КЕСАРЕВІ КЕСАРЕВЕ…

Колись, почувши заповідь прадавню,

Що судити ближнього не слід,

Я думала крізь юність необачну,

Що це про пліткарство й пустослів’я бід.

Здавалося: не триматись пліток за спиною,

Не сіяти образ і зайвих слів —

І будеш ти із чистою душею

Іти спокійно серед людських днів.

Але життя відкрило ширші межі,

Масштаб закону — наче океан.

Коли палають засудження вежі,

Ми самі потрапляємо в капкан.

Бо осуд — це тонкий дзвінок програми,

Таємний старт заплутаної гри.

Ти попадеш на нуль, на дно тієї драми,

Яку в душі надмінно запустив.

Не знав ти біль, не бачив ситуацій,

Не чув, як серце плакало в пітьмі,

І ось — без жодних довгих апеляцій —

Ти сам стоїш у тій же кутерьмі.

Гра запускає алгоритмів коло,

І поки сам не втрапиш в ту ж біду,

Поки життя не випалить довкола,

Ти не збагнеш чужу важку ходу.

Навіщо це? Щоб вилікувати душу.

Щоб народилась емпатія з руїн.

Крізь власний біль прозріти кожен мусить,

Любов до ближнього піднявши із колін.

Бо поки сам на собі не відчуєш,

Як важко втриматись на самому краю, —

Чужого болю серцем не почуєш,

Не знайдеш милосердя у раю.

Тож будьмо добрими, єднаймо душі,

Учімося прощати знов і знов,

Бо кожен з нас тепло це сіять мусить,

Даруючи Всесвіту любов.