Сварки
Наступними днями Василь якось змінився. Став менше балакати, менше кричати на ринку, а очі його постійно тяжіли до землі. Смуток охопив його душу. Якась незрозуміла журба, про яку він думав постійно.
Макар, натомість, повністю пішов у роботу. Працював з ранку до ночі, мало з ким говорив. Мова його стала інакша – коротка, суха. Що не стосувалось кування він взагалі не хотів обговорювати. Як і дивитися комусь у очі. Не ходив він на ринок, не кликав Василя в гості, а той сам не приходив.
Не бачились чоловіки декілька днів. Як от настала субота, Макар пішов на кулачні бої. Поставив на Василя, як то було завжди. І став у стороні, спостерігаючи за усім цим.
Сьогодні м’ясник бився із конюшим Якимом, що був таким самим великим, як він.
Зійшлися бійці, поцілили один одному в тулуб, у пику, зчепились, як навіжені собаки. Щось пихтіли, кричали, штовхались. Та Макар помітив, що Василь б’є якось інакше. Не так точно, не так сильно, як це було завжди. Яким від нього не відступав, не бажав перевести подих хоча б на мить. Він бив його без перестану – у тулуб, у голову, що м’ясник насилу встигав прикриватись руками. І поволі відходити до огорожі.
Макар занепокоєно протиснувся через натовп, став впритул до загону, визираючи що там із Василем. Чи то суперник йому попався такий сильний, чи то спав приятель сьогодні погано, чи то поїв мало. Але Яким його бив. Затиснув до огорожі і наносив удари у тулуб з обох боків.
Натовп кричав, вболівав, охав і ахав, що починало гудіти у вухах. Ніхто не вірив власним очам – Василя перемагали. Цього великого чоловіка, що розправлявся з суперниками без жодних проблем. Бралися за голову ті, що поставили гроші на нього, напружено спостерігали ті, що поставили проти нього. І кожен намагався дати якусь путню пораду. Аби збадьорити м’ясника, закликати конюшого добити його. Приєднався до цього навіть Макар.
- Василю! – стривожено закричав коваль. – Василю! – приклав руки до рота, аби він точно почув. – Отямся! Василю!
А в того у вухах гуділо. Всі звуки зливалися в одноманітний потік. Паморочилося у голові, у тілі боліло. Закривав він тулуб руками. Яким продовжував бити його по боках.
- Василю! – занепокоєно проліз Макар вздовж огорожі ближче до нього. – Василю! Отямся! Василю!
Насилу розрізнив той знайомий голос серед шуму навколо. Очі повернув до коваля.
- Василю! – протискався чоловік через натовп, дивлячись тільки на нього. – Вріж йому! Відкинь! Хай побачить Петра!
Затримав м’ясник погляд на ньому. І дивно стало у грудях. Немов би серце вкололо, почало тиснути, нити.
- Василю! – намагався докричатись до нього Макар. – Василю! – приклав руки до рота.
- Га? – розгублено забігали його очі.
Повернулись до Якима. Відштовхнувся Василь від огорожі, відкинув суперника уперед.
- Нумо! – підняв коваль кулака. – Вмаж йому! Давай! Василю! Бичара! – кричав до друга з усіх сил.
А той сплюнув кров вбік, разом із зубом. Притиснув руки до тіла, закрив тулуб. Кулаки стиснув міцніше. Перевів дух й кинувся на Якима з усіх сил.
- Давай! – почав голосити Макар. – Ва-силь! Ва-силь! – бив по огорожі.
Зчепилися чоловіки, немов дикі собаки. Били один одного, штовхали, намагалися повалити у бруд.
Лупив Василь, як минулого тижня. Ніби не було в нього жодної слабкості, жодних проблем, ніби він не програвав ще пару митей назад.
Почав відступати Яким до огорожі, не витримуючи натиску. Закривався руками, дихав голосно й важко. А люди скандували гучніше. Почали кричати і його ім’я, аби він взяв себе в руки.
Та Василь його не жалів. Лупив немов тушу на відбивні. Боки, печінка, по нирках. Почав згинатись Яким, що його залишалось тільки добити коліном в чоло. Впав конюх у бруд, дихаючи насилу.
- І зно-ову…! - заголосив секундант. – Васи-иль м’ясник отримав перемогу! – переліз через огорожу до нього, взяв руку, підняв. – Справжній м’ясник! Що рубає своїх суперників на ковбасу!
А той із задишкою покосився у бік Макара, який стримано посміхався на таку перемогу.
Вийшов Василь з загону з іншого боку. Отримав нагороду за бій, Макар забрав виграш.
- Добряче він тебе побив, - говорив коваль м’яснику, який ще не прийшов остаточно до тями. – Аж зуб вибив, - показав той у руці.
