«Россия здесь… до завтра»

Слобожанський контрнаступ Збройних сил України — контрнаступальна операція Сил оборони України на окуповану Росією територію Харківської області, яка розпочалася 6 вересня 2022 року. Українські сили повернули контроль над приблизно 2500 км2 Харківської області (Вікіпедія)

***

— Алло! Алло, ти мене чуєш?

— Да, чую.

— Фух… — зітхнула мати, шмигаючи носом. — Ну як ви там? Як бабушка? У вас не стріляють? Є шо їсти?

— Ем… — задумався хлопець, не знаючи на що відповідати. — Та нормально все.

— У тебе шось голос простужений! — не вгавала мати.

— Нє, — відповів Артур. — Як ти там?

— Слава Богу, нормально, — зітхнула мати. — Ми вже у Львові. Тут тихо, тільки кімната десять тисяч стоїть. А так нормально. Тихо.

— Ясно, — мовив хлопець. — Ну тоді пока.

— Артур, Артур, поки не виключайся! — сказала мати. — Я зараз дам трубку дяді Андрєю, він тобі шось скаже.

У слухавці почувся шум і далекий материн голос. «На, це він», — сказала мати. Артур важко зітхнув.

— Алло! — сказав здавлений чоловічий голос.

Дядько Андрій.

— Да… — байдуже кинув хлопець.

— Артур, привіт! Це дядя Андрій, — знову озвався голос.

— Я вже поняв… — протягнув хлопець.

— Молодець! — навіщось похвалив голос. — Тепер слухай мене уважно. Артур, дружище, тобі треба виїжджати, причому негайно. В Інтернеті пишуть, що росіяни готують мобілізацію на окупованих територіях. Будуть гребти всіх підряд!

— Дядь Андрєй, у нас чоловіків призовного віку на блокпостах не випускають, — сказав хлопець.

— Випускають. У вас працює гумкоридор по понеділках. Жінок і чоловіків, яким не стукнуло вісімнадцяти, випускають, тільки в торбах дуже лазя…

— Мені вже двадцять, — чомусь радо сказав Артур.

Дядько угукнув і на мить замовк.

— Ну ти попробуй все-таки… — нарешті сказав він. — Може, якось проскочиш?

— Та ніяк ващє! — заперечив хлопець. — На першому ж блокпосту завертають. Хіба за гроші. У мене однокласник так виїхав.

— О, чудово! — зрадів дядько. — І яка такса?

— Десь п’ятсот баксів чи шо.

Дядько Андрій аж закашлявся.

— Скільки? — перепитав він, а потім почав обурюватись. — Вони взагалі офігіли? П’ятсот! Це ж двадцять тисяч злотих!..

І в слухавці знову запанувала тиша.

— Алло! — сказав Артур.

— Да, да, я тут… — озвався дядько глухо. — Ну ладно, старик, не кисни там, щось придумаємо. Мені вже пора… Давай! Набери, як ще виїдеш на зв’язок!

— До побачення, — сказав Артур і натиснув на червону слухавку.

«Нашо він тільки трубку взяв?» — подумав хлопець і почав злазити з даху господарської будівлі. Поряд виднілись три великі аміачні бочки, уже ржаві від часу і негоди. Далі — зарослі високої трави, поле і рівний ряд посадки.

До війни це місце завжди пустувало. Артур, коли їхав на своїй «Україні» в Куряче чи до Сашка вудити рибу на озері, лише один раз побачив біля бочок живу істоту — лисицю. Було це років чотири тому. Ну а що тут взагалі робити? До найближчого села — кілометр з чимось. Місце відкрите, непривітне. Улітку тут ніде сховатись від палючого сонця, взимку хурделиці замітають дорогу.

Не було тут і агрономів — бочки пустували. Аміаку в них не зберігали року так з 2004-го, коли стався витік і довелось евакуювати Куряче, Грушівку та ще кілька поблизьких сіл.

