Жити в новому світі – це…

– Пройдіть через рамку, – почав прикордонник.

Дівчина заметушилася. Її очі бігали по пункту пропуску, шукаючи варіант для уникнення перевірки.

Прикордонник служив уже 5 років, тому знав в чому причина її хвилювання.

– Вам же відомо, що нічого жахливого не станеться, якщо рамка пищатиме, – уточнив він. – В будь-якому випадку Ви матимете вибір: повернутися додому чи вживити чіп.

Дівчина почала поправляти одяг та волосся, намагаючись зробити крок в незвідане.

– Перепрошую за моє хвилювання, просто це перша поїздка в Україну, – вичавила вона.

Військовий добродушно мовив:

– Я Вас чудово розумію та не буду тиснути. У нас є кімната для роздумів, вона знаходиться в сірій зоні, тому ви будете там в цілковитій безпеці і тиші.

Рука вказувала на двері по її сторону рамки.

Вона, полегшено зітхнувши, погодилась та пройшла в кімнату.

Їй розповідали, що в Україні нечіповані не можуть навіть з дому вийти. Та лише уявлення про вживлення в долоню чіпу створювало неприємні відчуття у шлунку.

Вона опинилася тут, незважаючи на те, що телебачення в її країні сповіщало, що чіповані українці не контролюють своє життя, є піддослідними у руках поточного правителя і можуть бути відімкнені від енергосистеми будь-якої миті. «Статистика вчинення злочинів у чіпованому суспільстві значно зросла з 2030 року», повторювали на різних каналах, наводячи нікому не зрозумілі графіки, стрілки яких стрімко летіли вгору. Дякувати богу та тодішньому президенту, бо після Визвольної війни 2022 року країна, в якій вона жила перетворилася на вільну від технологій та зброї зону.

Звільнення від технологій почалося у 2023, після того, як купка вояків повернулася з української землі (цей день було занесено в підручники історії у розділі Перемога руського народу). З ними тоді на її землю завітали й українські військові. Пригадалося, як вона, маленькою, разом із сім’єю ходила на святковий спільний парад. Там говорили, що цілі спецоперації виконано, прихильність братського народу повернуто. Українських вояк зустрічали, як званих гостей. Їм тоді віддали військові частини для проживання. Залишки руської зброї конвоями пішли в Україну (в новинах казали, що повернення дружби народів не сподобалося НАТО і Україна має захистити свій західний кордон). Президент особисто запросив видатних українських військових у парламент та запропонував їм керівні посади в регіонах. Він називав це взаємною інтеграцією, стверджуючи, що росіяни теж сидять у парламенті України (хоча жодного знайомого, або знайомого знайомого, що виїхав в Україну представляти інтереси держави, дівчина за всі ці роки не мала).

Допомагали братньому народу як могли: за зброєю в Україну попрямували виробничі потужності (в газетах писали, що прокляте НАТО розбило всі наявні українські виробництва і тепер нашим меншим братам немає чого їсти, натомість наводилися дослідження про позитивний вплив відмови від виробництва на стан здоров’я колишніх працівників, яких великодушно звільнили від роботи). А згодом для українських сімей зібрали та передали левову частку зібраного, в 2024-му, врожаю. Але дівчина точно знала, що українцям потрібніше.

Вона провалювалася у м’яке синє крісло, колір якого манив погляд та пригадувала події минулого. Вона більш-менш добре пам’ятала те, що було після 2025-го. Бо до того часу, була ще мала та нетямуща. Найяскравішим спогадом того часу став початок будівництва українцями десятиметрової бетонну загорожі. Зараз вона, напевно сидить посередині між кордонами, а стіна нависає над нею своєю масою. Як і невпевненість. Це дійство стало темою номер один на пів року, але росіяни не були проти, бо знали, що це для доброї справи та убезпечення сусідів. Звичайно не від них, а від НАТОвських країн, що межували з Україною з іншого боку кордону. Коли будівництво почалося, росіяни перешіптувалися, що між народами знову виникла сварка і треба збиратися на повторну спецоперацію, але настрої стихли після пояснень президента з нагоди Дня визволення братнього народу та возз’єднання. Він тоді сказав, що на міжнародній арені будівництво кордону лише з одної частини України може розглядатися, як розірвання дипломатичних відносин та передумова для початку вторгнення НАТОвських військ, тому українці вимушені робити вигляд, що це загальнодержавна політика і вони не диференціюють інших за рівнем дружності. «Але ми з вами прекрасно розуміємо, хто для українців є справжніми друзями та братами», завершив тоді президент своє пояснення.

