Вибір змінює все — Тіні

— Тихо, тихо, Сунхо, я пожартував, — він підняв руки долонями до мене. — Я пожартував! Ми підемо, а ти подумай.

— Ну ти й лошара! За якусь суку вписався, зламавши шкету носа, а за погрозу в бік Хевон?! Треба було взагалі вибити з нього саму думку нашкодити Хевон! Ти ж сам розумієш: людина, яка погрожує сім’ї, не діятиме за правилами — ні за законними, ні за вуличними. Цей убогий бандюк заслуговує...

— У мене глюки. Точно глюки. Тож давай, мозок, зберися. Час цій тіні стати просто тінню під ногами, — прошипів я, стежачи за кодлом, що зникало за рогом вулиці.

Та хай би що я собі казав, нечисть продовжувала насміхатися й миготіти перед очима.

— Ти досі не зрозумів, що я не плід твоєї уяви? Я — це ти, ти — це я. Ха! Прозвучало як з вуст лоха, скажи?

Я промовчав, розвернувся і попрямував додому. Металеві сходи скрипіли під ногами, а дощ, що тільки-но розійшовся, лунко гупав по навісах. Хоч як я дослухався, кроків цієї тварюки не було чути. Натомість я виразно чув її дихання: важке, виснажене, воно навмисно лоскотало шкіру просто біля мого вуха.

Машинально влетівши до квартири, я ривком зачинив за собою двері, наївно намагаючись сховатися. Вони глухо гепнули об одвірок. Та не встиг я зробити й двох кроків, як ця тінь, граючись зі мною, уже з'явилася в лівому кутку кімнати, витріщаючись порожніми очницями. Вона стояла зі схрещеними на грудях руками і просто тихо насвистувала мелодію, якої я ніколи раніше не чув.

Голова знову вибухнула болем. Ігноруючи його, я попрямував до ванної і схопив флакон із пігулками.

— Гадаєш, допоможе? Ковтнеш пігулку — і все, я зникну разом із твоїм болем? Ха! Я завжди буду поряд, і ти станеш тим, ким заслуговуєш...

Лікар призначив «Елавіл». По десять міліграмів перед сном. Сказав, що препарат має зменшити частоту нападів головного болю, а ця тварюка — лише наслідок травми й того, що я закинув пити таблетки.

— Тварюка? Я для тебе просто тварюка?! — прошипіла вона над самим вухом.

— Так! Ти просто плід моєї уяви, ти — мій кончений глюк! — не витримав я.

І воно оскалилось.

— Давай, пий одну, дві, та хоч цілий флакон — і побачимо! — вперше вона зірвалася, жестикулюючи й кричачи, немов жива.

Зі злості, від нестерпного болю та її насмішок я просто розгриз дві тверді таблетки. Кілька ковтків води — і я повалився на ліжко. За вікном стемніло настільки, що від тіні, яка й далі стежила за мною, не залишилося й сліду. Тільки рване дихання видавало її присутність у темряві.

Не спалося зовсім. Біль відступав, та думки все одно плуталися, зливаючись у суцільну стрічку. Рука монотонно крутила мобільний. Мені ніяк не давали спокою слова Пак Джувона. Він безпринципна скотина, але в ньому все ще залишилося щось людське.

Зрештою я підвівся, знайшов потрібний контакт і натиснув виклик.

— Алло?

— Сунхо! Алло?

— Імо... — я навіть не сподівався, що з моїх уст вирветься саме це слово. Я відчув її здивування навіть крізь слухавку.

— Ти... ти захворів? Тобі погано? Я зараз приїду, чекай, я... я швидко...

— Хевон, та почекай ти! — перебив я її панічний потік слів.

— У тебе все гаразд?

— Так...

— То якого біса ти раптом заговорив так ввічливо, якщо не здихаєш?! — вибухнула вона.

— Не кричи, у мене ще голова болить.

— Так...

— Ні, нічого. Просто хотів сказати «дякую». І я обов’язково віддячу й відшкодую всі витрати.

— Сунхо! У тебе точно нічого не трапилося?

— Ні, нічого.

— Гаразд, тоді забудь, що ти щойно верз. Скажи, на вихідні все в силі?

— На вихідні?

