БІЛА СУКНЯ НАДІЇ

Ні, я не можу… Хоч уже стократ

Ковтала цей гіркий, пекучий щем.

Коли в душі ламається агат,

А серце умивається дощем.

Просити поміч? Але світ мовчить,

Люди замерзли до чужої спраги.

І ця свята, вишнева, чиста мить

Не має в них ні крапельки поваги.

Душа кричить у небо: «Поможіть!»,

Розриває груди від безсилля,

Але в реальності, де треба просто жить,

Рука й вуста заніміли від зусилля.

Я не прошу дарунків чи чудес,

Лиш теплу руку в морі самоти.

Це крик душі, що лине до небес,

Благання промінь з темноти.

Та крізь туман, образи і жалі,

Десь там, попереду, зоря моя ясніє.

І в найтемніші дні на цій землі

Я одягну ту білу сукню мрії.

Нехай без розкоші, без блиску і прикрас,

Вона осяє зранену душі руїну.

Господь почує нас в буремний час,

Й благословить світлу цю хвилину.

Вона впаде на плечі, як крило,

Змиваючи весь біль, що серце ранить.

І попри все, що в грудях запекло,

Ця біла сукня віру не покине.