Василь же дихав голосно, дивився униз, спираючись на огорожу:
- Головне, що я виграв, - зняв тканину з кулаків й витер піт з шиї.
Макар оглянув все це:
- Вип’ємо? Чи поставити тобі зуб зараз?
Чоловік підняв погляд до нього:
- Зараз?
- Так, - знизав коваль плечима, немов говорив про щось зовсім буденне. – В мене ще є тонкий дріт для містка.
- Мені здається, - опустив він обличчя, витираючи піт, - що скоро буде легше мені вже всю щелепу замінити, аніж кріпити окремі зуби на дріт.
- Бився б ти менше – то і зуби тобі б ніхто не вибивав.
Василь з осудом глянув на нього:
- Ти мені мамця, аби казати таке?
- Ні. Але якщо тобі виб’ють ще зуба три – то я не знаю, як їх кріпити назад, - підняв плечі. – Не кажучи про те, що ти більше не зможеш нормально кусати.
Той видихнув важко, опускаючи очі.
- То що? – запитав Макар. – Поставити зуб чи колись потім?
- Та пішли вже, - відстав він від огорожі й похитнувся.
- Гей! – підхопив його коваль. – Не падай… - оглянув стан всього друга. – Схоже він тобі по голові врізав більше, ніж треба…
- Мм… - кисло зморщився. – Постав мені вже той зуб і піду спати.
- Добре. Ходімо тоді… - розвернув Василя до свого дому та нешвидко повів.
Прийшли вони на двір кузні нескоро – повільно йшов Василь, пересував ногами насилу. Посадив його Макар на лавці біля кузні, приніс самогонки:
- Випий і промий рот.
Та почав шукати якийсь дріт. Нажаль не було достатньо тонкого, тож взяв коваль той, який був і витягнув через вузький отвір щипцями. Відкусив, скрутив у місток, вставив у нього зуб Василя та повернувся до друга, який просто сидів, втомлено дивлячись уперед.
Садна були на його обличчі, вже опухало під оком, синіла щелепа, ніс здавався кривішим. Розмазана кров над губою і підборіддям, брудний одяг, пом’яте волосся. А на руках синці і забої.
- Нащо ти б’єшся? – із сумом підійшов Макар. – На тобі скоро живого місця не буде, - підняв його голову, відкрив рот.
- А тобі яке діло? – дивився той в очі. – Б’юся і б’юся. Чи ти хочеш, аби я на вулиці людей бив?
Коваль зуби свої стиснув, насупився:
- Ще раз підеш на бої, - різко відкрив його рот. – Я тебе лікувати більше не буду, - поставив місток, перекрутивши його дріт із сусіднім, глянув, як стоять інші. – І так вже повна паща дротів, - захлопнув його рот. – Йди спати, - пішов в кузню. – Де моя хата – ти знаєш.
Василь покосився чоловікові вслід. Піднявся насилу й поплентався до печі, на яку з зусиллям заліз. Макар ліг поряд з ним значно пізніше, залишивши між ними достатньо вільного простору.
Прокинувся Макар вдосвіта. Кинув швидкий погляд на Василя, що тихо похрапував поруч. Оглянув його синці, садна, засохлу кров під носом та на руках. Відвернувся і вийшов на двір. Приніс до своєї хати частину хлібини, сало, шматок ковбаси, пару яблук та половину глечика компоту із вишнями. Поставив все це на стіл, накрив рушником і почав збиратись до церкви. Вмився, побрився, одягнувся ошатно. Глянув на досі сплячого Василя, розвернувся й пішов.
Повернулось сімейство вже коли сонце піднялося вище над обрієм, коли м’ясник сидів за столом у хаті Макара і втомлено їв те, що йому залишили.
- Прокинувся? – кинув коваль погляд на того, щойно зайшов.
- Угу… - жував той, дивлячись уперед. – Голова… - проковтнув. – Досі щось недобре… - повернувся до друга. – А ти як?
- Не здивований, що тобі погано, - відвів очі на стіну, починаючи перевзуватись.
Василь опустив погляд на їжу. На відкусану ковбасу, на хлібину із салом.
- Хочеш? – протягнув він сніданок до коваля.
Той глянув на це, відвернувся:
- Мати зараз щось путнє приготують – то і поїм.
- Добре… - подивився на своє їдло.
- Ти теж не наїдайся, - пішов до скрині з речима. – Вони і на тебе приготують, - зняв гарну сорочку.
- Аби ж тільки не кричали… - крадькома покосився до нього.
- Не мають.
Перевдягнувся Макар у домашнє. Подивився на Василя, зустрівся із його очима.
- Що? – кивнув коваль йому вгору.