Зараз же тут — натовпу немов перед концертом. Люди були скрізь: одні стояли обабіч траси, інші блукали біля бочок, двоє пацанів уже видирались на дах тієї будівлі, де тільки-но сидів Артур.

Ні в Грушівці, ні в райцентрі зв’язок давно не ловив. Гобліни вимкнули його 25 лютого ввечері, а на початку березня запустили російські Т2 та радіо. Артур з жалем згадував ті часи, коли він з пачкою чіпсів зі смаком сиру та зеленої цибулі цілий день зависав у ТікТоці, поки на ноуті завантажувалась «Людина-бджола» на десять гігабайт. І можна було їздити з села в Харків на канікули, і ходити де хочеш, і магазин працював.

Тепер це здавалось казкою, сном. Зараз щоби просто поговорити по телефону, треба було їхати за кілька кілометрів у це богом забуте місце, і не було ніякої гарантії, що ловитиме бодай 2G. Інтернет дуже залежав від погоди, відносно непогано він ловився лише на даху сараю, куди ще спробуй пробийся. А ще можна було просто не повернутись живим — гобліни знали, де люди виходять на зв’язок, і періодично приїжджали на краденій «Тойоті» й стріляли по людях, не розбираючи, де жінки, а де діти.

«Ми до февраля жили як у раю». Ці слова часто повторювала бабуся Артура.

Хлопець підняв з трави свою «Україну» і, докотивши її до траси, обережно поїхав. Спустившись з пагорба до повороту на Грушівку, його почали обганяти машини, грюкаючи на вибоїнах, а біля бочок тріснула автоматна черга. Повітря розрізав тонкий жіночий крик. «Тварі кончені!» — просичав Артур і, спересердя сплюнувши, додав ходу.

***

У хаті Артур почув уже знайоме:

«Народная міліция Тєріконской дємакратічєской рєспублікі, прі поддєржкє саюзних сіл, вєла наступлєніє в районє Харькова, Артьомовска, Уґлєдара. За мінувшиє суткі било унічьтожена 500 вражескіх танкаф, 600 самолєтаф, 1050 хаймарсоф і дєсяткі тисяч єдініц друґой натавскай тєхнікі. Патєрі среді армії києвскава рєжима за вчєра саставілі 2534 чєлавєка, включая найомнікаф с Польши, Канади і острова Пасхі…»

— Ой, бабушка, ну нашо ти знову цю хєрню включила? — вигукнув Артур ще з порога.

— Та треба шоб шось балакало, а то можна так здуріти в тишині! — вигулькнула бабуся з кухні з недочищеною картоплиною і спитала. — Дозвонився?

— Да.

— І шо?

— Та все нормально. Вони вже на Західній.

І хлопець, вимкнувши радіо, приклався до банки молока.

— Та не хлебчи ти, зараз їсти будемо! — озвалась бабуся, шкребучи картоплю.

Витерши губи п’ятірнею, Артур запитав:

— Ба’? У тебе гроші єсть?

— Та є трошки. А скіки тобі треба?

— П’ятсот доларів!

Баба аж картоплину впустила.

— І-і-і-і! — сплеснула руками жінка. — І куди ж тобі такі грошищі?

Хлопець розповів про виїзд, блокпости, однокласника.

— Оце да! — сказала бабуся. — І скільки ж це в рублях?

— У рублях не знаю, — відказав Артур. — Нашими тисяч 18.

— 18 тисяч! — сплеснула руками бабуся. — І оце вони за одного хочуть? Ай-яй-яй, ну шо ж вони, гади, творять…

— Лучче заплатить, чим тоді проти своїх воювати! — твердо мовив Артур.

Бабуся похнюпилась.

— Та да, це таке…. Ну так, тобі треба їхати, шо тут молодим робити? Це ми вже старі хай якось будемо… Нікому ми ніде не треба… Внучок, піди в шкафу глянь, там коробка така кругла, — і знову своє. — Шо ж твориться… Жили ж раньше як сім’я, а тепер оце таке. Шоб на того Путіна срачка напала!

