити на когось іще? Хіба я дурень, аби свої гроші втрачати? – всміхнувся. – До слова, - нахилився до Василя, спершись на огорожу. – Не хочеш випити зараз? За перемогу, - кивнув вбік.

- Хах, випити? Та який дурень від такого відмовиться?

- Отож, не будь дурнем.

Витер Василь з себе весь бруд, кров, сховав тканину для кулаків у штани та й пішов із Макаром і ще двома друзями до шинку у самому центрі. Зайняли вони стіл, підізвали дочку шинкаря. А дівка та була молода, здорова, рум’яна, що стегна широкі, що груди великі.

- Налий-но нам меду! – махнув їй Макар. – Та побільше!

- Який мед?! – вразився м’ясник. – Тягни горілки відро! – хлопнув по столу. – І буженини побільше!

- Буде все вам, пани добрі, - відповіла Наталя. – І мед, і горілка, - кивнула, пішла.

Принесла вона до столу медовухи глек, бутиль горілки з перцем, ароматної буженини таріль. Посуд, прибори.

- І скажи нарешті, - звернувся Василь до неї, - як ви буженину цю робите! Скільки питаю вже, а ви не говорите! Вам шкода, чи що?

- Про це в батька питайте, - розлила вона напої їм в кухлі та чарки.

- Та не каже мені той шинкар нічого! Із колегою рецептом ділитися не хоче! – змахнув рукою.

- То і я вам тоді розказати не можу. Ця буженина наш хліб. Насолоджуйтеся, пани, - посміхнулась й пішла.

- Ото дівка… - покосився Василь їй услід.

- Хах! Подобається? – кивнув Макар угору. – Форми такі… - провів долонями по повітрю.

- Що? – спантеличено глянув м’ясник до нього. – Форми? Мені не до смаку такі дівки, - почав нарізати собі буженини.

Степан з Кирилом зареготали:

- Хіба ти її їсти зібрався?

- Хах, так… - незручно посміхнувся коваль.

- А тобі, Макаре, що? – подивився Василь на нього. – Око на неї поклав, чи що? – кивнув дівчині вслід.

- Хах… Та ні. Просто питаю, - знизав плечима невимушено. – Так дивно. Такий хлоп гарний, а все не женишся.

- Еге ж гарний. Ніс зламаний, зубів нема і б’юся постійно. Такий красивий, що осліпнути можна! Інша справа ти!

- А що я? – здивовано вирівнявся.

- Красивий, при грошах, працьовитий. А досі сам. Чи то дівки тобі наші не подобаються, чи що? – продовжив різати м’ясо, не зводячи погляду з нього.

- Роботи багато, - насупився коваль. – Нема в мене часу дівок розглядати.

- Ото ж те саме, - опустив Василь очі до буженини, відкусив й знову заголосив до шинкаря: - Та чого ви мені рецепт дати не можете?! – змахнув рукою.

Наїлися чоловіки м’яса, напилися горілки із медом, що спустошився глечик, що майже опустів бутиль. Тіло їх слухалось менше, губи майже не відкривались для слів, язики заплітались.

- Отож… - розмірковував Степан, спираючись головою на руку. – Хто з вас сильніший? – повела його голова від Василя до Макара.

- Гик! Гм? – п’яно насупився коваль, що зморщилась половина обличчя. – Мм… - повернувся до м'ясника, а той - так само до нього. Оглянули чоловіки один одного через силу повільно. - Ц, - кисло махнув Макар головою. – Поб’є мене… - повернувся до столу.

- М, - спантеличено насупився Василь. – Поб... Ю? За шо? – махнув обличчям. - Не буду, - покрутив головою.

- М? – поглянув до того. – Не будш?

- Не буду… - зібрав брови до купи, губу свою надув. – Люблю тебе, - сказав Макарові в очі. - Як друга, - схопив за шию й різко вдарився чолом у чоло, притиснув до себе. – Як брата!

- А брати... Не б’ються, - ствердно покрутив той головою.

- В жодному разі!

- От бачиш? – повернувся коваль до Степана. – Не буде він мене бити.

