Дім

«Експериментальний будинок! Не заходити!» – сповіщала табличка на вході з вулиці. Така сама висіла і на городі. Сусіди спочатку заглядали, але не знаходили цікавого і просто йшли далі.

Ось вже і вечір настає. От-от має скінчитись літо. Сумна пора для всіх. Дітлахи не хочуть в школу, дорослі готуються до зимових витрат. А я вже старенький, сиджу на пенсії та просто пораюсь на городі. Донці треба смачненького зібрати. І собі трохи лишити. Звичайне сільське життя, як і багато років тому. Хоча майбутнє і наступає на п’яти. Он навіть сусіди питають, що воно за будиночок мені тут вимурували. Все подивитись хочуть. Але донька строго сказала, що поки не можна. От через місяць можна буде. Хай вони тільки свої досліди закінчать і всі прийдуть на молоде винце. Хоча і не знаю, чи буде.

Помідорчики вже почали відходити, скоро їх прибирати. Можна і датчики вологості теж прибирати, робота, але на них орієнтуються роботи. А на деревах будуть лежати весь час. Хай так, моя справа просто слідкувати за ними. А раптом шпаки зіб’ють? Хоча там такі маленькі апарати та так добряче прив’язані, що шпаки мають бути з грака розміром. А якщо граки налетять? Може розповісти донці?.. Добре, сьогодні ж розповім. Ніби все підготував, скоро і звіт здавати. Котра там година? Ага, ще годинка є, можна пройтися і оглянути города.

Поряд пройшли сусіди. Трохи кидають погляди, хто це там ходить в мене. А це я сам ходжу. У форменій чорній куртці та штанях та чорних сандалях на босу ногу. Отакий же я Чорний чоловічок. Донька тоді ніби вибачалась за таку чорноту. Мовляв, ще не має технології фарбування, і графеновий одяг тільки такого природного кольору. Та і яка тобі різниця, не хизуватися ж перед сусідами. А нам треба тільки технічні та тестові характеристики. Тож просто носи. Вони ж легкі, водонепроникні, пиловідштовхуючі, антистатичні. Ну просто суперодяг, всі собі такий хочуть. А мені і немає різниці, носити так носити. Аби донці було добре.

Присів на ослінчика та і понесли спогади. Як чотири роки тому приїхала сяюча донька до мене. Як розповідала за нову роботу, що так подобається. Як в самісінький Інститут графену влаштувалась. І тепер в Києві буде жити. Розумниця моя! Ну хай так, аби добре було їй. А потім зникла на півроку, тільки звичайні листи приходили. Мовляв, все добре, просто передова наука, секретність і все таке. Добряче я тоді понервував, але все пробачив, як приїхала у відпустку. Струнка та вродлива, очі сяють, соловейком щебече, але все про роботу та як їй добре там. Що ж, доля батька – відпустити дитину, сама має знайти свій шлях. А чим саме займається не розповіла, секрети в них. По очах бачу, що добре їй там. Тільки за хлопця мовчить. «Не лізь тату, це особисте». Отака в мене донька!

А пів року тому приїхала. Тихо так, щоб ніхто не знав. Я тоді ночі почув, що ніби летить щось. Виглянув – і справді, сідає якесь НЛО посеред городу! Якісь кола на ньому стирчать, в середині тьмяно світиться. Через секунду зрозумів, звісно, що це якась наша машина, а не чудо іншопланетної техніки. Та і дівчина, шо вистрибнула з апарату дуже вже нагадувала доньку. А вдома пояснила, що прилетіла на автодроні і скоро у всіх такі будуть. Розповіла, що у них, в інституті нова програма буде і хоче вона мене до неї підключити.

– Тату, ти ж розумний. Колись інженером був і мене вчив всім цим хитрощам. Я ж он у такому престижному місці працюю... Приєднуйся! Поки є гарна можливість.

– Доню, я не проти. Але що тобі це дасть?

– Я… я… – розгубилась донька. – Я хочу, щоб тобі було добре. Гарна можливість все переробити. По-сучасному. Навіть платити не доведеться.

– Навіть не знаю… Будинок ще твій прадід будував. Твій дід тут виріс, і я. Ще тебе виростив.

– Але ж ти сам знаєш.

– Так. Не сліпий. Він вже скоро розвалиться. Приходе і його час. Може і мій настане. Просто хочу…

– От не треба, тату! – вибухнула донька. – Давай подумаємо за майбутнє. Тобі ж тут ще жити і жити. Будинок розвалюється, а не ти. Давай його покращимо.

Раптом вона замовкла і сльози виступили на очах.

– Я не хочу, щоб ти просто згаснув, – тихо сказала вона. – Це нова програма, ми просто перебудуємо будинок. Ти тут так само лишишся. І мені з роботою допоможеш.

Погляд став міцний та впертий. Знає, чого хоче і все зробить для цього. Вся в маму.

– Добре, – ніколи не міг встояти перед сльозами цих двох красунь. – Показуй, що в тебе там.

– Тут більше розповідати, – донька одразу витерла сльози та взяла себе в руки. – Інститут перебудує будинок під більш сучасний. Все буде з графеновими технологіями. Деякі речі зміняться, але в цілому все лишиться як і було.

– Тоді коли все буде?

– Я зараз полечу назад та завтра підніму питання. Якщо все буде добре, то зателефоную тобі, ніби цієї розмови не було. Все розповім. Така вже в нас секретність.

