Вибір змінює все — Тіні

Папка ляснула об стіл, зрушивши стос інших, і ті злегка з'їхали.

— Сунхо! Сунхо, ти мене чуєш? Щоб звіт був до дев’ятої, і не змушуй мене чекати!

— Та чую... — буркнув я під ніс.

Дістало. Як же хочеться просто завалитися на диван перед телевізором і вирубитися. Ось чого я хочу, а не оцього всього. Я коп, а не офісний планктон, дідько б його вхопив!

Вечірню тишу відділку розірвали сердиті вигуки. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явилися патрульні, які вели двох місцевих малолітніх розбишак.

А слідом за ними зайшов Пак Джувон.

«Пиздець», — вилаявся я, розуміючи, що сьогодні знову не потраплю додому вчасно. Джувон, цей виродок, навіть у кайданках поводився напрочуд зухвало.

Відсунувши стілець ногою, він мовчки всівся навпроти мене. Старий шрам усе ще чітко розсікав його ліву брову. Щоразу, як бачу цю пихату пику, так і сверблять руки розсікти її знову.

Але мушу визнати: я йому вдячний. Адже з того самого дня я більше не бачив ту тварюку!

Хоча... Як воно тоді сказало? «Я завжди буду поряд, і ти станеш тим, ким заслуговуєш...»

### 7 років тому.

Я прокинувся на лікарняному ліжку. Розгублено озираючись, згадував вечір: повертаючись зі школи, я побачив, як кілька пацанів із паралельного класу чіплялися до молодої вчительки.

Не те щоб я був альтруїстом чи вона мені аж так сподобалася. Мій дід казав: «Живеш вулицею — живи так, щоб від самого себе не було гидко».

І цим бовдурам не варто було хапати вчительку за волосся, що й змусило мене зірватися з місця.

А ще він говорив, що лише вчителі можуть справді чогось навчити, адже вони свідомо обирають шлях, де об них витирають ноги — просто тому, що занадто хороші для цього світу.

Дід був мудаком і бандюком до мозку кісток, і його смерть не стала винятком. Але при цьому говорив він правильні речі.

Я впізнав одного із них — Чон Чанука. Саме він тягнув її в провулок, міцно вхопивши за волосся. Я знав цього придурка: він уже давно хизувався зв’язками з угрупованням Лі Хвана.

— Сунхо! — гукнув мене тоді хтось із тієї юрби, та було вже пізно.

Чанук продовжував нахилятися до неї, не зважаючи на благання відпустити. Він тягнув жінку так сильно, мов якусь ляльку, що я просто не витримав.

З ходу.

Я врізав йому ногою. Удар вийшов настільки потужним, що пролунав глухий хрускіт. Чанук навіть не зрозумів, як його вирубило.

Не встигла вчителька зникнути за моєю спиною, як почався заміс. Дід не раз повторював: коли перед тобою натовп — тікай. А як ні — трохи зігни коліна, підніми кулаки до обличчя і переходь у глуху оборону.

Я гірко всміхнувся, згадавши, чому так болить перебинтована голова, але враз закляк: тінь у кутку кімнати ворухнулася. Із напівтемряви виринуло воно, втупившись у мене порожніми очницями.

Воно вишкірилося і, наче читаючи мої думки, промовило:— А ще він казав не забувати про тил, бо по макітрі може легко прилетіти металевою трубою, — воно витягнуло руку й вказало на мене. — От же ж придурок!

Долоня з тріском врізалася мені в обличчя. Щоку обпалило вогнем, серце забилося десь у горлі, і до мене нарешті дійшло — я, бляха, не сплю.

— У мене глюки! — я нервово гиготнув, дивлячись в одну точку. — Ха-ха-ха... Довимахувався, ідіот...

До ранку мене відмовилися відпускати — і лікарі, і цей кошмар. Я просто дивився на цю нечисть, а вона — на мене, аж поки за вікном не зійшло сонце. Згодом у дверях палати з'явилася Чхве Джіа — та сама вчителька. Поруч із нею стояв похмурий пес у цивільному.

Не підводячи очей, вона лише скупо подякувала та поцікавилась моїм станом. Я відчув знайоме холодне ставлення: напевно, цей детектив уже встиг їй розповісти, чия кров тече в моїх жилах. Хотілося плюнути йому під ноги. Бо, сука, я це зробив суто через бажання вчинити по-людськи!

Питання були стандартні, як і мої відповіді. Ми попрощалися. Він дав мені кілька днів, щоб я визначився, чи маю бажання давати свідчення, а точніше — якими саме вони будуть.