До 2030 подорожі в Україну були під замком, бо там було небезпечно, та й українську (першу інтернаціональну мову дружніх народів) майже ніхто з її співвітчизників ще не знав. До того ж, вживлення чіпу стало обов’язковою вимогою при перетині кордону, що саме по собі відлякувало, бо ж технології шкідливі для життя.

Втім, в Україну все ж їздили. Спочатку в надії померти від чіпізації та тікаючи від життя вдома. Воно ставало нестерпнішим з кожним роком: тяжка фізична праця за хліб, порції якого постійно зменшувались, примусова інформатизація в ході щоденного відвідування студії знань (треба було з заплющеними очима по 2 години слухати Служників порядку та правильного розпорядку на тему добробуту та повноцінного життя). Повноцінним вважалося життя без яскравих кольорів на вулиці та вдома, оскільки це звільняє від рамок та обмежень (з 2027 дерева стригли як тільки з’являлося зелене листя, слово «квіти» вже давно вийшло зі вжитку, а засіяні землі захищала двометрова бетонна огорожа). Робота на землі стала дуже популярною та бажаною, бо давала можливість трохи підкрадати зерна. Та була одна обов’язкова вимога для землеробів: відмова від можливості бачити. Влада казала, що вигляд пшениці під блакитним небом породжував екстремістські настрої у працівників.

Знайомі, які перші наважувалися перетнути кордон безумовно поверталися за всією родиною. Їй випала нагода поспілкуватися з десятком таких. Вони захопливо розповідали про «життя в майбутньому» та говорили про небачені, майже магічні для її сприйняття речі. Восени 2033 прийняли новий закон і співвітчизники більше не поверталися. Але і виїжджати стали менше.

У пам’яті виринула вирізка з газети за вересень 2033 року: «З метою недопущення розповсюдження проявів українського етносу на території дружніх держав та збереження його унікальності в українському регіоні, уряд ввів в дію заборону на розповсюдження інформації щодо українського побуту та технологічного розвитку. Виключне право на інформування громадян надано телеканалам. У випадку виявлення осіб, що продовжують інформувати громадян про події в Україні, просимо повідомляти правоохоронні органи. Якщо отримана інформація Вас шокувала, просимо звертатися у службу підтримки +7….». Номер вона, все ж, пригадати не змогла.

У 2034-му вона не думала про Україну, бо треба було заробляти на хліб, тож вона повернулася до ліплення глиняних глеків. В часи, коли руки були зідрані до крові, а пальці боліли від десятигодинної напруги, вона пригадувала рядки Стуса, що вони проходили на українській літературі в школі Тюмені: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує».

І так би вона жила, самоприречена, до скону, та в переддень Нового року, на її гончарному колі хтось залишив записку: «Ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи. Орлині крила маєм за плечима, самі ж кайданами прикуті до землі. Лиш боротись значить жить. Мрія дає нуль, якщо її не зробити життям». Вона знала кому належить кожне речення цього послання та ніколи раніше не сприймала їх, як заклик до дії.

Годинник пробив дванадцять, тож вона, обнадієна цими спогадами та синім кольором крісла, мимоволі всміхнулася та востаннє зважила всі «за» та «проти».

За хвильку вскочила, рвучко відчинила двері та рішучим кроком наблизилась до прикордонника.

– Бачу Ви все ж наважилися? – перепитав він.

– Так, вживляйте, – урочисто повідомила дівчина, хвацько пройшовши крізь рамку.

– Хвилинку. Перш ніж процедура продовжиться, Ви маєте підписати деякі документи, переглянути ознайомче відео та пройти ряд лабораторних тестів – повідомив чоловік, підступаючи. – Ваші паспортні дані?

– Ковальова Валентина Іванівна, – протараторила дівчина.

– Що ж, Валентино Іванівно, прошу Вас ще раз пройти в рамку для якісного сканування. Але цього разу не поспішайте, – торочив настанови прикордонник. – Встигнете в своє помешкання у Харкові до заходу сонця.

