Мисливські тури
Are they themselves to blame, the misery, the pain?
Didn't we let go, allowed it, let it grow?
If we can't restrain the beast which dwells inside
It will find it's way somehow, somewhere in time
Will we remember all of the suffering
'Cause if we fail it will be in vain
(c) Within Temptation - Our Solemn Hour
«Попався, курвин син!», — подумки усміхнулась Дарина, порівнявши фото, що спливло на скельцях окулярів доповненої реальності, та бридку пародію на чоловіка, яка йшла закиданою сміттям вуличкою в декількох метрах від неї.
Жалюгідне видовище! Обшарпаний, брудний, скуйовджений, смердючий, в давно не праному поношеному одязі, та ще й бухий… Словом, типовий росіянин в його природному середовищі.
— О, Божья Матєрь! — гикнув він, зупинившись біля стіни, на яку хвилиною раніше помочився інший аналогічний суб’єкт. І блаженно посміхнувшись, перехрестився, перш ніж припасти губами до того самого сліду від сечі, в якому вочевидь й розгледів сп’яну образ Богородиці.
Поморщившись, Дарина тихенько пирхнула, та все ж швидко впоралась з огидою, яку раз за разом відчувала від тієї миті, як перетнула кордон. Зараз не час себе виказувати. Адже вона нарешті дісталася цілі, заради якої прихала аж сюди, долаючи весь цей шлях. До задвірків однієї з шістдесяти восьми недо-республік, на які багато років тому розвалився покруч, відомий нині в підручниках історії під назвою «расєйская пєдєрация».
Кілька секунд, щоб налаштуватися. А потім вона пішла вперед, прямо до нього, напустивши на замасковане голограмою обличчя добре відрепетируваний вираз бидлуватої руснявої хвойди.
— Добрий вєчєр, котік! — протягнула вона, всіма силами намагаючись говорити типовою «всратою російською» з гиденькою імітацією гламурного московського акценту. — Іду я тут, смотрю, а здесь такой мужчіна красівий! А давайте к вам, віпьем водачки, и все дєла.
На кілька хвилин об’єкт завмер. Опісля, певно перетравивши трохи отриману інформацію, промимрив:
— Пшла вон, шлюха, у мєня дєнєг нєт!
— Да кому нужни еті дєньгі? — награно засміялась Дарина. — Говорю ж, прєдлагаю проста випіть водачкі! А то я уже савсєм засохла, дарагой мой, — пробурмотіла вона.
Вочевидь зважуючи кілька наступних секунд всі «за» та «проти», мужик витріщався на неї позбавленими будь-якого сенсу очима. Опісля нарешті пробурмотів:
— Ну тогда пойдьом са мной! Водочка, увєряю, у мєня єщо єсть, — загиготів він, додавши кілька матюків. Та взявши Дарину без дозволу за руку, потягнув її обісраною (буквально обісраною) вулицею, яка, коли вірити інформації на скельцях окулярів, носила назву «Пєрєулок руского вєлічія». Опісля завернув до вулички «Імені Мотороли», де біля смітника валявся безногий чмоня з медаллю «спєцопєрациї» на грудях… і коли Дарина просканувала його датчиками, вмонтованими в окуляри, то виявилось, що той вже й не живий останні півгодини.
Пройшовши повз вигрібну яму біля входу в будинок (з якої саме доносились п’яні крики мужика, що туди вочевидь провалився та наразі тонув), кацап повів Дарину коридорами, що виглядали гірше за її розбомблений колись рашистами будинок в Ірпіні. Та відчинивши обдовбані двері, жестом запросив її до квартири, що нагадувала смітник.
— Прашу, баришня, — гикнув він, зачиняючи за нею двері. Та провів жінку до хиткого, пошарпаного столу.
Хитаючись та гиденько посміхаючись, росіянець дістав з холодильника якоїсь стародавньої моделі пляшку водкі та щось, що віддалено нагадувало… ковбасу.
Вдаючи завзяття, Дарина зробила вигляд, що випила налите їй пійло, яке насправді вправно виплеснула за стіл, поки мужик, примружившись, випивав свою склянку. І так само зробила вигляд, ніби закусила тією огидною помийною хріновіною, кілька шматочків якої «співрозмовник» нарізав прямо на столі, застеленому стародавньою клейонкою з дрібними квіточками.