І дійсно над вечір зателефонувала. Сказала, що все затверджують, якщо я не проти. Також маю познайомитись з їхнім директором, який пояснить деталі ну і за тиждень буде в мене з ним та архітектором. Переживав тоді сильно – такі великі гості! І коли автодрон знову сів на городі вирішив, що першим ділом скажу їм де не треба сідати наступного разу. Але той швидко полетів, лишивши доньку з двома чоловіками десь мого віку. Один представився Андрієм та сказав, що він архітектор і хоче геть все тут оглянути. Другий, Михайло Данилович, був директором і дуже ввічливою людиною. Просто сказав, що вони на кілька годин по справах, а донька може затриматись на кілька днів. Теж по справах. Ми одразу зрозуміли один одного і я швидко повів до столу з вином та наїдками. Вони пообіцяли переробити дім на більш сучасний, а мені треба було просто кожен тиждень все перевіряти та надсилати звіт. І ніяких паперів та «від руки» – все давно робить штучний розум, треба тільки розповісти на камеру. Я тільки сказав, що не знаю чи впораюсь.

– У вас така чудова донька! Ви зробили таку складну справу і виростили чудову людину для всіх і прекрасного інженера для інституту. Звісно, у вас все вийде. – сказав директор і діватися мені було нікуди.

Дали вони мені місяць на переїзд до родичів та попрощатися з рідним домом. Я навіть сльозу пустив, так до нього прикипів. Але тріщини ясно вказували на вік та стан будиночка. Та і Андрій завірив, що не змінить план будинку, тільки переробить стіни та погріб потрібно буде новий викопати. Вони все зроблять за пів року. То ж мені тільки лишається тільки не заважати. Що я і зробив. Але через місяць кинувся – треба ж город садити! Як же без свіжих овочів! Та і за деревами доглядати! В мене ж найкращі грушки! Так я і провів всю весну і літо – хлопці щось будують. А я в родичів ночую і вдень за городом дивлюся. І за хлопцями приглядаю. Цікаво ж, що вони там будують.

Аж ось два тижні тому все скінчилось. Донька так і не приїхала – щось в них там важливе сталось. Але переїхав я швидко та і сам бачив що де ставили будівельники. Встиг вивчити все необхідне. Михайло Данилович привітав з новосіллям, вибачився за доньку та тільки махнув рукою на звіт. Я, мовляв, все по комп’ютеру бачу. Ви просто наглядайте за всім та звітуйте коли прийде час. Так і почалося моє нове графенове хайтек життя – дивитися за роботами, датчиками, гаджетами, різними пристроями. Потроху збирати матеріал на звіт. От сьогодні і буду здавати. Радувало, що приймати буде Леся.

Час проплинув швидко, вже треба б збиратися та йти. Встаю з ослінчика та йду до будинку. Роззутися та до Центру. Це маленька кімната, навіть просто коморка. Колись тут піч була, ще прадід будував. Андрій наставив сюди апаратури і все важливе знаходилось тут. Мені треба просто винести камеру та розмістити в залі, звідки і планувалась трансляція. Великий екран прикрашав стінку, а малий я завжди носив з собою. І додумалися ж люди! В одному вузькому кармані штанів станція, що передає та приймає сигнал, в іншому, прилеглому широкому кармані сам екранчик. Ну а батарейкою була сама куртка. Отак дістав станцію, поговорив, послухав чи ще що. Якщо треба – під’єднай екранчика. І все на графені. Всі зараз на смартфонах сидять, але то не те. Не та зручність.

Сигнал виклику витягнув з думок. Я натиснув прийняти і одразу побачив її. Мою Лесю.

– Вітаю, тату! Як ти там?

– Доню! Я такий радий тебе бачити!

– Вибач, що не була на новосіллі. Конференція по графену в Англії, треба було комусь летіти. Вибрали мене, щоб досвіду набралась. А потім запропонували ознайомитись ближче зі здобутками, а це виявилось надовго. Власне, зараз тобі і телефоную звідси.

– То ти зараз не в Україні?

– Так. Але це вже не має значення з нашими технологіями, – Леся посміхнулась. – Давай повернемось до звіту.

– Ой! Геть забувся. Старий став.

– Тату! Не починай.

– Дооообре, – примирливо протягнув я. – Як його здавати?

– Ти ж пробігся по плановим точкам і розглянув питання по списку?

Той список я за тиждень ледь не на пам’ять вивчив. Бігав з ним кругом, все звіряв. Спочатку переживав, що багато всього треба. А потім до автоматизму дійшло.

– Звісно. Я весь час по ньому бігав. І точки проглядав.

– Я буду розповідати про самі технології для загальної картини, а ти просто відповідай по списку та показуй точки.

– Зрозумів.

– Тоді вмикаю запис, – донька почала щось натискати. А я раптово відчув хвилю гордості. Вона там, далеко звідси, на самому вістрі науки творить свою магію. А я тут, допомагаю їй. – Є запис. Отже, почнемо. Тату, готовий?

– Так, доню.

– Фотоелементи встановлені на даху дають можливість генерації від двох до шістнадцяти кіловат. За добу отримуємо відповідно від двадцяти до двохсот двадцяти кіловат-годин електроенергії в залежності від сезону та погоди. Потреби господарства перекриваються на сорок - триста двадцять відсотків. Невикористана енергія надходить до сховищ про які буде вказано далі. Тату?

– Фотоелементи не потребують значного обслуговування. На них не сідають птахи та комахи. Якщо ж такі і є, то непомітні. Система очистки працює в автоматичному режимі, знімаючи пил. За тиждень не помітно ніякої деградації як покриття, та і самих елементів.

Звіти – справа проста і складна одночасно. Ніби просто розповідаєш, але щось комусь не сподобається і все, починається. Я їх поздавав в своєму житті багатенько, хоча всі були простими. Просто описував для начальства те, чим займаюсь. А сьогодні вперше в житті звітую донці.