- А якщо не в бійці? – поцікавився Кирило п’яно. – Ти ж… Залізяки тягаєш. А той… - глянув на м’ясника. – Туші.

- М? – насупився Василь й пройшовся поглядом по всьому Макару. – Мг, - зморщився і відсторонився. - Він... - клюнув носом. - Не... туша. Не підніму.

- Не піднімеш? – наче ображено глянув коваль до нього. – Чого? Хіба я не пір’їнка?

- М, - насупився Василь . – Ти - перо, - задрав своє обличчя.

- Хіба ти перо не піднімеш? От я... - підняв ніс гордо. - Підніму тебе.

- М? - ніжно вразився чоловік. - То це я... Пір'їнка?

- Так, - впала голова Макара. - Ти - пір'їнка! - владно глянув на нього. - Найлегша! - схопив його за голову обома. - На світі! - міцно моцілував в щоку, що ясна впилися в шкіру.

- Мм...! - зморщився Василь задоволено та обійняв його міцно.

Пили чоловіки до середини ночі, коли вже опустів той бутиль, закінчилась закусь, кудись загубилися гроші. Насилу виповзли Василь з Макаром з-за столу, на якому вже хрюкав Степан. Не знайшли поряд Кирила - кудись він видно пропав. Обійнялись за плечі й поплентались до дверей, вилізли на пустий двір, залитий місячним світлом.

- Ой-й-й...! - задрав Василь голову й завив на всю округу: - Ходи-ила-а!

- Ой шука-ала-а! - приєднався до нього Макар.

- Квітку жо-о-овту-у! - заспівали вони разом та поплентались хитаючись до воріт. - І знайшла я ї-ї...! - подививлись чоловіки один на одного. - Ї близько! - поцілувались міцно і п'яно. - Що не бу-ло...! - повернулись до дороги.

Як Василь з глухим стуком врізався в стовп.

- Кхе-е-е! - перекосило коваля від сміху. - Кхе-ехе-ха-ах...! - аж зігнувся, хапаючись за живіт.

- Е-е... - спантеличено насупився той, не розуміючи, хто не дає йому ходу.

Кинув погляд на Макара, що ледь стояв на ногах поряд, хитався, задихався від сміху.

- Ге! - обурено повернувся він до стовпа. - Я тут...! - закотив рукава. - Тут...! - замахнувся кулаками. - А ти тут...! - вдарив його грудьми, вперся чолом в стовп, намагаючись залякати очима. - Стоїш тут...!

- Хе...! - сипів коваль, намагаючись заспокоїтись. - Хе-ха-хе...!

- Я тут... Йду! - сіпнувся Василь. - Йдемо! Тут! Ми! А ти тут...!

- Хех... - вирівнявся насилу Макар.

Схопив свого друга за плече, розвернув, кинув на стовп і впав всім тілом на нього, притиснув так міцно, так близько. Що вони дихання один одного відчували грудьми, видих - губами, тепло - шкірою.

- Чого ти... - нерозбірливо заговорив коваль. - До стовпа... Гик! - похитнувся.

- Ми... Йдемо тут, - зморщився Василь п'яно.

- А він...?

- А він... Стоїть, - почав ковзати погляд по обличчу Макара.

- На дорозі... Гик! Ой... - втомлено поклав голову йому на плече, видихнув, очі заплющив, все його тіло трохи сповзло. - Мм...

І добре так стало зненацька. Так дивно, тепло, м'яко, на серці солодко. Що притиснувся Макар трохи сильніше. Вдавив себе у живіт Василя, посунув свою голову далі, обійняв зі стовпом, зуби свої стиснув.

- Мм... - замукав м'ясник кисло.

- Мм... - знехотя відсторонився коваль від нього.

Зморщився також, погляд відвів вбік. І така неприємність одразу стала у серці. Така гіркота, такий сум сильний. Що надув Макар губу, носом шморгнув насилу:

- Друг ти мій... - глянув на Василя, хитаючись на ногах. - Найкращий, - вдарив себе в груди. - Та я... Заради тебе...!