— Ну от, я так і знала! Тобі таки добряче вибили мізки! Як і старому...

— Ні, я просто... — я швидко згадував, про що ми домовилися, і, щойно виудив із пам'яті потрібну інформацію, додав: — Так, у силі.

— Зрозуміла. Тоді я буду о дев'ятій у тебе в суботу.

— Угу.

— Сунхо, може, мені все-таки приїхати? І подбати про тебе?

— Ні, не треба.

— Гадаєш, не впораюся?

— Впораєшся.

— От точно щось не так! Давай я зараз куплю в супермаркеті все на кашу й приїду.

— Не смій! Тільки не каша.

— Чого? Нормальна каша!

— Все, бувай, до вихідних...

— Сунхо, чекай. Я знаю, що ти намагаєшся чинити правильно, але всі ці бійки не дадуть тобі нічого, окрім болю. Я... я боюся, що ти обереш той самий шлях, що й І Джун, і зрештою залишишся сам.

— Такого не буде, не переживай. Я не піду тим самим шляхом, що й дід.

— Гаразд, вважай, що повірила. То що, я зараз приїду, зварю тобі каші й подбаю про тебе? У школу я вже подзвонила, тому наступні кілька днів можеш туди не ходити.

— Ні, не приїжджай.

— Чому? Я хочу подбати про племінника...

— Ми не рідні по крові, і я... Коротше, я цього не хочу!

— Ого, так ти про мене думаєш у такому ключі?

— Здуріла? В якому ще ключі? Ти стара вже, щоби я про тебе думав.

— Я стара?! Та я ще ого-го! Бачив би ти мене зараз у піжамі... О, хочеш, фотку скину?

— Імо... знайди собі вже нарешті мужика, і хай він на тебе дивиться і їсть ту кашу!

— От же ж язикатий, увесь у діда. Не хочеш — не треба, — її тон знову став звичним, і я розсміявся.

— Сунхо, я люблю тебе.

— Угу... — відповів я і скинув виклик.

Розмова завершилася, а я згадав старі часи. Її привели в наш дім, коли мені було вісім, а їй — вісімнадцять: усю побиту й худу, мов анчоус. Коротка стрижка, жодного натяку на жіночність. Вона мене тільки дратувала й мучила, а дід лише сміявся та повторював, що я маю слухатися, бо вона стане моєю тіткою.

«Чужа за кров'ю вона могла б уже давно забити на мене й жити своїм життям. Дивно, як абсолютно чужі люди часом стають ближчими за рідню».

Мої туманні від ліків роздуми розірвав новий дзвінок.

— Сунхо!!! Агов, чувак, чому так довго не брав слухавку?! Я думав, тебе вже поховали!

— Доюн? З тобою все нормально? — здивовано перепитав я.

— Сунхо, школою такі чутки ходять! Кажуть, ти знову вліз у криваву бійку!

— І що? Не вперше.

— Ти... ти хоч знаєш, кому носа зламав?!

— Чон Чануку. І що з того?

— Так ти знаєш?!

— Що саме я маю знати? Доюн, або кажи по ділу, або я кладу слухавку.

— Чон Чанук — син секретаря голови «Моторспорт Груп»!

— І? Він отримав за діло. До того ж поліція цим уже займається.

— Та як ти не розумієш?! Саме його батько фінансує банду Лі Хвана!

— О...

— Що ще за «о»?! Сунхо, це ж страшні люди...

— Не переживай, я вже встиг перетнутися з Джувоном.

— Що?! Тільки не кажи, що ти знову з ним зчепився! Сунхо...

— Все гаразд, ми просто поговорили.

— Не вірю! Ти й цей придурок — і просто поговорили?! Зізнавайся, наскільки все погано?

— Все, я кладу слухавку.

— Сунхо, не смій скидати!

— Давай, до завтра.

— Чекай, ти будеш у школі? Чув, твоя тітка дзвонила й казала, що в тебе травма і тебе кілька днів не буде.

— Буду. Давай, до завтра.

### Пояснення

**Імо (이모)** — корейське звертання до сестри матері; також може вживатися як звертання до старшої жінки, яка не є кровною родичкою.

**Елавіл** — торгова назва препарату амітриптиліну.