Свіже тіло.

Ніч огортала село Чорна Вода, наче важкий поховальний покрив...

На самому краї, де починалися старі католицькі цвинтарі, стояв перекошений дерев’яний будинок. Селяни обходили його десятою дорогою. Старі баби хрестилися, зачувши ночами дивні звуки звідти, і шепотіли найстрашніше слово:

Некромант.

Усередині будинку, у слабкому мерехтінні однієї єдиної свічки, що плакала воском, сидів він. Його пальці були заплямовані чимось темним, а очі гарячково блищали. На столі лежали дивні залізні інструменти — гострі, холодні, створені не для живих.

Він підійшов до заґратованого вікна. Місяць пробивався крізь хмари, освітлюючи свіжі могили на пагорбі. Його губи зворухнулися в похмурому шепоті:

— Сьогодні мені треба свіже тіло...

Час плинув. Потрібна була саме молода фігура, де смерть ще не встигла спотворити первинну гармонію ліній. Годину тому на цвинтарі поховали бідну швачку, яка згасла від сухот.

Він накинув на голову глибокий чорний каптур, узяв заступа і важкий мішок. Нічні «пригоди» починалися. Його кроки були беззвучними, як у примари. Земля на новій могилі була ще пухкою, піддавалася легко, але серце шалено калатало у грудях — не від страху перед мерцями, а від жаху бути впійманим інквізицією. Один невірний рух, один скрип — і його спалять як чорнокнижника.

За годину важкої, брудної праці він уже волочив мішок назад до свого лігва. Замкнувши двері на три засуви, він важко дихав. У кімнаті панував солодкувато-задушливий сморід бруду та тліну.

Він витяг тіло на довгий дерев'яний стіл. Засвітив ще десяток свічок. Атмосфера була по-справжньому хорорною: тіні танцювали на облуплених стінах, а бліде обличчя покійної виглядало моторошно в жовтому світлі.

«Некромант» повільно взяв у руки тонкий, гострий як бритва скальпель. Його рука не тремтіла. Одержимий своєю темною пристрастю, він зробив перший надріз на плечі, обережно відсуваючи шкіру. Перед ним оголилися волокна м'язів, хитросплетіння сухожиль і те, як вони кріпляться до ключиці.

Він заворожено дивився на цей механізм, шепочучи заклинання чи то молитви...

Він працював до перших півнів, забувши про час, дихаючи цим смертельним повітрям. Коли ж перші промені сонця розітнули нічну темряву крізь щілини віконниць, він нарешті відклав закривавлений ніж.

Але замість того, щоб почати чаклунський ритуал воскресіння чи викликання духів, чоловік підійшов до вмивальника, ретельно змив кров та землю з рук, підійшов до великого мольберта в кутку кімнати й відсмикнув щільну тканину.

На полотні оживала Мадонна.

Вона мала ідеальні, анатомічно бездоганні пропорції. Кожен вигин її тіла, кожна лінія шиї та напруження м'язів були настільки живими, що здавалося, ніби картина дихає. Він узяв тонкий пензель, вмочив у фарбу і з трепетом промовив до порожнечі:

— Великий Леонардо казав, що не можна намалювати божественну душу, не пізнавши земну плоть... Тепер і твоє плече безсмертне, дівчино.

Майстер посміхнувся, задоволено дивлячись на свій шедевр, поки за вікном прокидалося перелякане село,

впевнене, що на його краю живе слуга самого диявола...