СОН ЦЕ

Годинник на ратуші пробив полудень, коли місячна тінь торкнулася краю сонця. Усе починалося як звичайне астрономічне явище, про яке попереджали в новинах. Я стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку вже вихололої кави, і спостерігала, як морок повільно поглинає міські дахи. Навколо панувала дивна, майже урочиста тиша. Минула година. Потім дві. Золота корона сонячного затемнення застигла в небі нерухомим, сліпим оком. Темрява не розсіювалася. Вона ставала густішою, набуваючи маслянистого, фіолетового відтінку. Найстрашнішим було не це. Найстрашнішою була реакція людей. Мій чоловік сидів у кріслі навпроти й спокійно читав газету, гортаючи сторінки з монотонним, ритмічним шурхотом. Коли я з острахом вказала йому на вікно, він лише лагідно посміхнувся...