— Вот… ета калбаса… она — самая настаящая лучшая калбаса! РУССКАЯ! А у тєх украв калбаса ва-а-апщє – полнає гавно! — несподівано бриденько проплямкав він, гордо схопивши це їдло брудною рукою. І розмахуючи палкою ковбаси, з якої мало не стирчали курячі лапи та шматки пір’я, відкусив від неї великий шматок. Який одразу ж запив водкай. — У етіх хахлов всьо ва-а-а-апщє галіма! Жрать ім нєчєва, замерзают ат холада бєз газа, і всєх іх заставляют на гєй-паради хадіть! Кароче, бєзпредєл и жопа полная. Не то што у нас, здесь, в Усть-Пиздюйске! — гордо заявив кацап. — У нас же ж лучшая страна в мірє! Всьо реальна ідеальна, ми — самий вєлікій народ! Ну а што живьом плоха — так ета проста патаму, что у нас, всех РУССКИХ — СВОЙ ПУТЬ! Особєнний. Он тяжелий, да. І в расії жить тяжело. Но ета патаму, што ми самім богам ізбранниє, панімаєш?..
Дарина не «панімала». Ніхто не «панімав».
Та й не хотілося їй намагатись зрозуміти логіку цього бидла, вона не за цим сюди прийшла. А лише заради того, щоб залишившись з ним наодинці, витягнути з внутрішньої кишені невеличку запальничку, яка після натискання на непомітну бокову кнопочку блискавично трансформувалася в бластер, з якого жінка вистрілила кацапові в плече!
— А-А-А-А! Ета што ещьо за!..
— Слава Україні, виплодку, — гмикнула жінка, випускаючи заряд бластера межиочі.
Перевернувши труп обличчям до стіни та накривши його якоюсь обісцяною ковдрою (так, щоб зазирни хтось сюди — то подумав, п’янчуга просто спить), Дарина зачинила двері вбогої квартирки та швидко вийшла на вулиці, забравшись звідси. Та всіма силами намагалась стримати блаженну усмішку, бо людина, яка щиро посміхається, однозначно викликала б підозри на росії, тим паче – на вулицях Усть-Піздюйська.
Але вона була щаслива. По-особливому щаслива своїм трохи божевільним, збоченим щастям. Її кров грала, немов замість неї венами бігли бульбашки рожевого шампанського. Хотілося сміятись, танцювати прямо на вулицях, не зважаючи на те, що було навколо. Вона вбила кацапа! Ох, божечки, вона знову вбила кацапа! Щораз це було однаково приємно. Неначе ласощі, якими не можеш насититись, скільки не смакуй. І скільки вона не робила цього — їй врешті однаково було мало. Немов всередині неї жив звір, що поселився там, в її череві, багато років тому. Коли вона, згорнувшись калачиком, лежала на підлозі свого розбомбленого будинку, лише сподіваючись на те, що хтось не зайде сюди, аби випустити їй кулю в потилицю. Не кине гранату. Чи не пустить снаряд так, аби уламками її нарешті вбило. Відтоді цей звір ріс, лютував та вимагав ворожої крові. Більше й більше. І тільки в такі миті, як зараз, був задоволений.
Проте тепер, коли звір був нагодований, вона має просто вшитися з цієї проклятої землі. Повернутися додому, до своєї відновленої домівки. Прийняти ванну, вдягнутися в улюблений красивий одяг. Та простягнувши ноги біля голографічного каміну, розслабитись з келихом хорошого вина, поки роботи прибиратимуть в хаті та масажуватимуть їй плечі й ноги. І звісно, із задоволенням згадуючи своє успішне полювання.
Втім…
Розслаблено дивлячись на дивані новий український блокбастер після повернення з туру, Дарина задумалася.
В Усть-Піздюйську вона впоралася за кілька днів. А попереду в неї ж є ще цілий тиждень відпустки! То чого б не спробувати щось… екстремальніше? Цікавіше? І правда, годі вештатись забитими далекими розваленими «республіками»! Настав час зіграти у велику гру.
Усміхнувшись своїй шаленій ідеї, Дарина швиденько перевдягнулась та вийшла на вулиці. До парковки, де стояло її новеньке електричне авто зі штучним інтелектом останньої моделі. Їй знадобились лічені хвилини, аби дістатися швидкісною трасою до Києва, і ще трохи, перш ніж зупинитись в центрі міста біля офісу туристичної фірми «Мисливські тури запарєбрік», під голографічною вивіскою якої блимав неоном напис: «Обери найкраще дозвілля — вбий москаля в його природному середовищі!».