– Але я не маю житла в Україні, – знітилася Валентина.

– Знаю, це для Вас несподіванка, бо ця інформація не повідомлялася в інформаційному просторі Забетоння, але в нас кожен, хто згодився на правила проживання в Україні, отримує житло, – пояснив прикордонник.

– А що натомість? Робота в три зміни та експерименти на людях? – жахнулася Валентина та додала стишуючи голос. – Нам говорили, що вами керують.

Прикордонник засміявся на всі груди. Заспокоївшись він додав:

– Перший тест пройдено. Допитливості та сміливості Вам вистачає. Тепер треба перевірити загальний стан здоров’я, постарайтесь не рухатися, перебуваючи в рамці.

Тіло нічого не відчувало, хоча дівчина очікувала найжахливішого: радіаційного опромінення чи отруєння з летальними наслідками. Хто його знає, що робить ця рамка.

– Ви достатньо здорова, – підбадьорив чоловік після перевірки. – Назначимо деякі вітаміни та скоригуємо харчування для покращення стану печінки і доживете до ста. Можете виходити з рамки.

Настав час для вживлення чіпу. Валентина віддала на препарування місце між великим та вказівним пальцями правої руки і стисла зуби, в очікуванні болю. На її подив, болю не було.

– Всі забетонці бояться, – зітхнув прикордонник. – Шкода, що Вам заборонені навіть анестетики. Як на мене, це вже занадто.

– Анес-що? Не розумію про що Ви, – промимрила дівчина, уявляючи як її зовсім скоро відімкнуть від енергосистеми за якесь незначне правопорушення.

Прикордонник не став розвивати цю тему, лиш зазначив:

– Вітаю, тепер для Вас розпочинається випробувальний термін кандидата на проживання в Україні. Остаточне рішення буде Вам повідомлено через 4 місяці засобами електронної пошти, який створено автоматично та прив’язано до нового місця Вашого проживання. Але спершу, Вам необхідно проглянути ознайомчий, адаптаційний відеоряд в третьому кабінеті. Там Ви також отримаєте подальші інструкції.

Очі прикордонника перестали кліпати, а тіло застигло. Валентина чекала, але він мовчав.

Тільки тепер вона зрозуміла, що її співрозмовник не є людиною.

«Може їх тут захопили роботи», промайнуло в голові. Вона підійшла непристойно близько, оглядаючи лице прикордонника. Блакитні очі були точнісінько, як в її батька: ниткоподібні промені сірих та блакитних смуг виринали з чорної рогівки. Шкіра обличчя нічим не відрізнялася від шкіри живої людини: розробники пропрацювали кожну клітинку, навіть пори та зморшки.

– Щось мені не по собі, – проговорила Валентина до самої себе.

Але дороги назад вже не було, тож треба було прямувати на фільм.

У третьому кабінеті росла пальма. Це перше, що кидалося в очі після життя в країні, яку машина-прикордонник називала «Забетоння». Вона була розкішною, виринала із червоного горщика міцним світло-коричневим стовбуром та сміливо малювала тіні на стіні позаду зеленими гілками. Валентина взялася розглядати рослину, захоплюючись її свободою, аж раптом її увагу заполонила музика, що забринчала в кімнаті. Почався відеоряд. Він виник просто посеред кімнати, був напівпрозорим та, тим не менш, яскравим. Картинка змінювалася швидше, ніж сприймалася, але мозок, зрештою, підлаштувався під поточний темп.

«Вітаємо в найтехнологічнішій країні світу. Україна сьогодні – це нульовий рівень злочинності та відсутність негативного впливу на навколишнє середовище, життя в творчості та добробуті. Все це стало можливим після перемоги над росією на полі бою, а також завдяки вмілому поєднанню розуму українців та технологій, що вже відомі людству. Чіп, що Ви активували, буде Вашим напарником впродовж перебування в Україні. У випадку відмови від надання Вам права на продовження життя в Україні після завершення випробувального терміну, чіп буде відімкнуто».

Проекція на секунду зникла, а потім з’явилася об’ємна фотографія Стокгольму.