І бабуся, бубонячи собі під ніс прокльони, повернулась на кухню, де на каструлі вже підстрибувала кришка. Артур пішов у залу, де в шафі у коробці з-під печива знайшов гроші — три тисячі гривень, плюс якісь копійки. Це все, що залишилось. Мда.

Тут хлопець згадав про обіцянку вітчима. Взяв телефон і побачив на екрані смс з ПриватБанку. Мабуть, прийшло, коли він уже на вєліку їхав.

«Невже?».

Дві тисячі гривень. Від мами.

Артур лише угукнув.

***

У райцентрі бухкання артилерії, яке почалось ще вчора ввечері і до сьогодні не змовкало ні на мить, майже не було чутно — канонаду заглушали шуми, якими було наповнене містечко.

Особливо гамірним був центр — тут на площі біля «Кулінів» активно вирував стихійний базарчик, де прямо на сонці продавались м’ясо, риба, ковбаси, консерви невідомої дати випуску. На інших столиках можна було бачити дивовижний набір: сірий хліб, пачка чаю, кілька тюбиків зубної пасти, пучок зелені.

Це були місця людей, які втратили роботу і вимушені були торгували усім підряд, аби заробити хоча би якусь копійку. Але поряд стояли і справжні базарники — їхні ятки були завалені товарами, виробленими в Росії або в так званій Териконській демократичній республіці.

Скраю базарчика якийсь вірменин продавав сигарети і тут же стояла картонка, на якій було надряпано: «Куплю рубли». Неподалік з цистерни прямо в пластикові пляшки розливали бензин, і скрізь шастали гобліни: по двоє, по четверо чи цілим десятком, усі з автоматами й у різномастому камуфляжі. Дехто був у кросівках чи навіть капцях.

Товари немилосердно смажило ще палюче вересневе сонце, а в повітрі стояла хмара пилу, яку здіймав військовий транспорт. Він все гуркотів і гуркотів дорогою на Куп’янськ, гримів колесами, брязкав гусеницями. Артур нарахував дві «мотолиги», один танк і з десяток вантажівок — одні їхали за важкою технікою і там сиділо по десятку солдатів, які не зводили з натовпу очей, інші повертались назад, у напрямку Шпякіно, і були вже порожні.

Сьогодні заліза каталось особливо багато. Гобліни кудись поспішали.

На фоні всього цього, а також зарослого парку, бур’янів під будинками та на клумбі біля Пенсійного Фонду, вибитої гусеницями дороги красувались новенькі величезні банери. Вони були скрізь — на універмазі, на лікарні, на кінотеатрі, і на всіх було виведено гігантськими літерами одне: «Россия здесь навсегда!»

Артур трошки покрутився на базарчику, а потім спитав у вірменина, де можна купити долари. Той сказав, що треба йти в універмаг. Хлопець пішов туди, і там також трошки поблукав, поки йому не сказали, що треба йти на другий поверх, в магазин спортивного одягу «Вікторія».

— Зразу кажу: гривень нема! З самого утра розгребли! А от рублів багато… — сказала продавщиця «Вікторії» через кілька хвилин.

— Нє, мені долари треба, — мовив хлопець.

— Скіки?

— Сто.

І жінка пірнула під стіл, витягла звіди коробку з-під взуття, де лежала пачка новеньких американських зелених.

— Так а як я вам скину? — стрепенувся Артур. — У мене ж на карті!

— Та як? Інтернета тут немає, — розвела руками продавщиця, ховаючи коробку назад. — Я думала, у тебе налічка. Ось, — і жінка тицьнула шматок папірця. — Це рахунок, на нього переводь. Шукай Інтернет десь, потом мені скрін покажеш. Якщо гривні скинеш, то комісія 15 процентів. Рублі без комісії.

