Один день. Одна пісня. Один твір.

Ви ніколи не думали, як це — відчувати провину за загибель людства? Розумію — звучить по дурному. Але не дурніше ніж сидіти на дивані у темній, промерзлій квартирі, біля саморобної пічки в якій згорає остання паркетина. Дружина здригнулася в моїх обіймах, пробурмотіла щось крізь сон і міцніше притулилася до мене. Кішка теж невдоволено завовтузилася в ногах, намагаючись вмоститись між нами. Всім зараз потрібно тепло... Подумати тільки, лише тиждень тому ми сиділи на цьому ж дивані, в майже таких самих позах, знемогаючи від серпневої спеки. Дружина роздратовано перемикала канали телевізора, повсяк час натрапляючи на новини.

— Ні, ну це неможливо! Світ збожеволів... Лише ненависть і смерть. Смерть і ненависть.

— А уяви як би наші новини подивились якісь інопланетяни? — посміжнувся я — Ти читала Роберта Ганлайна "Буде скафандр — будуть і мандри"? Там варта галактики карала планети агресори.

— І як?

— Викидала ії за межі своїх сонячних систем.

— Звучить не страшно.

— Без Сонця, в темінь і холод косм...

І саме в цю мить світло за вікном зникло. Ніби його виключили. Ви ніколи, у задумливості, не намагалися "вимкнути сонце" виходячи з кімнати?..

Я висунув ніс з під ковдри й поглянув на вікно. Якби воно не було замощене матрацом, можна було б побачити зорі. Такі яскраві... Але без місяця. Він звісно нікуди не подівся — просто йому більше нічого відбивати і побачити його можна лише коли він чорною плямою затуляє якісь зорі...

Енергомережі здалися десь на третій день — якраз достатньо, щоб ми встигли почути з телевізора останні панічні прогнози урядовців та плутані пояснення вчених. Та сама паніка панувала і на вулиці.

За тиждень температура впала до мінус двадцяти... Казали, за місяць буде мінус шістдесят. Певно, ми вже цього не побачим. Ми просто чекаємо. Стадія прийняття прийшла на диво швидко. Межа вже поруч. Нас, разом з кішкою, троє і все, що мені залишається — це тримати їх у теплі до нашого останнього спільного подиху.