«Декілька слів про історію чіпізації. Перші чіпи вживили у Швеції ще у 2014, але вони були обмежено функціональні: могли використовуватися для розрахунків та ініціалізації, наприклад, як віртуальний ключ для входу в дім. Ця технологія була значно доопрацьована спеціалістами України у 2025 році. Сучасний чіп вміє аналізувати стан здоров’я власника, рівень емоційного та ментального здоров’я та, синхронізується з Вашим домашнім штучним інтелектом.

Штучний інтелект бере на себе всі хатні справи, в тому числі замовляє їжу, обирає одяг під Ваш настрій, керує розумним домом, утилізує сміття безпечно для навколишнього середовища, сортує Вашу пошту та призначає зустрічі з друзями на зручний для Вас час. Загалом робить усе, щоб Ви могли жити вільним життям у вільній країні.

Звертаємо увагу, що з метою вдосконалення якості обслуговування, чіп щогодини передаватиме дані про емоційний стан власника в центр обробки.

Детальну інформацію щодо життя в Україні Вам буде надано в друкованому вигляді перед виходом з прикордонної зони. Ви отримуватимете друковану інформацію поки не пристосуєтеся до електронного документообігу».

Інформація почала тиснути на мозок, тож голова тріщала по швам. Валентина звикла до головного болю від голоду чи зміни погоди, тож це її не дуже хвилювало.

Тим не менш, вона взяла таблетку, що виїхала зі стіни кімнати у спеціальному сейфі.

«Ми турбуємося про фізичне здоров’я мешканців України, тому кожному надано доступ до повноцінного лікування», прозвучало в кімнаті, коли з іншого ящика у стіні виїхала вода.

Вона стояла перед матованим склом дверей, які треба було відчинити дотиком чіпованої руки. Біль в голові пройшов, проте Валентина була певна, що на цьому дивакуватості не завершилися.

«Таксі вже чекає. Можете виходити», пролунало звідусіль.

– Хай йому, – вилаялася дівчина та приклала руку до спеціального віконця.

Кинувши папку з документами на заднє сидіння авто, вона вмостилася на пасажирському спереду. Водія не було, але на екрані, що розділяв передні крісла, з’явилося повідомлення: Ви прямуєте на вулицю Незламних Азовстальців 5, місто Харків. Прикладіть руку до екрану.

Валентина послухалася. Авто зобразило зелену галочку, що, як вона здогадалася, означало, що вона впоралася, та рушило з місця. Саме. Без водія. Її очі округлилися, а м’язи затверділи. Вона боялася продихнути.

«Я помітив, пришвидшення пульсу. Вам не варто хвилюватися. Автопілот є безпечним засобом пересування. Статистика свідчить про нульовий рівень аварій на автопілоті після вдосконалення коду», прозвучало, як їй здалося, по радіо.

Вона зігнулася, шукаючи очима місце, з якого лунав звук та голосно перепитала:

– А яка статистика була до вдосконалення?

– Немає потреби нагинатися до пристрою. Я Вас добре чую, – повідомило радіо. – П’ятнадцять років назад за рік було зафіксовано близько чотирьохсот.

– А з ким я зараз розмовляю? – продовжила вона. – Я маю на увазі, Ви людина чи робот?

– Все залежить від складності питання та рівня чуттєвості розмови, – відповів голос. – Попереднє Ваше питання є запитом на отримання інформації з глобальної мережі, тому залучення розуму людини не знадобилося. Однак, якщо Вам знадобиться підтримка чи порада, Ви говоритимете з людиною.

– З ким саме? – обнадійливо допитувалась пасажирка.

– Відповідно до правил перебування в Україні, Вам вже знайдено друзів, відповідно до поточних вподобань. Також Вам назначено ментора з числа колишніх забетонців. Бажаєте розпочати розмову зараз?

– Так! – скрикнула дівчина, в предчутті.

Пролунали гудки.

– Петро на зв’язку. Бачу, що ти тут новенька. В тебе напевно багато питань, – поцікавився чоловік по ту сторону хвилі. Його голос був м’яким та з першого слова вселяв відчуття безпеки та спокою.

– Так, чесно кажучи, багато – визнала Валентина. – То Ви мій колишній співгромадянин чи новий друг?

– Колишній співгромадянин. Та сподіваюся, що і майбутній також. Що ще тебе цікавить?

– Як давно Ви тут живете?

– П’ять років. Але давай на «ти». Ми в Україні не викаємо. Це пережиток минулого.