— Доброго вечора, — привітно усміхнулась гарненька синьокоса дівчина, що сиділа на ресепшені, та швиденько проскролила розгорнутий перед нею голографічний екран, аби приховати відкриту на ньому популярну іграшку, в якій треба було на швидкість відрізати ноги рускім солдатам. — З поверненням, пані Стусенко.
— Вітаю, Софіє, — кивнула Дарина, спершись на стійку.
— Щось не так? Ніби коли ви сьогодні звітували про повернення зі своєї подорожі, жодних претензій не було?..
— О ні, люба, що ти! — засміялася жінка. — До вас ніколи не буває жодних претензій, все пройшло чудово. Стільки емоцій!.. Власне, тому й прийшла. Хочу повторити, так би мовити.
— Ого, я бачу, ви цього літа ненаситна, — загиготіла Софія, прикривши пухкі губки долонькою. — В такому разі зачекайте хвилинку, ваша тур-агентка незабаром звільниться, — повідомила дівчина, глянувши на один з робочих екранів.
Оксана, незмінна агентка, з якою Дарина вже не перший рік планувала свої відпустки, й справді звільнилась за лічені хвилини. І жінка, в передчутті потираючи долоньки, увійшла до просторого світлого кабінету.
— Вітаю, Дарино, рада знову вас бачити, — заусміхалась приємна жіночка з рожевим волоссям. — Софія сказала, ви хочете ще одну подорож?
— Саме так.
— Жодних проблем, організуємо, як завжди, якнайкраще, — запевнила агентка. — То куди ви хотіли б вирушити цього разу? До Йошкар-Оли? Челябінська? Можу запропонувати яскравий тур до Нижнього Тагілу…
— О-ні, цього разу я хочу дещо… особливе, — усміхнулась Дарина, хитро блиснувши синіми очима.
— Тобто?
— Москва.
— Ого, — зойкнула агентка, аж трохи підскочивши на своєму гравітаційному кріслі. — А ви впевнені? Це ж… доволі ризикований тур. Найнебезпечніший з тих, що ми можемо запропонувати. Дарино, ви ж усвідомлюєте? Одна справа — це тихенько приїхати в якийсь забутий всіма нечистими регіон депресивної республіки колишньої російської федерації, пристрелити там якогось вбогого алкоголіка, який розказував у чат-рулетках, як треба «хахлов мачіть»… Та зовсім інша — попхатися в самісіньке осине гніздо, де на вулицях серйозний поліцейський контроль, камери спостереження — хоч примітивні, відсталі, але камери. А місцеві орки хоч і кінчені, але значна їх частина таки не зовсім дурна, що найголовніше — справді пильнує.
— Так, Оксано, я прекрасно все це розумію. І саме тому хочу спробувати таке полювання, — з азартом кивнула Дарина. — Не депресивні сраконьки, навіть не відносно великі міста, які в минулому були регіональними центрами… А самісіньку москву. Пробратися туди, використовуючи всі ваші приблуди для маскування, відшукати якогось мажорного руснявого виродка, сісти йому на хвоста, вистежити, загнати, підстрелити. Опісля ще й втекти, перш ніж вбивцю вистежать та зловлять ті розхвалені ФСБшники… Скажи, ну як перед ТАКИМ взагалі можна встояти, га?
— Розумію, Дарино, розумію, — засміялась агентка. — І гадаю, що вам справді вистачить досвіду на таке полювання. Просто хотіла переконатись, що ви усвідомлюєте всі ризики.
— Усвідомлюю, не переймайтесь.
— В такому разі, переходимо до вибору цілі, — усміхнулась Оксана. Та розгорнула на голографічних екранах підбірку фотографій з анкетами.
— А оцей от що свистів? — поцікавилась Дарина, вказавши на сорокарічного опецька в стильному костюмчику.
— О-о-о-о-о, у вас, я бачу, золоте око, — загиготіла агентка. — Відомий на московії блогер, до від’єднання російських народних республік від глобального інтернету мав на ютубі шестимільйонний канал, опісля перебрався на рутуб. Знімає відео про ресторани, тусівки та усілякий такий московський гламур. Після 24 лютого 2022 регулярно робив заяви на тему від «Вьо нє так адназначна» до «Украіни нє сущєствуєт, нада там всєх вирєзать і засєліть нашимі, нармальнимі РУССКІМІ людьмі».