Артур взяв папірець і, попрощавшись, пішов геть. «Мда, опять сюди пертись… — з жалем думав він. — Час сюди пішкарусом чухав... Ну ладно. Аби тільки в Курячому Інтернет був. Бляха, де ж його ще грошей взяти?»

У дверях хлопець мало не зіштовхнувся з двома гоблінами, які обдали його міцним перегаром. Не звертаючи уваги на Артура, вони завалились у магазин, і один із них почав квапливо:

— Так, бистро! Спартівниє штани, курткі, красофкі. Бистра толька! На двадцать чєлавєк…

***

Перший блокпост проїхали, на диво, швидко, а далі водій сказав, що пхатись взагалі без варіантів («На другому такі морди сидять… Шо і шмальнуть можуть»), і з’їхав на польову дорогу — краще об’їхати. І старенький «Деу Ланос» поплив, погойдуючись, минаючи безмежні плантації соняшника. У Сергіївці порівнялись з окопами, зробленими зразу за людськими подвір’ями. Окопи були порожні.

— Отут був прильот… І тут… — казав водій, тицяючи кудись у сторону, коли авто знову виїхало на трасу.

— А хто стріляв, Володь? — поцікавився огрядний чоловічок в окулярах років тридцяти п’яти, що сидів поряд з Артуром на задньому сидінні.

— Та хто ж його зна… — знизав плечима водій. — Ніби наші…

Через хвилин двадцять «Ланос» під’їхав до блокпоста, який стояв біля Травневого. Як водій сказав Артуру (він уже не один місяць возив людей, як це називалось, «до дамби»), далі — кілометра два чи менше до Печеніг «проїдемо як по маслу!... Головне, аби біля Травневого все було путьом».

Зараз тут уже було з десяток машин (легкові, один білий бус). Більшість автівок стояли на узбіччі, чогось чекали, і лише одна, червона «Лада», у якій сиділи самі жінки та діти, проходила огляд. Біля авто поважно походжали солдати в сталевих касках, старій, подекуди завеликій формі, на якій виднілись приколоті георгіївські стрічки. «Териконці…» — безпомилково визначив Артур. Один військовий зазирав у багажник, інший копошився в китайській дорожній торбі, а низький вояка в касці, яка мало йому очі не закривала, з насупленим виглядом переглядав вміст ноутбука.

— Так… — сказав тихо Володя. — Ці ніби і в минулий тиждень стояли. Цього тіпа в касці я точно запам’ятав.

— І шо? Пропускали когось? — запитав дядя Саша, сусід Артура, що сидів поряд з водієм.

— Та хтось проскочив… Ага. А он бачите білий «Мерседес» на обочині? То ніби ФСБ.

— Не пропусять? — вперше за поїздку озвався Артур.

— Та фіг його зна… — знову завів своє водій, вдивляючись. — Може, більше захочуть…

«Мля… — подумав хлопець. — У мене ж тільки 100. Аби тільки не віджали…»

У салоні запанувало напружене чекання. Нарешті «Лада», яка стояла перед машиною Володі, розвернулась і поїхала, і «Ланос» поволі посунув вперед. Териконці, їх було чоловік п’ять, почали підходити до автомобіля. Видно, що вони нервували ще більше, ніж пасажири. Низький солдат рухом показав виходити.

— Дакумєнти! — гарикнув він, поправляючи каску.

«Командир!» — подумав Артур.

Солдати почали перевіряти документи. Низький взяв паспорт Артура, відкрив і, побачивши дату народження, зразу закрив.

— Куда ета ви всє сабралісь? — грізно запитав він, вишкіряючи зуби.

— Я в больніцу, — сказав огрядний, а інші промовчали.

— Нєт! — відрубав військовий. — Вон, на Шпякіно!

— Командір, а может как-то договорімся? — запитав чоловік.

— Я нє «командір»! — відказав військовий. — Он будєт в обєд. Хотітє ждітє, хотітє нєт, он всьо равно вас не пропустіт.