– З радістю, – полегшено зітхнула Валентина. – Яке воно, життя в Україні?

Він почав з історії. Виявилося, що росію було демілітаризовано після її вимушеної капітуляції. А українські військові насправді були методом стримування та спостереження за дотриманням урядом росії, укладеної між сторонами, угоди. А рішення про вивезення технологій стало логічним продовженням рішення про демілітаризацію, бо ж так у агресора не вийде створити нову зброю. Зерно, що вивозили з росії було вилучено, як частина репарацій та відшкодування тому, що було вкрадено «Ваньками» під час ведення бойових дій. Єдине, у що не втручалися переможці – право на пропаганду. Рішення щодо внутрішньої політики приймалися спільно, а реальної зовнішньої політики у росії не було.

Навпаки, коли ворога було обеззброєно, західні країни створили спільний з Україною проєкт по сепарації російської культури. Для цього і була побудована стіна.

Паралельно розпочалася відбудова та технологізація України. Міста конструювали з закладеною технологією розумного дому та енергоефективного міста. Це стало можливим завдяки сонячним батареям, що тепер використовували, як огорожу для балконів, на сонячній стороні кожного будинку. Теперішній Харків виробляє електроенергії більше, ніж використовує, що дозволяє використовувати надлишок в передмістях та навіть селах.

Всі процеси підтримки життєдіяльності міст автоматизовано. Роботи-прибиральники, що являють собою пласкі машини, з можливостями підлаштовуватися під ландшафт території, працюють о сьомій ранку, коли всі сплять. Ці роботи приїхали з Китаю, як і роботи-газонокосарки. Сортування сміття за швейцарським підходом стало буденністю, тож Україна більше не вирубує Карпати. Всі вироби створюються з переробленого пластику, скла чи металу, екологічних матеріалів чи опалого листя.

Паралельно з відбудовою, в Україні стався післявоєнний туристичний бум, а залучені кошти пішли на відновлення культурної спадщини. Тепер Жовківський, Олеський та Золотопотіцький замки, як новенькі. Та й не лише вони.

Не забарилося й будівництво музею Визвольної війни. А за ним і створення інших, сучасних музеїв. Так з’явився музей технологічного руху, в якому зібрано найбільшу в світі колекцію винаходів: від Да Вінчі до Тесли. Там же представлені праці Любомира Романкова, Ігоря Сікорського, Володимира Хавкіна та Олега Збарського (його екомобіль, доречі, використовується в службі таксі в усіх містах України та везе нашу героїню додому).

Не відставала і медицина. Аналіз стану здоров’я, про який Валентина вже трохи знала, став основним джерелом інформації про пацієнта. Ранішнє виявлення тяжких хвороб звели нанівець їх ускладнення та випадки передчасної смерті.

Останнім великим проєктом, який створила держава стала відмова від валюти. Це було логічне рішення після того, як економіка перейшла в режим саморегулювання. Над проєктом працювали вчені з різних галузей. Комплексний аналіз життєвого циклу людини та природи, оптимального рівня раціону та коригування на розкриття творчого потенціалу кожного, використання штучного інтелекту (для пропрацювання потенційних негативних наслідків) зрештою показав, що життєзабезпечення не потребує підтримки споживчого попиту. Тож, причин для насилля та злочинів більше не існувало.

Тож, у 2032-му потреба у щоденній праці та в зароблянні грошей зникла. Хтось тепер працював на волонтерських засадах, хтось став частіше відвідувати музеї та театри, хтось – читати електронні книжки (після розпродажу всіх паперових книг, що існували раніше). Були й ті, що пробували для себе нові ремесла. Ті, хто обрав гончаство, тепер стануть новими друзями Валентини, поки вона не обере, якщо обере, якесь інше захоплення.

Дієвість нового підходу до побудови суспільства стала всім очевидною ще у 2025-му, тому технологічний розвиток по прикладу України перебрали й інші країни світу.

У 2035 лише одна держава світу має найману працю та дефіцит продуктів.

Таксі під’їхало до її нового дому. Їй треба було ще багато дізнатися про життя в новому світі, навчитися з ним взаємодіяти, перебудувати своє сприйняття реальності. Але одне вона знала точно: вона прагне жити тут, в незалежній, сильній, розвиненій Україні.