– Прийнято, – сказала вона і швидко поглянула вбік. Я перевів подих та набрав повітря в легені. Що там наступне по плану?

– Графенові акумулятори розроблені на базі старої багатошарової технології. Загальна ємність наближається до тисячі кіловат годин. Розрахована на два дні безперервної роботи господарства на максимально виснажливому рівні. Знаходяться вони в підвальному приміщенні, що називається «погріб», в умовах високої вологості та незначного рівня коливань температури впродовж року. Нова технологія поки не дозволяє споруджувати великі акумулятори, то ж вирішено їх не використовувати на даному етапі.

– За тиждень ніяких деградаційних чи небезпечних для акумуляторів подій не трапилось. Система знаходилась під звичайним навантаженням та цілком впоралась з задачами.

– Прийнято, – донька знову відволіклась. – Теплові насоси?

– Проходили тестування – все добре.

– Прийнято. Взагалі не розумію, навіщо їх включили в план… Це я не для запису. Просто дивлюсь загальну схему.

– Доню, зима ж прийде. От і треба готуватись.

– Та це я знаю. Просто це не зовсім наш профіль роботи. Ну то нехай так. Йдемо далі?

– Так, звісно.

– Паливні елементи встановлені як запасні і використовуються лише при потребі. Механізм використання схожий на компостування – органічні залишки з високим вмістом води поступово окиснюються киснем повітря та перетворюються на іони з подальшою генерацією електричного струму. Відходи можна використовувати у вигляді добрив. Графен виступає в основному як основа електродів, однак подальші дослідження можуть покращити як самі елементи, так і процеси в них. У будинку використовуються обмежено. Тату?

– Я за інструкцією просто загрузив їх рештками і залишив. Візуально вони без змін.

– Всі показники фіксуються системою. Та-а-а-к, – донька поглянула в бік. – Є вільна хвилинка, поки начальство радиться. В тебе все гаразд?

– Ну… Я дуже радий тебе бачити. Так ніби все добре.

– В мене теж все добре, – посміхнулась донька. – Як буде відпустка, я обов’язково приїду. Як тобі новий дім? Ще не на камеру.

– Та нормально, – посміхаюсь і я. – Потроху звикаю. А як звіт? Правильно хоч говорю?

– Так. Все добре. Ти чудово вправляєшся. Лаконічно і всім зрозуміло, – знову погляд в бік. – Кажуть продовжувати.

– Я готовий.

– Так. Світлодіодні лампи швидко увірвались на ринок освітлювачів та захопили його. Наші графенові лампи використовують схожу технологію, але позбавлені головної проблеми звичайних ламп – деградації люмінофору. Поки ми не можемо провести повноцінних досліджень, але наявні прототипи повністю функціональні та мають однакові зі звичайними лампами світлові властивості. Зараз ми продемонструємо.

Я направив камеру на стінку і підійшов до вимикача. Там був маленький перемикач на випадок тестів. То ж я його задіяв, кивнув донці в камеру та закрив очі. Система отримала команду підняти яскравість на максимум і потім плавно спустити до мінімуму і повернутись. Я просто стояв та чекав, коли заговорить донька.

– Як видно, система легко пройшла стрес-тест і може використовуватись далі в штатному режимі.

Я знову перемкнув вимикача і підійшов до камери. Тепер наступний тест.

– Графен можна використовувати в медицині. В звичайному господарстві немає необхідності тримати медичну лабораторію, але певні її компоненти необхідні. Датчик з графену слідкує за рівнем цукру в крові у безперервному режимі. Немає необхідності в забору біоматеріалу. Потрібно просто розмістити датчик на ділянці шкіри, яка має волосяні фолікули. Через них відбувається дифузія цукру до датчика. Він відмічає його кількість і повідомляє про коливання рівня.

– Датчик міцно сидить і не заважає звичайному життю, – я відкрив руку та показав приліпленого коло ліктя датчика.

– Прийнято. Тепер переходимо до господарської частини.

Нарешті моя частина закінчилась. Зараз треба просто носити камеру та показувати що та де. Донька сама все розповість.

– Графенові датчики показують насиченість рослинного покриву та певних його ділянок водяною парою, що вказує на необхідність поливу та захисту від висушування…

Значить треба нести камеру до датчиків. Добре, що інтернет тут кругом – носи камеру де завгодно, всі все побачать. Ну і підключити станцію до куртки. Десь там має бути динамік, щоб слухати.

– Графен дуже ковзкий матеріал, тому ним можна вкривати різні поверхні для зменшення тертя. Ми використали це для побудови спеціальних змієподібних роботів, які виконують наглядальні функції. Також в подальшому можливість знищення шкідників механічними способами, що дозволить зменшити вживання отрутохімікатів, навіть звести до нуля їх використання. Можливість розпізнання габітусу тварин дозволить не тільки полювати на шкідників, а і не чіпати корисні чи нейтральні види.

Я пошукав цих «змійок». Зазвичай їх не помітно через програму уникнення людей. Однак на станції зарядки зазвичай сиділи одна-дві. Туди і попрямував та застав момент як один з роботів підповзав до станції, а інший рушав у розвідку. Думаю, донька буде задоволена.

– Все тату, можна переходити до самого Центру та стрес-тестів.

– Добре.

– А в кінці буде тобі сюрприз.

– Та невже?

– Так. Може навіть не один.

– Який? – спитав я, але донька не відповіла. Значить знову радяться. Ну а мені до будиночка пройтися. Як раз пізній вечір, сонечко сідає та фарбує все в оранжеве. В мене найкращі сонячні заходи в світі. Хай я і бачив тільки тут їх. Скоро вже і сутінки. Треба буде пройтися потім по ділянці та подивитись що та як. Ну і можна буде пов’язати сітку на гамачка для доньки. Чи почитати щось. Останні годинки перед сном бувають найцікавішими за день.