- Нічого, - опустив той обличчя. – У церкву ходив? – продовжив їсти спокійно.
- Так, - підійшов. – І тебе б позвав, - взяв шматок сала з його хлібини. – Якби ти не був такий побитий, - з’їв.
Василь глянув на це:
- Ніби вони і так не будуть обговорювати те, як ми бились вчора з Якимом.
- Ти б себе бачив. На тобі зараз живого місця нема.
- А на кому є? Таке вже життя, - подивився на їжу в руках, вкусив.
Макар просто зітхнув:
- Не ходи на бої більше. І так всі знають, що ти сильний. Навіщо воно тобі?
- А тобі яке діло? Ходжу і ходжу. Тебе я ходити не змушую.
Коваль відвів погляд у сторону.
- Впертий, як той баран, - розвернувся та вийшов на двір.
Василь подивився йому вслід, не припиняючи їсти.
Приготували мати сніданок, приніс Макар дві тарілки до себе в хату. Наливки, часнику трохи. І почали чоловіки снідати в тиші. Не хотів говорити коваль, бо друг його не слухав. Не хотів починати розмову м’ясник, бо почувався не дуже добре.
Щойно поїли, Макар відніс увесь посуд, окрім глека і чарок. Василь вмився, сходив до туалету. І сіли вони за стіл грати у нарди. Кидали кубики дерев’яні, ходили шашками, випивали, робили якісь ставки. Та практично не говорили – не було настрою.
Так пройшов ранок, половина дня. До хати завітала мати з кошиком, повним брудної білизни:
- Цілий день граєте! – невдоволено почала вона. – Раніше ти навіть в неділю працював в кузні!
- Мамо… - зітхнув Макар втомлено, сидячи вже без сорочки. – Дайте відпочити. Неділя… Святий день. Нічого термінового у мене зараз нема, то нащо мені працювати? – обернувся до неї. - Аби грошей заробити побільше? Але для кого? У мене ж ані дружини, ані дітей, - повернувся до гри й кинув кубики.
- А матері допомогти? – здивувалася жінка.
Коваль зітхнув непомітно, переставляючи шашку. Василь підняв погляд до нього, помовчав трохи, а потім кивнув вгору:
- А купи мені коня.
- Тобі? – спантеличено глянув чоловік на нього. – Нащо?
- А тобі шкода? Я от завжди собі коня гарного хотів. Такого породистого, блискучого… Буду ото, як пан гуляти.
- Хм, - усміхнувся Макар. – Під тебе хіба що буйвола треба. Зламаєш того коня своїм задом.
Василь невесело вирівняв губи:
- Ну то засолю тоді. Або засушу. Ти знаєш яка конина може бути смачна? Кінь тварина добра, - потягнувся. - У господарстві не пропаде...
Коваль потішно хмикнув, дивлячись на все це:
- То хочеш коника?
- Гарний кінь то завжди добре… Ех, - поклав руки на стіл, взяв кубики й кинув.
- Хм, - опустив він погляд на кубики. – Але на панську породу не розраховуй.
Василь зацікавлено покосився на нього, переміщаючи шашку.
- Ну так, звісно, - саркастично заговорила мати на все це. – Давай ще Василю і коня купимо з наших грошей, - махнула рукою.
Макар очі закотив непомітно. Гість глянув на неї.
- Мало йому нашої гостинності. Чого ти без сорочки? – кивнула на сина. – Вже програв йому все?
- Нічого я йому не програв…
- Та як же! Кожного тижня ходиш на ті прокляті бої і повертаєшся п’яний без грошей! Кожну копійчину ставиш на нього! Краще б ти на дівок стільки тринькав! Сидиш ото голий… - стиснула зуби. – Краще б сходив у такому вигляді до сусідки! – кивнула на двір. – Від такого парубка дівка будь-який сором втратить!
- Мамо…!
- Що «мамо»? І Василя із собою візьми, - кивнула на того. – А то сидять два бика, - роздратовано оглянула їх. – Не жонаті і без дітей. В нарди цілий день грають! Тьху! – розвернулась, пішла.
Чоловіки поглянули один на одного. Макар роздратовано, Василь – спантеличено.
- Ото через тебе все це! – вказав коваль на м’ясника.
- Через мене?! – округлив той очі шоковано.
- Прийшов тут! Після боїв своїх проклятих! Спиш, їси! Жодну дівку не можу запросити до себе!
- Ах так?! То я тобі заважаю?! – піднявся, спершись руками на стіл. – То може мені зовсім не ходити до тебе?!
- Не ходи! – встав, впершись у стіл. – Ходиш! Об’їдаєш! Ще й граєш, як циган! – кивнув на нарди.
- Що?! – заголосив чоловік. – «Як циган»?! – повів головою. – Граєш, як жид!
