ПРИМХИ ДОЛІ

Того ранку я відчула, що щось має статися. Що неминуще сколихне звичний плин справ. Я не розуміла, чи буде добре, чи зле, але всередині щось наче зойкнуло і обірвалося.

День минув спокійно, я, як зазвичай, відпрацювала в редакції, підготувала і відкорегувала всі знімки, які просили відповідальні редактори, узгодила наступну тему і час, коли треба буде виїхати на відповідну локацію з журналістом. Встигла потеревенити з Варварою, стажеркою, яку я порекомендувала головному редактору нашого видання. І вирушила в театр, який ми охоче відвідували з подругою. Жанна була пристрасною театралкою, вона вивчала весь репертуар театрів наперед, читала відгуки на вистави, цікавилася особистим життям акторів.

– Для чого тобі це все? – якось не втрималася я.

– Що саме? – подруга здивувалася, наче я посягнула на щось святе.

– Чому ти так ретельно досліджуєш все, що відбувається в театральній сфері?

– Хм... ти мала б вже здогадатися, – Жанна важко зітхнула, ми саме були з нею в буфеті під час антракту і пили каву. – Мені вже двадцять дев’ять і я хочу заміж. А якщо не трапиться хороший чоловік, то я хоча б для себе хочу народити дитину. Хочу сина, щоб він був вродливим, як актор. Тож…

Я слухала її і не могла повірити… Подруга готова до нетривалих стосунків з театральним актором? Щоб згодом покинути його, якщо не складеться, і народити для себе дитину?

– Але це ж підло… Ти хочеш використати живу людину для власних планів?

– Лідо, облиш, усі актори – легковажні люди, навряд чи вони здатні мати довготривалі стосунки.

– І ти вважаєш, що ніхто з них не має сімей?

– Мають, але я впевнена, що такі чоловіки зраджують дружин.

Цієї миті ми вже прямували коридором до партеру, бо пролунав другий дзвінок, аж раптом почули розмову двох чоловіків. Один з них прискіпливо розглядав портрети акторів, які висіли в коридорі, і скаржився іншому, що їх давно треба замінити.

– Знайдіть фотографа і організуйте фотосесію з нашими акторами, – розпорядився він. – Казна-що! Це провідний театр міста, а на стінах якісь тьмяні знімки. Але ж це реклама нашого закладу! І в нашому штаті двоє нових – Назарова і Ковальчук, про них також не забудьте.

– Гаразд, гаразд, Миколо Івановичу, я все зроблю, – нервово відповів його співрозмовник і важко сів на диванчик, розгублено спостерігаючи, як той хазяйновито попрямував коридором.

Жанна штурхонула мене в бік і всілася поруч з чоловіком:

– Добрий вечір, перепрошую, ми випадково почули вашу розмову… Моя подруга працює більдредактором у газеті, то, може, вона б вам допомогла?

Чоловік знітився, розглядаючи мене, наче новорічну ялинку.

– Більд… ким? А чим ви можете допомогти?

– Та фотографом! Вам же треба фотосесія? – не відступала Жанна.

– Так, дуже треба, – зрадів чоловік і улесливо усміхнувся мені, наче саме від мене залежало все його подальше життя.

Я не встигла оговтатися, як Жанна тицьнула йому мою візитівку, вона зазвичай мала їх вдоста, щоб напоготові рекламувати мене. Бо дуже пишалася тим, що має подругу, на її думку, дуже оригінальної професії.

– Слухай, що ти накоїла? – сичала я на неї, доки ми пробиралися до своїх місць, – Портрети – це не мій профіль. Я не впораюся з цим…

– Заспокойся! – подруга шарпнула мене за лікоть. – По-перше, тобі ще ніхто не зателефонував, а по-друге, в тебе ще є час потренуватися на мені.

– Ото вже дякую! – обурено відповіла я, сподіваючись, що чоловік з театру звернеться до когось іншого.

– Ти чула? У них новий актор Ковальчук. Якщо це той самий, що працював у Львівському театрі, то я не можу втратити такий шанс. Може то моя доля, Лідочко?