А ось і Центр. Тут стоїть сервер, що всім завідує. Дуже цікава штука. Вони все стараються робити з графену, але корпус тут зі звичайного металу. Але дизайнер добре над ним попрацював. В середині корпусу був фонтанчик, який якось охолоджував працюючі системи. Донька як раз взялась розповідати про особливості побудови електроніки на графенових чипах та принципи перезапису інформації в аналогах жорстких дисків. Я слухав краєм вуха та дивився на рух води у фонтанчику в середині сервера. Все ж трохи заворожує…

– Тату, можна йти далі.

– Так. Я трохи відволікся на воду. Що там далі по плану?

– Останній тест. Іспит водою.

От точно чую нотки знущання в її голосі! Знає, що зараз буде. Я тільки но здогадуюсь, але вже знаю, що не сподобається. В плані було прописано «зайти в душову та протримати одяг під струменями води»

– Всі показані вам графенові механізми та гаджети мають ті ж особливості що і сам графен. Вони пиловідштовхувальні, антистатичні та бактерицидні. Це все також має велике значення для нашого інституту, котрий вивів на ринок різні продукти з графену. Звісно, наукова установа не може мати ринкових продуктів, але ми співпрацюємо з комерційними компаніями, які я не можу назвати. Політика інституту забороняє відкриту рекламу. Головним продуктом є одяг, що має вищеназвані властивості. Продемонструвати у повному обсязі їх зараз важко, але тато погодився показати головну властивість – водонепроникність.

Я став посеред кімнати. Це була душова, в якій двері можна було зачинити герметично. На рівні колін було віконечко і ще одне вище голови. Довго думав навіщо нижнє, поки не побачив плану на сьогодні. Тепер зрозуміло, який буде душ. По команді на мене зверху полилась холодна вода, що миттю почала стікати по куртці та штаням. Доньку я вже не чув, але впевнений що вона розповідала за чудеса їхнього одягу, коли я тут мерз під струминами холодної води! Згодом вона потеплішала – ввімкнулись теплові насоси. Та і літо на дворі, хоч і бабине. А вода все прибувала, поки не дійшла до рівня того самого нижнього віконця. Я стояв по коліна в воді у власній душовій! Та ще і в прохолодній воді. Зуби вже почали потроху виписувати дивні сигнали азбуки Морзе, коли потік води різко вщух. І через секунду вона почала спадати.

– … що ви можете спостерігати, – як раз віщала донька. – Також хочу звернути увагу на куртку. В неї вбудовані графенові батареї, що можуть накопичувати заряд і видавати його через стандартні контролери заряду на різні пристрої через уніфіковані роз’єми. При намоканні не відбувається замикання, тому вона цілком безпечна.

Вода повністю зійшла та двері відчинились. Видно, автоматика була налаштована на тест. Тому сподіваюсь таке буде лише один цей раз. Я від стряхнув воду та згадав за сорочку. Все ж доведеться перевдягатися.

– Доню, на мені звичайна сорочка. І вона намокла. Треба перевдягатися.

– Звісно! Тільки лиши наш одяг перед камерою.

Я розвернув камеру, зняв куртку та штани та побіг перевдягатися в сухе. За п’ять хвилин все було готове та і графеновий одяг вже повністю стік.

– …вода просто стікає з одягу, тому він не натягує її в себе за рахунок поверхневого натягу, а відштовхує.

– Я на місці. Що далі? – я забіг до душової, де висів одяг над невеличкими калюжами.

– Та ніби все на сьогодні, – сказала вона після паузи. – А ні, просять твого висновку. Чи добре тобі живеться в будинку?

– Нуууу… – протягнув я. Поки переходив до зали та великого екрану, все думав, що сказати. – Мені доводиться багато звикати до нових технологій, але нічого незвичайного я не роблю. Все просто та зручно. Треба не забувати за деякі особливості нового життя. Там датчики всякі, роботи. Велика допомога в господарстві та лишається час на себе. Я дуже радий, що тобі допомагаю. Ну і мій досвід може стати в нагоді іншим.

Деякий час була тиша. Донька крутилась на екрані. Видно, щось там їй говорили, вирішували. Звук вимкнули. А я терпляче чекав. Не могла вона піти не попрощавшись.

– Ну що тату, вітаю! Всі дуже задоволені роботою обладнання та твоїми навичками!

– Дякую.

– Пам’ятаєш за сюрприза? Так от. Мені дали відпустку на три дні поїхати до тебе.

– Чудово!

– Але я буду не сама. Разом з Сергієм та Оксаною. Це наші інженери та подружжя. Вони подивляться на обладнання та зроблять ще один стрес-тест. Вже не з водою, з електрикою.

– Нууу… Добре.

– А ще прилетить Раян. Це такий серйозний дядечко з Кембріджу. Він просто подивиться.

– Добре, – я кілька секунд обдумував ситуацію. – А чим же їх годувати? Що показувати?

– Та ми все самі зробимо! Ти тільки приготуй нам свіжих продуктів та чекай післязавтра. Я як раз прилечу до Києва і одразу до тебе.

Я був щасливий. Нарешті побачу доньку.