— Прекрасний персонаж, беру!
— Тоді я скину вам на пошту архів з його відео, щоб як слід розсмакувати персону перед полюванням та отримати максимальне задоволення від його вбивства. І ще, перш ніж підписати договір на тур, я маю зачитати вам базові умови…
— Благаю, я ж їх вже напам’ять знаю!
— Розумію, але такі правила. Не зачитаю один раз — мене начальство потім приб’є, з судів не виберуся до кінця життя, — благально зітхнула Оксана, кивнувши в бік камери спостереження.
— Гаразд-гаразд, тільки швиденько, — змирившись, зітхнула жінка.
— Отже…
*Погоджуючись на мисливський тур до територій колишньої російської федерації, клієнт повністю усвідомлює всі пов’язані з поїздкою ризики.
*Перебуваючи на територіях колишньої російської федерації, клієнт зобов’язується постійно користуватись маскувальним спорядженням, ультра-тонкими латексними рукавицями з імітацією відбитків, голографічним маскуванням обличчя, окулярами розширеної реальності, маячками для контролю за його становищем та спец.зброєю.
*Клієнт погоджується з тим, що під час його туру агентство «Мисливські тури запарєбрік» проводитиме за ним та його діями цілодобове спостереження через передані клієнтові технології, вестиме відео- та аудіо-записи.
*Клієнт зобов’язується тримати спец.спорядження в таємниці від усіх громадян усіх республік колишньої російської федерації і в раз викриття повинен знищити його, активувавши відповідну програму, перш ніж сучасні українські технології потраплять ро рук московитів.
*Аби не привертати зайвої уваги, окрім обраної цілі, клієнт зобов’язується не вистежувати та не вбивати інших росіян, за винятком випадків крайньої потреби. Кожне таке вбивство буде розглянуте, а обставини його здійснення вивчені комісією, аби зробити висновок, чи справді в цьому була потреба.
*В разі викриття ворожими спецслужбами клієнт зобов’язується тримати в таємниці своє українське громадянство, мету перебування на території росіянців та існування агентства «Мисливські тури запарєбрік».
*Клієнт погоджується з тим, що в разі затримання його ворожими спецслужбами агентство «Мисливські тури запарєбрік» робитиме все задля визволення, але водночас не може гарантувати його повернення до України.
— Так-так, з усім погоджуюсь, — закивала Дарина, та приклавши вказівного пальця до цифрового договору, залишила свій відбиток пальця, опісля поставила цифровий підпис. На завершення провела транзакцію, оплачуючи тур.
— В такому разі, до завтрашнього вечора я підготую для вас спорядження та все організую. Кур’єр доставить вам додому посилку з усім необхідним. Маршрут з електронними квитками на території України та Євросоюзу, і паперовими — для переміщення на території московитів, також будуть у вас до завтрашнього вечора.
— Дякую. Приємно мати з вами справу, — усміхнулась жінка, потискаючи на прощання руку агентці. Та вийшовши з будівлі, в передчутті озирнулась довкола. Оглядаючи яскраві вулиці вечірнього Києва, що майорів підсвітками, неоном та голограмами.
Після перемоги у війні українська розвідка виловила та винищила всіх військових злочинців, топових пропагандистів, ідеологів «рускава міра», колаборантів та іншу мразоту, яка сподівалась сховатися за кордоном від меча Феміди.
Та тільки лишилося й багато інших.
Тих, кого просто дуже хотілося пристрелити.
Блогери різного калібру, чи просто бидлота з чат-рулеток та різноманітних соцмереж. Хто активно підтримував напад на Україну, знущався, висміював. Будучи переконаним, що до нього ніколи ніхто не дістанеться.
Саме таких агентство «Мисливські тури запарєбрік» і пропонувало як цілі для полювання своїм клієнтам під лозунгом: «Що ви, це все не ми, воно якось само здохло!». Даючи можливість кожному українцеві вбити кацапа задля власного задоволення! І завдяки новітнім технологіям зробити таке могли не тільки люди зі спеціальною підготовкою, а й фактично будь-хто.
— Оце і є воно, прекрасне світле майбутнє, — мрійливо усміхнулась Дарина, сідаючи за кермо улюбленої автівочки, та попрямувала яскравими нічними дорогами до свого затишного дому в Ірпіні.
«Врешті, ми цією ненавистю покалічені всерйоз і надовго».
КІНЕЦЬ
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!