Кодекс, людяність, справедливість... Якщо я допоміг слабшому, то чому ховають очі саме від мене? Чому не дивляться в обличчя рятівнику, коли дякують? Я бачив, як вона поправляла волосся, жмут якого їй вирвали. Ось як влаштоване життя: у мене — розбитий череп, у неї — видране волосся, і при цьому — страх подивитися мені в очі.

— Оце так-так! — знову заговорило воно. — Як відчуття? Шикарні, правда? Вона навіть не спромоглася нормально сказати тобі «спасибі» за те, що ти її врятував, ха! Та краще б її там порвали...

— Сука, заткнися! — не стримавшись, зло кинув я цій тварі.

Це було вперше, коли я заговорив до нього вголос. У відповідь воно лише розреготалося. І тільки згодом я зрозумів, яку тяжку помилку зробив.

Того ранку під час огляду я збрехав лікарям, що почуваюся нормально. Усе тільки для того, щоб швидше звалити з лікарні, сподіваючись, що це створіння залишиться тут.

За дверима лікарні мене чекала Хан Хевон. Її вигляд завжди мене бісив. Наче нічого й не сталося, вона привітно махнула мені рукою.

— Шкірянка! Серйозно? Ти ж бабця, нафіга так виряджатися? Ай, і так макітра тріщить — по голові ж прилетіло.

— Я просила не коментувати мій вигляд, — усміхнувшись, відповіла вона і потягнула мене за собою.

— Куди?

— Пішли поїмо. У тебе ж відучора й крихти в роті не було, там і поговоримо. Не можу ж я, як твоя опікунка, це просто проігнорувати...

— Серйозно? Ти навіть не навідалася до лікарні! Хоча туди, між іншим, навіть пес приходив і питав, де мій опікун.

— Та годі, не розсиплешся. З офіцером я вже розмовляла.

— От, тобі як з гуски вода. Теж мені опікунка.

Похмурий день перетворився на паскудно дощовий. Ми ще не дійшли до забігайлівки, як влупив такий ливень, що від монотонного барабанення крапель по металевих навісах аж у скронях заломило.

— Ненавиджу зливу!

Щойно пластикові двері закладу зачинилися за моєю спиною, гамір стих, даючи змогу видихнути.

— О, заходьте! Ласкаво просимо! Сідайте, де вільно. Що будете їсти?

— Два чачжанмьони!

— Зараз усе зроблю, красуне. Бульйон он там, у титані, наливай сама, скільки хочеш, — усміхнувся аджоссі, накладаючи гострі рисові брусочки.

— Слухай... — я ще не встиг сісти, як Хевон зупинила мене жестом і з цілком серйозним обличчям запитала: — Тофу брати?

«Йобнута баба!» — подумки констатував я очевидне.

— Ти геть здуріла? Я з лікарні вийшов, а не з тюрми!

Під час їжі особливих розмов не було. Мені не вперше, а щодо суду я вирішив — казатиму все як є. Ставати на бік придурків лише тому, що за ними може стояти банда, я не збираюся. Ситуація не та, та й дідовим ім’ям прикриватися не буду. Почнуть вийобуватися — поговоримо інакше.

— Смачно!

— Ага...

— Ну що, знайшов собі подружку? Чи так і випустишся нецілованим?

— Ти! — обурився я.

— Гаразд, жартую. Он як жила на чолі виступила! Їж давай, — вона замовкла і, примружившись, хитро усміхнулася. А потім додала: — Якщо що, я сама тебе поцілую, так що не переживай.

«От гадина... знову знущається», — подумав я і лише криво посміхнувся.

Тільки-но здалося, що я все розрулив, як спалах блискавки за вікном змусив на мить заплющити очі. Я перевів погляд на Хевон і закляк: за її спиною стояло воно.

Жива тінь, вишкірившись порожніми очницями, дивилася на мене.

### Пояснення

**коп** — розмовне позначення поліцейського.

**відділок** — поліцейський відділок.

**кайданки** — наручники.

**заміс** — сленгове позначення бійки, масової сутички.

**глуха оборона** — захисна тактика в бійці, коли головне завдання — прикривати голову й корпус та перечекати атаки.

**титан** — велика металева ємність або водонагрівач для кип’ятіння та зберігання гарячої води.

**аджоссі** — корейське звертання до чоловіка старшого віку або просто старшого за співрозмовника.

**чачжанмьон** — корейська локшина з густим соусом із чорної соєвої пасти.

**тофу** — соєвий сир, продукт із соєвого молока. (У Південній Кореї існує дуже стійка культурна традиція: коли людина звільняється з в'язниці, родичі чи друзі зустрічають її прямо біля воріт і першим ділом дають з'їсти шматок сирого білого тофу).