І низький разом зі свитою почимчикував до блокпоста. Чоловіки якийсь час постояли, слухаючи далеке торохкотіння гелікоптера.

— Ну шо будем робить? — нарешті спитав водій.

— Та чорт його зна! Давайте підождемо, — сказав дядя Саша, розминаючи затерпле тіло.

— Так сказали, шо не пропустять… — навіщось втрутився Артур.

— То вони ціну набивають, — мовив огрядний, запалюючи цигарку.

Враз повз «Ланос» промчав білий бус, а за ним кілька машин.

— Йомайо! — сказав водій. — Бачили?

— Ага, — сказав дядя Саша. — І бус набив, і ще й машини прихватив.

— Давай за ними! — сказав огрядний, викидаючи цигарку.

Але водій лише рукою махнув, сказав, що треба почекати, коли повернуться.

— Убірай лайбу! — крикнули солдати, проходячи повз.

Чоловіки залізли в авто, а огрядний, нікому не сказавши, пішов до солдат, які скупчились біля бетонних блоків. Там він трошки поговорив з вояками і повернувся з низьким.

— Ну шо ви таксу знаєтє? — запитав той уже тихо, збиваючись на суржик.

Чоловіки мовчки дістали гроші.

— Так, 500, єсть. Так… давай… єсть… — говорив низький, беручи гроші в дяді Саші та огрядного.

І втупив погляд в Артура.

— У мене тут сотка тіки… І пятсот гривень… — сказав хлопець розгублено.

«Командир» схопив гроші і, не рахуючи, запхнув їх у кишеню штанів, а потім кивнув водію.

Чоловіки хутко залізли в авто, Володя завів мотор і вони рушили. Солдат почав відтягувати шлагбаум і враз завмер.

— Шо таке? — запитав дядя Саша.

Водій кивнув на того у великій касці, що показував рукою зупинитись.

— Невже передумали? — запитав і огрядний.

«Ну все, — подумав Артур. — Зараз просто викинуть з машини. І фіг докажеш, шо гроші платили!»

Зі сторони Травневого підтюпцем біг якийсь миршавий чоловічок, з картатою дорожньою торбою, накульгуючи на праву ногу. Низький щось йому крикнув і той глухо відповів. Артур витягнув шию, як гусак, намагаючись крізь привідчинене вікно вловити, про що солдати говорили з тим чоловічком.

Та ось нарешті новоприбулий поліз у кишеню і щось віддав вояці.

— Порядок… — видихнув водій. — Ще один пасажир.

Чоловічок відкрив дверцята і сів на краєць сидіння, навалившись майже всією вагою на хлопця. Картата сумка, важка і брудна, опинилась в Артура на колінах.

— Тут недалеко, якось доїдемо… — ніби виправдовуючись, мовив чоловік.

Шлагбаум відкрили і «Ланос» поплив уперед.

— Вирвались! — не витримав Артур.

— Поки ще ні… — озвався водій, дивлячись у вікно заднього виду. — Ще перед дамбою блокпост.

— Як? — запитав Артур. — Ти ж казав, що якщо Травневе проїдемо, то все буде путьом?

— Так і є! — сказав Володя. — Бухгалтерія вся біля Травневого!

— Не кіпішуй! — порадив огрядний.

— Якщо шо, то пішки підемо! — спробував пожартувати дядя Саша.

— А тоді попливемо… — крекчучи від незручного сидіння сказав чоловічок з торбою. — Водохранка зараз максимум по груди.

Хвилин через десять авто знову зупинилось. Це був останній блокпост, і виглядав він інакше. Солдати тут були одягнені в кращу форму. Замість стрічок — наліпки з триколором і, звісно, з білою «зеткою». Це були вже «рашки».

До водія підійшов солдат у якійсь наче квадратній кепці і зазирнув у салон. Від почав уважно вивчати пасажирів, і ось його погляд пав на чоловічка з торбою.

— Ти? — закричав солдат. — Я ведь тєбя завєрнул?