- Хай весь світ зникне... - похитав він головою. - Але ти... - схопив за шию й притиснувся чолом до чола.

- Ніколи... - погойдав Макар головою збоку у бік.

- Сатану на ковбасу порубаю...

- Друг... - накинув руку йому на шию. - Брат.

Через силу відлипли вони від того стовпа, обійнялися міцно і поплентались далі, завиваючи якісь пісні по дорозі.

Та в якийсь момент вони почали не розуміти де ж саме вони йдуть, і куди взагалі йдуть, і нащо...

- Головне, - кивнув Василь сильно на це, - що ми разом...

- А спати на вулиці... - повернувся Макар повільно до нього. - Ми також будемо разом...? - підняв брови з зусиллям, намагаючись не заснути прямо тут.

- Мм... - зморщив м'ясник губи. - "Спати на вулиці"... - озирнувся насилу. - Гей! - побачив якийсь обрис. - Добродію...! - махнув йому. - А підкажіть нам... Гик! Ой... А де ми...?

- М? - глянув туди коваль і насупився швидко. - Мм... Багато... - повернувся до друга. - Нам кіт скаже...

- Ну... Він все тут знає, - змахнув рукою Василь, подивившись на чоловіка. - Ходить тут... Бачить добре...

- Проблема, - повів головою. - Ми... Не бачимо...

- Проблема... - махнув і він головою, відводячи погляд у бік. - А шо робити? Тіки кіт є... - знизав плечем.

- Отож... - подивився втомлено на тварину.

Не було в чоловіків виходу іншого - продовжили вони тинятися вулицями разом. Завивали пісні, падали, реготали, питали у тіней і півнів куди їм іти. Коли нарешті показались знайомі ворота, двір, підкова над головою.

Закликав Макар Василя бути тихим. Пройшли вони навшпиньках до хати його пустої. Догорою впали, перечепились, м'ясник взагалі щось перевернув, що прокинулись кури.

- Щщ...! - зашипів коваль гучно, приклавши палець до губ.

- Щщ... - винувато повторив за ним друг.

Пробралися вони до дверей, заповзли в хату.

- Мм... - навпомацки просувався Василь уперед.

Зробив Макар пару кроків за ним, врізався тілом у тіло.

- М! - відреагував той.

- Туди, - направив коваль його далі, посунув, провів до самої печі і почав допомагати залізти.

За м'які боки він тримав тіло, що немало сил рухатись. Впирався Макар долонями в зад, стискав пальцями його теплі сідниці.

- Який ти жирненький... - заштовхав він всього Василя, почав залазити слідом.

- Мм... Не заздри... - посунувся чоловік до стіни. - Хорошої людини має бути багато...

- М... - задумливо зморщив Макар губи. - То ти... - видихнув, падаючи на піч. - Такий хороший...? - глянув на його два вогника серед пітьми. - Людей б'єш... Хряків рубаєш...

- Справжній добряк... - не зводив він погляду.

- Мх, - повернувся на бік до нього. - Брехло...

- Чуєш... - насупився той. - На друга казати таке...

- Та який ти мені друг...?

- Мм...? – засмутився Василь.

- Брат! - схопив Макар його за потилицю й сунув до себе, стикнувся чолом у чоло, очі заплющив. - Ближчий за рідного...! - пробурмотів.

- Брат! – накинув руку йому на шию. – За тебе…! – зморщився п’яно. – Хоч вмру!

Дихали вони важко і втомлено, відчували видих один одного на своїх губах.

- М… - зморщився Макар кисло. – Не вмирай… - сковзнула його долоня з чоловічої потилиці на шию, під вухо.

- Не хочш…? – притихнув м’ясник, заплющуючи очі.

- М-м, - покачав він головою насилу.

Видихнув Василь важко:

- Тоді… Не буду… - посунувся ближче.

Сонце вже сходило повільно. Осяювало першими променями високі дерева, дзвіницю храму, схили далекі. Прокидались кури, співали півні, птахи. А чоловіки засинали. Поряд один з одним. В теплі і дивному приємному відчутті, що все добре.