Один день. Одна пісня. Один твір.

Спека на сіннику, незважаючи на пізній вечір, робила повітря густим і п'янким, як вишневе сусло. Десь недалечко дзвенів сміх дівчат та тонкі рулади сопілки. А тут, під очеретяною стріхою, з духмяного сіна стирчали дві пари босих ніг. Вони не знали спокою — то намагалися сплестися, то рішуче штовхалися.

​— Ну що, Гапцю, — прошепотів Орест, нахиляючись так близько, що його гарячий подих торкався її шиї, — чи скоро твій вареничок окріп побачить? Чи так і залишиться холодним гливтячком, без сметанки?

​Гапка засміялася — тихо, проте бешкетно. Сперлася ліктями на сухі стебла конюшини.

​— Ой, який швидкий козак! Солоденького йому закортіло, та ще й зі сметанкою.

​— Так я ж тільки надкушу, Гапочко,— хлопець спритно перехопив її за талію, другою рукою намацуючи край тонкої сорочки. — аби тільки сік гарячий, вишневий на губах відчути...

​— Е-ні, соколе! — Гапка різко вперлася долонею йому в груди, хоч очі її палали вабливим вогнем. — Знаю я ваші кусання! Вчепиться, з голодних очей й каже: "Ой, воно само бризкнуло!" Покритку з мене зробити захотів?

Проте, попри цей спротив, вона дозволила своїй сорочці задертися вже до самих грудей. Дихання дівчини стало дедалі більш переривчастим.

— Вмочай легенько, крайчиком, щоб крапля не впала! Денце має залишитися цілим, а то я тобі твої горнятка зі сметаною геть повідриваю.

​— Та я ж акуратно, Гапцю, як по свяченому...

​Орест теж важко задихав, поспіхом стягуючи штані. Сіно зашурхотіло, Гапка млосно заплющила очі, вигинаючись назустріч його гарячому тілу. Проте, себе пам'ятала — стегна залишалися стиснутими, як камені жорен. Хлопець уже майже дістався омріяної гаряченької начинки коли темряву сінника прорізав свист.

​ТРАХ!

​Дерев'яний держак із дзвінким тріском опустився прямо на оголені, напружені сідниці Ореста. Хлопець смикнуся, ледве не порушиви щойно згадане денце, але як справжій козак не видав ані звуку. Лише відкотився вбік хапаючись за штані.

​— Ой, леле! — зойкнула дівчина швидко осмикуючи сорочку.

​Одвірки, майже цілком, заповнила кремезна постать Гапчиного батька. Його руки міцно стискали масивні граблі.

​— Ти!

— Не будеш!

— Злягатися!

— З моєю!

— Донькою! — карбував старий, замахуючись раз у раз.

​