«Ну все, приїхали…» — подумав Артур.

— Кто прапустіл? Пазивной? — гарчав солдат до пасажирів.

— Он нє сказал… — якомога спокійніше відповів водій.

Солдат дістав телефон і став когось набирати. У салоні всі мовчали, відчуваючи, що все може зірватись в один момент.

За мить у вікні знову показалась пика військового, яку аж перекосило від люті.

— Праєзжайтє! — гарикнув він і знову до чоловічка. — Но тєбя, суку, надо пристрєліть, как сабаку паґаную!

«Ланос» рушив з місця. Коли блокпост залишився позаду, пасажири почали видихати.

— Фух!

— Проканало!

— А я вже думав…

— А от почти не…

— Чого він до тебе так? — обернувся дядя Саша до чоловічка, але той лише рукою махнув.

Авто м’яко котилось по гарній дорозі, яку зробили саме перед війною, а обабіч лежала підбита і вже ржава техніка — БТР, танк з відірваною баштою. Минувши порожнє й майже розбите дачне селище, «Ланос» під’їхав до дамби, на якій майоріли жовто-сині прапори.

— Слава Україні!

То привітались волонтери — людей десять, усі молоді та усміхнені. Чоловіки вилізли з авто і мало не плакали від щастя — здавалось, тільки зараз вони почали дихати, і були такі раді, що мало не забули подякувати Володі. Коли той поїхав назад, чоловіки, взявши свої речі, почимчикували до вузького місточка, перекинутого через місце підриву. Артур першим ступив на місток і глянув вниз — там, замість бурхливого потоку, що мав з шумом вириватись з шлюзу, тепер текла мілка річечка.

Далі чоловіків посадили в швидку (мабуть, іншого транспорту не було) і повезли крізь порожні Печеніги, які сумно проводжали авто розбитими вікнами та проломленими дахами хат. За містечком їх пересадили в жовтий «Богдан», де вже було повно таких само людей, які сьогодні виїхали з окупації.

— Мене Леонідом звати, — озвався огрядний до земляків. — А вас як?

Чоловіки познайомились. Пасажира з торбою звали Віталієм.

— Віталь, ну ти можеш зараз розказати, чого на тебе той гоблін так вз’ївся?

— Фух! — видихнув Віталій. — Я — атошник. Ума не хватило виїхати зразу, думав, пронесе. Та нє — уже у квітні приїхали гобліни, спакували і в підвал мєнтовки! «Ти, — кажуть. — Наводчік. Азовец. Правосєк». Чого тільки не придумували! От провів я в тому підвалі тиждень чи два. По ногам лупили, топили у відрі і током фігачили. Коли побачили, шо з мене толку вже ніякого, одпустили додому. Я маленько оклигав, став гроші збирать на виїзд. А той у кепці мене таки узнав. Ну я і його не забуду. Може, ще зустрінемось колись…

Чоловіки якийсь час мовчали.

— Мда… — нарешті озвався дядя Саша. — Хріново.

— Гобліни! Шо тут скажеш… — мовив Леонід.

«Богдан» зупинився. Блокпост. Артур озирнувся, не впізнаючи знайомі місця. Скільки разів він проїжджав тут, коли їхав на навчання? Чи раніше, на базар чи в гості до тітки? Мабуть, разів сто чи, може, навіть і більше. І завжди тут вирувало життя, було повно машин, особливо ввечері, коли рейсовий автобус ставав у, здавалось, безкінечний затор.

А тепер — нікого. Тільки з десяток солдатів за вікном. Артур важко зітхнув. Це ніби сон якийсь. Блокпост на дорозі. Збита табличка з назвою населеного пункту. На великому білборді замість реклами — фото великого прапора України. «Россия здесь навсегда!» — згадав Артур, а потім метнувся до вікна і вигукнув:

— Дивіться!

По трасі йшла велика колона українських танків.

На календарі було 5 вересня 2022 року.