- «Як жид»?! – ошелешено підняв брови. – Та я тебе…! – відштовхнувся від столу й вмазав йому кулаком в щоку.
Василь аж похитнувся:
- Що…? Та як ти…! – кинувся на нього.
Почали вони штовхатись, боротись. Зчепилися, немов два собаки.
- Руками він крутить своїми! – роздратовано кричав Макар. – Кості кидає, як відьма!
- Програвати не вмієш! Криворуке!
- Я?! Криворукий?!
- Ще й тупий до того ж!
- Ах ти…! – повалив Василя на підлогу. – Падло таке! – розвернув його на живіт, заломив руку за спину. - Невдячне! Я до тебе з добром! А ти…!
- Бачу я твоє добро! Руки мені крутиш так, що скоро зламаєш! Ото на батьку тренувався, аби за мене узятись!
- ЩО?! – округлив Макар очі. – Та я тебе…! – стиснув губи.
Поглядом пробігся по хаті, шукаючи чим його покарати. Горщики, рушники, віник. Глянув на Василя під собою. На його сідниці.
- Та я зґвалтую тебе зараз! – штовхнув пахом у зад.
- Ха! То вперед!
- Ти мені не віриш?! – ошелешено підняв брови.
- Кишка тонка!
У Макара обличчя почервоніло від злості:
- Ах ти…! - стиснув він зуби, різко стягнув його штани.
Сідниці великі. Що в тілі вистрілило щось дивне, гаряче. Що в голові оселився туман.
- Ніяк не схаменешся! – гнівно дістав він піструн, плюнув на нього, вставив у Василя.
- Их! – витягнувся на мить той.
- Ведеш себе, як голка в сраці! – почав рухатись.
- Ха! – обернувся той, а щоки його червоніли. – Ніхто тобі не повірить, що ти гатив мене!
- Заціпся! – притиснув Макар його чолом до підлоги. – Я не збираюсь бовтати! Не дурень! – ліг грудьми йому на спину, притиснув всією вагою.
- От дідько… - притихнув Василь та очі заплющив.
Рухав Макар стегнами. І відчував щось дивно приємне. Тепло, жар, слабкість у тілі, перемішану з якоюсь жагою, що забрала собі всю волю, всю владу. Глибше, сильніше. Гнів ставав якийсь зовсім інакший, туман у голові здавався якимось особливо солодким. Присмак у роті, тепло, запах. Припав він носом до шиї.
- Мх… - протягнув Василь тихо, витягаючи голову уперед.
Як же тут було гарно, як же тут було затишно, добре. Краще, аніж після важкої роботи, краще, аніж після горілки у свято.
- Сволото… - огорнув Макар його м’яке тіло руками, стиснув з усіх сил.
- Ох… - ніби крізь сон прошепотів той. – Вибач… За батька… - похапцем проковтнув слину. - Я не хотів казати такого…
- Заціпся, - зчепив зуби.
- Дідько… - безсило стиснув він кулаки, вперся червоним обличчям в підлогу.
Дивно все це було для Макара, для самого Василя. Тиша хати, де вони лиш удвох. Скрегіт дошки на підлозі, далекий гавкіт собаки. Дихання. Таке тепле, гаряче, таке близьке й… Що хочеться подих затамувати, аби відчути його на собі. Сироти, що бігають шкірою. Серця, що б’ються так швидко, приємно, немов тягнуться один до одного через груди і спину. Жар, спека.
Обережно проковтнув Василь слину, аби Макар не помітив. Притиснувся той йому щокою до потилиці, немов ліг, притиснувся всім тілом до тіла.
Не міг Макар описати це почуття, не міг пояснити чому він не зупиняється, не міг зрозуміти чому не підіймається, чому більше не злиться. Чоловік просто рухався. Ковзав по своєму другові вгору і вниз.
Та от стало ще гарячіше. Що Макар вчепився зубами Василю в шию, очі заплющив й затремтів:
- Мг… - стиснув він чоловіка ще більше.
- Макаре, - поспіхом проковтнув слину, відчуваючи це всередині себе.
А коваль дихав глибоко й голосно. Відпускати не поспішав. Немов би розтягував час, немов би застигнув у стані цьому.
Очі розплющив насилу. Побачив волосся знайоме, потилицю, шию. Спантеличено зуби прибрав, грудьми відсторонився.
- Дідько, - прошепотів швидко, дістав член, встав і хутко пішов, ховаючи погляд.
Василь розгублено обернувся. Побачив, як за Макаром двері закрились.
М’ясник тільки піднявся, штани натягнув, коли почув з кузні дзвін металевий. Поглянув туди через вікно, подивився засмучено вбік і через деякий час непомітно пішов.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!