«Россия здесь… до завтра»

Він до всього звик, ще в тому, іншому житті — до життя без мобільного зв’язку, до темних вулиць. Навіть до холоду.

Але сьогодні треба було звикати по-новому. Він читав:

«Світла немає майже по всій країні: ситуація критична». І далі: «Російські терористи вчергове здійснили масований обстріл нашої держави, застосувавши ракети різного типу та безпілотні літальні апарати. Немає світла в Київській, Вінницькій, Полтавській та інших областях. Уперше за час обстрілів енергетичної інфраструктури зупинено роботу всіх трьох АЕС».

Ну ось він той блекаут, який всі чекали. І який обіцяли ворожі пропагандисти. З мертвою каналізацією, чорними екранами телефонів.

І холодом. Він навіть на руки похукав.

Наскільки це затягнеться? День, два? Тиждень?

Похукав ще.

А потім вирішив: пора.

Поклав у наплічник ноутбук. Поклав усі зарядки. Подумав, і запхнув між усім цим подовжувач.

Ну а раптом?

Тим часом короткий день кінця осені майже згаснув.

***

На вулиці, куди оком не кинь, усюди повно людей. Він не пам’ятав, коли на вулицях цього маленького містечка було повно народу.

Вирішив пройтись.

Натовпи людей сновигали туди-сюди. Найбільше — школярів у модному кежуалі. Ходили купками, сміялись. Дорослі чоловіки під сорок гаяли час біля сигаретного ларька, щось один одному розповідаючи. Молоді мами катали коляски з дітьми.

А неподалік парку старий дідусь випасав кіз. Блекаут тут ні до чого — дід зі своїми козами був тут завжди.

Якщо на мить забути, хай це і складно, забути про обстріли, то можна було подумати, що в містечко приїхав мандрівний цирк. Подія, яка буває раз у житті. Дуже скоро в місцевому БК уже немолодий чоловік у брудному цвітастому одязі розрізатиме жінку в коробі, дихатиме вогнем і востаннє проткне себе голками. А потім — несмішні клоуни, ведмеді без велосипедів, повітряні гімнасти без страховки. Вхід — безкоштовний, початок — о восьмій вечора, після третього револьверного пострілу.

Ну а поки всі гуляють. І справді чекають на свято.

Він дістав телефон, щоби глянути котра година. Та його погляд пав на значок мобільного зв’язку — прямо на очах на місці поділок сигналу з’явився хрестик і відразу напис — «Немає мережі».

Усе. Тепер точно блекаут.

Сутеніло.

***

Раніше він ніколи не заставав вулиці такими темними. У містах світло ніколи не гасло: ввечері сліпили баньки автомобілів і черева дискаунтерів, опівночі над головою жовтіли вуличні ліхтарі, нехай і через один. І навіть серед глупої ночі, коли до ранку вже ближче, ніж до вчорашнього дня, вогники все ж можна було знайти — де-не-де горіло світло в офісних центрах і житлових семиповерхівках.

Зараз же — повна темрява. Хоча вечір лише наставав.

Він ішов вулицею, не наважуючись увімкнути ліхтарик. Десь поряд простували люди, так само мовчки і м’яко. У повній тиші звуки почувались повними господарями. Обриси будинків майже потонули в темряві і лише вгадувались.

Аж он попереду спалахнув ліхтарик мобільного телефону і снопом розсіяв пітьму. По трасі пропливли червоні вогники авто. І до вух долинув уже знайомий монотонний шум.

Десь поряд працював генератор.

Пункт незламності.

***

Усередині було пусто. Порожній стіл, стенди на стінах. Він дістав свій подовжувач, підключив всі свої пристрої і став походжати, слухаючи гул генератора знадвору.

Минуло хвилин десять. У Пункті він все ще був сам. Став думати, а чи не почали давати світло. І нікому більше не треба кудись іти, адже по квартирі вже невпевнено повзе поки що слабке тепло від батарей, свистить на кухні чайник і блимає, завантажуючись, роутер.

Але ж ні — ось зайшла жіночка. Вона поставила заряджатись чорний телефон-розкладушку, який ще застав еру передавання ігор по інфрачервоному порту та безтурботного дитинства.

Потім прийшли ще і ще. Старі і молоді, чоловіки і жінки. Він не зчувся, як кругом стало повно народу. На столі стояло вже три подовжувачі, зокрема і його, і лише два гнізда було вільними, а люди все надходили і надходили.

За півгодини — повний аншлаг. Пристрої повільно всотували таку дорогоцінну електричну енергію. Їхні власники тим часом сиділи на кріслах під стіною, вивчаючи носаки своїх черевиків, струшували неіснуюче сміття з курток, підпирали щелепи рукою, стиха між собою перемовлялись. І думали. Про що?

Він не вмів читати думки, але здогадувався, і це мало бути точно.

Усі думали, коли це все скінчиться.

І не тільки заряджання їхніх телефонів.

***

Минула ще година чи навіть півтори. Його пристрої нарешті набрали більше половини заряду. Час збиратись, але так не хотілось іти звідси.

За дверима чекала липка осіння темрява. Удома — холод.

Але треба йти. І він пішов.

Довгий осінній вечір уже закінчував свій бенкет. Сутінки з’їли геть усі вуличні вогні — немає більше цяток авто, плям ліхтарів, а темрява стала такою густою, що він боявся ступити крок, аби в ній не зашпортатись. Куди не глянь — темно. Лише на безмовній багатоповерхівці світилось одне-єдине вікно, і не жовто, а біло і слабко. Однак і те, затріпотівши, згаснуло.

І на скільки це? І що далі?

«От і я не знаю…» — сказав хтось поряд.

Хтось з’явився нізвідки. Важко зітхнув і знову сказав:

«Гаразд, хай так уже. Будемо якось жити. Тим більше, у телефоні трошки є заряду».

І пляма світла вихопила шматок тротуару.

І враз сплахнуло світло у магазині, у вікнах поряд і одночасно тонко завила сигналізація аптеки. За мить озвався і телефон.

«Енергетики розпочали відновлення інфраструктури».

Чудово. Темрява відступила, щоб перегрупуватись. Він пришвидшив крок. Треба дозарядити гаджети. Ні, перше, що він зробить, так це ввімкне чайник.

А його подовжувач залишиться в Пункті незламності. Чекатиме на людей.

Бо попереду ще ціла зима. І не один рік війни.