***

Час летить швидко, коли чимось зайнятий. Або готуєшся зустріти важливих гостей. Я вже все продумав, але так нічого не встиг. Дім прибрати, щоб сміття не було. Ледь згадав, що за гаджетами всіма слідкувати треба. Але техніка розумна, день без нагляду постоїть. Поки всі ці справи важливі зробиш і дня немає. Поспати треба і з ранку з новими силами, щоб на обід все встигнути. Ну і борща треба приготувати смачного. Куди ж без нього закордонним гостям Україну показувати! Хоч і підготувався добре, та все одно щось забудеш. Ну борщик свіженький є, фрукти є, в домі чисто. Ніби готовий. Тепер тільки чекати

Аж ось дзвінок. «Будемо через дві годинки! Виноград вже достиг?» Не змінилась донька! Пам’ятає, який зараз сезон! Все перевірив, нічого не забув. Тепер можна і гостей зустрічати. Хоч би не як завжди. На городі ще кабачки та гарбузи лишились. Як я їх збиратиму, якщо автодрон все почавить?

Аж ось у ворота стукають. Невже сусіди вирішили нагрянути? Чи це все ж гості? Відчиняю. Незнайомі чоловік та жінка. Років під тридцять обом, ще молоді. Обидва посміхаються. По-доброму так, вічливо.

– О-о-о! Доброго дня! Ви з Лесею прилетіли?

– Ні, ми окремо, – відповідає жінка. – Я Оксана, а це мій чоловік Сергій. Ми з Інституту графену. Маємо провести стрес-тест електроніки. А Леся буде трохи згодом. Вона везе доктора Раяна. Там в них затримка вийшла.

– Ой, де ж мої манери? Заходьте. Дивіться. Я борщику наварив, трохи картоплі та салатиків зробив. Ну і свіжим виноградом можу пригостити. Ви ж втомились з дороги?

– Дякуємо! Мені потрібно електроніку налаштувати, – озвався Сергій. – Я поки пробіжуся по будинку, а Оксана вам допоможе?

– Та я сам все зроблю, ви відпочиньте.

– Сергію, не будь таким нечемним. Ходімо їсти, – Оксана вхопила чоловіка за руку і повела вглиб двору. – Де тут у вас стіл?

– Ходімте, я все покажу.

Привів їх до столу, насипав борщу і дивлюся. Так! Сподобався борщик! Он як сьорбають.

– Ну як? – питаю. – Смачно?

– Таак! – озвався Сергій. – Ніколи не їв такої смакоти!

– Ах ти ж підлабузник! А мій значить поганий?

– Ні! Що ти! Просто цей…

– Та бачу, що смачний, – посміхається. – В чому секрет?

– Все свіже, – гордо відповідаю. – І сам виростив.

Далі розмова вже потекла більш душевна. Виявилось, що вони приїхали просто по справам, і тільки Леся у відпустку. На неї ще високого гостя повісили. Домовились, що вони в мене переночують і завтра полетять разом з Раяном. А через три дні вже і донька.

– Ой. А розкажіть як вона там? – попросив я. – Бо доросла ж, нічого не розповідає. Мовляв, секретно все. А я хочу не секретне, а тільки знати, що їй все добре.

– Ох, – здивувався Сергій. – А ви не знаєте?

– Ні. Я ж кажу…

– Леся в нас провідний спеціаліст по впровадженню графенових мікро- та макротехнологій. Вона голова цілого відділу. Ми в електронному працюємо, тому всього не знаємо. А вона ледь не легенда в нашому інституті.

– Справді? Важко повірити. Мені майже нічого не відомо.

– Так! Коли тільки но заснували Інститут графену, директор, Михайло Данилович, їздив по всьому світу, збирав спеціалістів. Нам одразу сказали, мовляв «ми допоможемо, але людей шукайте самі». Та якщо вчених ще можна було знайти, то тих, хто ставав містком між ними та людьми ледь знаходили. Це вкрай важливі люди. Ми то сидимо та придумуємо, а ще треба впровадників шукати та зразки робити. Це складна справа. Я от нічого в ній не тямлю. Та і таких в нас багато. І от уявіть – приїздить Леся. Ще студентка-магістрантка і питає у вчених, що можна зробити, щоб людям допомогти. Ті їй стільки всього накидали, що вона на наступний день не прийшла. Ну, думали, зламалась малеча. А вона через тиждень принесла плани «на впровадження технологій в усі сфери життя», як вона тоді сказала.

– І то були не фантазії, – усміхнулась Оксана. – Справжні плани з ризиками, як люблять бізнесмени. Тоді всі схвалили її ідеї та за рік впровадили цілі напрямки робіт з графеном. Вона взяла кілька прототипів і як почала з ними їздити!.. Михайло Данилович тоді ледь встигав на дзвінки відповідати. Всі хотіли собі наші розробки. Але Леся так викрутила, що вони не продавались. Тільки наші, через патенти та договори.

– Так! – в очах Сергія запалав вогонь. – Вчені геть кинули все на Лесю, а вона тільки рада була. Каже «ви придумуйте та знаходьте. А я допоможу з умовами та провадженнями». Тож всі і кинулись.

– А потім та виставка…

– Так! – Сергій ледь не кричав від гордості. – В нас шість метрів столу та частина павільйону під винаходи! А у всіх ледь на два метри стіл! І за столом тільки директор та два помічники. А Леся всіх оббігла і всім запропонувала співпрацю! Ми тоді перемогли кругом!! А зараз тільки но скажи Український Інститут графену, то всі одразу кивають і така повага в очах!!!

Вибух емоцій Сергія та крики гордості я зустрів посмішкою. Сам був молодим, ще пригадую ті почуття. А от Оксана поглянула на нього з німим докором.

– Я погляну електроніку, – геть зашарівся той і побіг до будинка.

– Вибачте. Він геть невихований.

– Не вибачайтеся. Я теж був молодим. Теж був таким, – посміхаюсь.

– Справді? – Оксана з цікавістю поглянула на мене.

