Ті, що не тріскають від першого удару

Ми — наче скло, що вилите з води,

Яке тремтить на грані дня і ночі.

Ми біжимо і губимо сліди,

Уламки скла кидаємо тьмі в очі.

Життя людське — мов спалах сірника,

Мить промайне — залишився опалок.

Тримає нас чиясь тверда рука,

Але із часом — тліє лише згарок.

Ми пишем плани на десятки літ,

Купуєм речі і будуєм стіни,

Приходить мить — провалюється світ,

Лишаючи залізо і руїни.

Фортеці наші — паперовий мур,

Що зникне від вогню чи від туману.

А ламкість в нас — фаянсових фігур,

Які не тріскають від першого удару.

09 серпня 2026 р.