– Так. А що?

– Леся мало розповідає про вас. Але завжди робить це, ніби студент перед комісією з винаходів. З такою гордістю… Ну як Сергій щойно. Ми все гадаємо, в чому ж секрет?

– Який секрет? Ніяких секретів немає.

Запала тиша на якусь секунду.

– Так, вибачте. Я трішки розтанула, – Оксана потупила погляд. – Батько загинув на війні, ще коли я була геть малою. Мати сама мене виховувала. От я і трішки заздрила Лесі з вами. Власне, тому і поїхала сюди. На вас подивитись. Але зараз думаю, яка ж дурненька.

І вона розсміялась. Якось не дуже гарно вийшло.

– Так. Я сам війну не сильно бачив. Але коли ми перемогли, то більше переживав за наш старий дім. Взяв свою дівчину, яка пізніше стала мені дружиною і Лесиною матір’ю і поїхав сюди. Подивитись на руїни. Але ні, пощастило, будинок вцілів. І в той же день оголосили набір «відновлювальників». Ну я і лишився. Спочатку на рік, потім ще рік. Потім ще… Аж тут Леся народилась. А дружина померла. То ж я і став Лесі і за батька, і за матір.

– Вибачте…

– Та нічого. Я тоді вчителем працював. Леся була найкращою в школі. Через що вона там пройшла – не знаю. Але бачив, як в ній поєднались материн міцний характер та моя тяга до знань. Ну і від себе вона щось додала. Так і виросла. Ну а я вже так і лишився. Батько та матір в одному лиці.

– Он воно як, – Оксана підняла і опустила очі. – Не кажіть, будь ласка, нікому про цю розмову. Мені дуже соромно перед всіма.

– Та що ви. Краще розкажіть, як же там Леся.

Оксана з радістю розповідала. І я з подивом і гордістю дізнавався, що моя донька одна з найкращих працівниць інституту. Що Сергій розповідав правду, тільки сильно прикрашав емоціями. Що наш інститут найкращий в світі. І що все завдяки Лесі. Не тільки їй, звісно, але без неї ніяк. І що всі знають, що Леся понад все поважає свого батька. Я ледь не заплакав від щастя. А мені вона так нічого і не розповідає.

– …і коли підняли задачу про інтеграцію технологій, то вона і запропонувала не створювати нове господарство, а переробити вже існуюче.

– Так-так! Пригадую, вона прилітала тоді.

– Пам’ятаю її виступ. Коли директор спитав, що вона пропонує, то та сказала, що ви могли б з усім впоратись і вона згодна відмовитись від всіх премій, аби допомогти вам, – Оксана посміхнулась. – Тоді і зрозуміли, що вона не відступиться. Спитали тільки, чи зможе вона підготувати проект. Так і з’явився цей будинок.

Ми помовчали і через півхвилини зайшов Сергій та сказав, що все готове. Тепер тільки дочекатися гостей. І все одно прогледіли, коли прилетіла Леся. Я як раз показував города, коли вони зайшли. Вона так посміхалась, раділа, обійняла. Представила доктора Раяна, який виявився худорлявим чоловіком, трохи старшим за Сергія. Він нічого не розумів по нашому, а я по їхньому. Тож ми майже не спілкувались. Але молодь швидко знайшла спліну мову та інтереси та довго ходили і раділи будиночку та технологіям. Як діти з іграшками, їй богу. Ледь всадив їх за стола, добре борщик не сильно вистиг. Посиділи ми добре, все було смачно, навіть Раян оцінив.

– Перейдемо до роботи? – сказав Сергій коли всі наїлись. – Я покажу Раяну систему. А ви підготуйтеся.

– А що треба? – схопився я.

– Нічого, – сказала Леся. – Все буде в автоматичному режимі. Ми просто посидимо без світла годинку. Потім тільки з освітленням. А потім запрацюють всі системи будинку. Буде просте перезавантаження для них.

Дівчата допомогли скласти стола та сіли обговорювати свої гаджети. Я слухав краєм вуха та все не зводив очей з доньки. Вона в мене така розумниця. Та ще й красуня.

– Доню, а ти хлопця там собі не знайшла?

Запала тиша.

– Тату!! – вибухнула вона. – Що ти таке говориш?

Я тільки встиг помітити що вона почервоніла, як вимкнулося світло. Значить вже тестують. Як раз сідало сонечко, то ж все заливало червоно-оранжеве світло.

– Та я за тебе переживаю. Така гарна та розумна. Має ж знайтися якийсь хлопець…

Оксана аж пирснула зі сміху. А потім все сильніше зареготала. Не бачив, що за погляд Леся на неї кинула, але та швидко себе опанувала.

– За нею багато молодиків бігає. Але вона нікому не дається. Кажуть, легше на Юпітер злітати з моделлю, ніж з Лесею сходити на побачення.

– От же подруга!..

– Лесю! Можеш підійти? – крикнув Сергій.

Леся вискочила від нас ледь стримуючи злість. А Оксана посміхалась.

– Все буде добре, не хвилюйтесь, – примирливо сказала вона. – Просто ще не зустріла свого. Одного разу вона нам проговорилась, що хоче такого, щоб серденько відгукнулось. А інші їй не потрібні.

– Щоб ще зустріла… – тихо сказав я, але Оксана почула.

– Зустріне! Я Сергія тільки побачила, то сказала «мій!». Він не одразу зрозумів, але за пів року ми одружились. Трохи грошенят заробимо та якісь імена в інституті то і можна буде і за дітей подумати. А Леся ще молода, повна сил. Коли відчує, то вже не відступиться. Дайте їй часу.

Я не знав, що сказати. У дівчат свої погляди на це, нехай так і буде. Моя справа допомагати рости дитині.

Сергій з Раяном повернулись швидко, а Леся трохи згодом. Ми як раз все прибрали, та просто сиділи в залі і мовчали.

– Як незвично, – мовила Леся. – Там, в інституті, весь час треба щось вирішувати, думати, готуватись на наступний день. А тут так тихо.

– Так, – озиваюсь. – В мої часи було те ж саме. Та і завжди так буде, мабуть. Колись я і втік з твоєю мамою сюди. Від того шаленого ритму життя. Пригадуєш, як в школі ти сама захотіла поїхати в Київ вчитися, а я тобі цілу лекцію влаштував, що тебе чекає?

– Звісно пригадую! Я тоді вже все вирішила. Але хотіла почути, чи ти не проти. Ти стільки наговорив, але жодного разу не сказав, що проти. Тому я і поїхала.

– І врятувала цілий інститут, – заміялась Оксана. – Без твоєї енергії ми б просто перекладали папірці та їздили по виставках.

– Та ну тебе! Все одно б хтось знайшовся. Я просто опинилась в потрібному місці в потрібний час.

– От не скажи! Я не знаю нікого, хто б зміг працювати в такому темпі, як ти. Сама ж знаєш, що говорять.

Леся промовчала. Мабуть зашарілась. Раян щось сказав на своєму, і Оксана йому відповіла. Потім вже підключився Сергій і розмова понеслась.

– Про що вони? – спитав в доньки.

– Розмову нашу перекладають. Ну і за інститут розказують. Розповісти?

– Давай.

– Після перемоги ми опинились в складному положенні. Треба було виходити на передові позиції по різним напрямкам, а в нас все або старе, або розбите. Тоді Михайло Данилович і заснував Інститут графену. Нічого не було, крім лабораторії, де працювали вчені. Але поступово все розвинулось до нормального рівня. Так би і далі йшли до високого. Але… Зараз про мене розповідають. Мовляв, підняла їх так швидко і високо, що це прямо диво. Та я ж звичайна.

– Ти моя дівчинка! Не звичайна, а найкраща!

– Тату, перестань, – от точно шаріється. Та ще й посміхається.

– А чому мені не розповідала? Що тебе так поважають.

– Ну і ти завжди говорив, що пиха губить людину. І треба просто працювати.

Тут Раян видав якусь свою довгу промову.

– Раян спеціаліст з нанотрубок, – сказала Леся, коли він закінчив та повисла тиша. – Він хоче сюди свої винаходи додати і думає, що ще потрібно. Але поки нічого нового для себе не знайшов.

– Може ще знайде.

Раптово він поглянув на мене. Те саме відчуття коли тебе свердлять поглядом. І щось спитав.

– Він питає, чи можна особисте питання.

– Ну-у-у, можна.

– Питає, чому ви живете в селі, а не в місті? Для нього це щось незвичне.

Леся одразу щось йому затараторила. Я хотів сказати, але вона повернулась і подивилась на мене.

– Я йому розповіла, як ти приїхав сюди з мамою і чому ви були тут. І де вона похована. Здається він зрозумів.

– Та не тільки це, – я трохи зніяковів. – Мені подобається таке життя. Тут тихо і спокійно. Можна займатися простими речами. Дивитись, як повільно росте городина. Яка потім тебе годувати буде. Ніби дітки. Це як картина, що ти твориш сам. Мені подобається. Ну і згадую батька, твого діда. Він теж саме робив. Та і твій прадід. Так відчуваю, що ближче стаю до них. Ніби по сім’ї передається почуття єдності. Воно прокинулось недавно. Але вже добряче відчуваю.

– Тату.

– Ой, пробач доню. Не туди понесло.

Оксана все перекладала Раяну. Ми трохи помовчали. Аж тут засвітилось світло і Сергій вскочив та побіг тестувати системи. Раян теж піднявся і пішов за ним, а Оксана сказала, що тепер її черга працювати і теж вийшла.

– Лесю, а ти не проти такого життя? – спитав я. Раян наштовхнув на старі думки.

Обличчя доньки витягнулось.

– Тату! Ну що ти таке кажеш? Я поїхала в Київ бо хотіла бути ближче до світу. Ну і до всіх цих високих технологій. Ти ж мене з дитинства вчив всіх цих магічних штучок. От це і виросло в таку форму, – вона обвела навколо себе рукою. – І я завжди тебе любила. І завжди відчувала, що ти мене теж. Просто хочу тобі допомогти. Залишити дім роботам та технологіям. Для того їх і створюють. Це як допомога людям, щоб більше про важливе думали. Тобі ж подобається город? Свої овочі та фрукти? І я їх з дитинства люблю. А коли вони такі теплі від сонця, то сил надають стільки, що цілий інститут на собі везу. Ну ти ж чув що розповідають.

– Так, чув. Але ти мені так мало розповідала…

– От не надумуй зайвого. Просто лиши і мені трохи справ. Не треба все тягнути на собі.

– Справді?

–Так! Коли мами не стало ти її замінив. Я не знаю, як це – рости з мамою. Але точно знаю, що мій тато найкращий. Ну і бачу, що іншим це теж пояснила. Невже думаєш, що це на пустому місці?

Вона замовкла.

–Але знаєш. Я інколи переживала, чи правильно я чиню. Чи не будую я тобі доріжку з добрих намірів? І тому вирішила поїхати. Спробувати зробити щось для себе. Пригадуєш, ти сказав, що головне не той дім, де виросла, а той, де тебе люблять? Мій дім – це ти. І не важливо, який він має вигляд. Перекошена хата чи надсучасний будинок. Форма в нього може бути будь-яка. Головне, що в ньому живеш ти.

– А як мене не стане?

– То лишиться пам’ять про найкращого батька в світі. І його любов, що живе в мені.

– Як ти виросла, доню…

Ми обійнялися. Все ж в мене найкраща донька.

Момент перервав Раян, що майже влетів до зали.

– It’s amazing! [Це неймовірно!] – кричав він і тримав в руках… мою сітку для гамака! І знайшов же. – What is it? [Що це таке?]

Я розгубився. І не тільки я. Розгублені обличчя Сергія та Оксани теж показались у дверях.

– Він питає що це, – сказала Леся. – Вперше бачу, щоб так на щось реагував.

– Та це я для гамачка сітку плету, – намагаюсь пояснити. – Всі в сім’ї рибаками були. Ну і я хоч не рибачу, але плету.

– Просить показати.

Я повів до себе в кімнату. Видно, вони перевіряли все, зайшли сюди і побачили. А я так забігався, що забув зняти сітку. Ну зараз покажу як плести. Дід плів, батько плів, я теж можу. Човник на місці, намотаний. Лінійка збоку. Взяти човника, закрутити по лінійці, протягти в дальню петлю, ближню, та на затяжку. Ось вузол та ячейка готові. Наступну затягнути не дали. Раян, видно, щось для себе зрозумів і почав тараторити на своєму, а всі йому відповідали. Піднявся гвалт, всі говорять не по-нашому. Я тільки стояв із сіткою та слухав. Раптом Раян щось собі кивнув та побіг до Центру. Я подивився на Лесю.

– Ну, тату, – сумно зітхнула вона. – Здається, ти щойно побачив нобелевське відкриття.

– Тобто?!

– Раян займається нанотрубками. І його мрія космічний ліфт. Але в них там принципові обмеження в самих технологіях. А коли побачив твою сітку, то його осінило. Тепер доповідає начальству, що має козиря. Якщо все вийде, то отримає Нобеля.

– Ого… А так би його отримала ти…

– Ні. Далеко не факт. Там стільки всього треба знати. Але ти тепер знаменитість, – Леся посміхнулась. – І, ми всі теж.

Автодрон прилетів за півгодини та забрав Раяна з подружжям. Вони свою справу зробили і сказали, що ще прилетять. Я подарував свою сітку майбутньому лауреату, він був навіть щасливий. Сказав, повісить в лабораторії, як нагадування. Ну а мені що? Я собі ще зв’яжу. І Лесі буде теж. А донька лишилась. Сказала, що хоче ще побути зі мною. А з відкриттями вони розберуться і самі.

*** Зі щоденників Олесі***

…У той пам’ятний день всі були як на голках. Раян все рвався в лабораторію, Сергій з Оксаною за ним приглядали, а я вирішила побути з батьком. Відкриття почекають, все одно вони будуть в наших лабораторіях. Нехай Раян і отримає всі винагороди, але будувати будемо ми. Це вже моя справа. Батько вчив працювати, а не красти. То ж нехай Раян працює над своєю сіткою. Хоче провести синтез нанотрубок на фулеренах. Щоб вони стали вузлами сітки, а нанотрубки — перетинками. Чудово. Я ще тоді, в батька все зрозуміла. І знаю, що це справа не одного дня. Нехай попрацює саме в нас. Вказівки я дала, а Оксана вміє вмовляти. То ж відкриття його, але база буде в нас…

…Інститут зустрів мене тоді оваціями. Сітка справді була отримана, Раян вже придумував лінію виробництва, а я показувала, що треба зробити, щоб отримати вже промисловий зразок. І це буде саме в нас. Лабораторії є кругом, а повномасштабне виробництво тільки в нас. Так тоді і вийшло…

…Вже за місяць ми тримали в руках перші зразки графенових тросів. Два міліметри – все що тоді отримали. Доктор Раян оповістив про відкриття, згадавши всіх нас. Яким же батько був щасливим, коли почув про все це! Сітка його висить зараз десь в Англії. Ну то в нас є своя. Може колись сплете з графенових ниток гамака…

…Коли ми налагодили першу лінію по виробництву ниток та тросів, я і познайомилась з Василем. Він тоді стільки всього пропонував, що Оксана пожартувала «ти ще заміж їй запропонуй». А той і запропонував! Думала, приб’ю обох на емоціях. Але ні, вони це давно надумали. Чекав два роки, щоб з маленького інженера стати головою дослідницького виробництва…

…Батько прийняв нас тоді радо. Сказав, що у Василя ті ж очі, що і в нього, коли з мамою зустрівся. Значить бути весіллю…

…Випробування космічного тросу пройшли по плану. З криками, привітаннями та оваціями. Вітали всіх. Доктора Раяна, що відкрив сітчасту структуру з карбонових нанотрубок та запропонував ідею багатократного плетіння макроматеріалів. Мене, за організацію лабораторно-дослідницького комплексу та виходу українського Інституту графену на космічний ринок. Василя, за організацію виробничих комплексів і створення «Укрнанотрос». Ну і батька. За маленьку ідею, що відкрила всьому світові космічний простір…

***

Коли запрацював Український Космічний Ліфт, ми вже будували колонію на Марсі. Але всього за рік було доставлено в двадцять разів більше вантажів, ніж за весь ракетний період освоєння космосу. На павільйоні УКЛ завжди стояв стенд, залитий прозорим склом. В середині була сітка з простої капронової нитки з навішаними на неї фотокартками. Там були різні люди, що створювали шлях в космос. І на одній була звичайна сім’я зі старим чоловіком, подружжям та немовлям на руках і всі на фоні старого будинку. І простий підпис під нею: «Найперші».