«Россия здесь… до завтра»

На півночі Полтавської області, на кордоні з Сумською областю, відбуваються бойові зіткнення з нацистами, в результаті яких окупанти, як правило, втікають. Згодом втікачів розшукують місцеві мисливці, відбираючи у них озброєння та військову техніку. Понад 10 танків, взятих як трофеї в окупантів, вже відремонтовано та передано ЗСУ (Апостроф).

1.

Наступ літа закінчився днів п’ять тому, і осінь лише розгортала свої сили. Тому удень досі палило сонце, дні були довгими, проте небо загрозливо фарбувалось у холодний блакитний колір. За тиждень-два все почнеться: вечори стануть зимними, люди почнуть хворіти, а з бовдурів потягнуться тоненькі цівочки диму. Але це буде згодом.

Маршрутка давно поїхала. Пасажири розійшлись або їх забрали родичі на машинах, а Артур все бовванів сам один на пероні, після паркого салону ще не відчуваючи повівів вітру.

Містечко совалось у ще теплих сонячних променях: жінки з пакетами повертались з роботи, поліцейські біля ларька пили каву, гуляла молодь, мамусі неспішно катали коляски, по трасі м’яко шурхотіли автомобілі. Десь вибухали ревом мотоцикли.

Тишу перервала глуха канонада музики десь поряд. Артур обернувся і побачив білу «Тойоту», яка проїхала повз, з намальованою Z на дверцятах. Протер очі.

Фух. Привиділось.

«Які зетки? Я ж на Полтавщині!» — подумав хлопець.

І згадав назву населеного пункту — Тилівка.

«Шо я тут роблю? Таке враження, що це сон».

Знову.

2.

Війна принесла багато нового, зокрема це дивне відчуття нереальної реальності, дуже детального і неспокійного сну, після якого ти не прокидаєшся, а просто живеш далі, поки знову не заснеш не засинаючи.

Уперше Артур відчув подібне 24 лютого. Тоді він прокинувся від бухкання артилерії і не міг повірити звукам, які однак були настільки реальні, що від них дрижали шибки. У той ранок йому уперше здалось (чи захотілось, щоб так було), що він зараз прокинеться, сяде на ліжку і видихне, мовивши: «Ну і присниться ж таке…»

Потім, у квітні, були гелікоптери над селом і десант на сусідському городі. П’ятеро військових, зістрибнувши з «Мі-8», потрюхикали до олійниці над річкою. І там кілька разів гахнуло. У загарбників свої сни — їм у верболозі примарились диверсанти.

А от Артур тоді ще й дежавю відчув. Йому здалось, що він і справді такий сон уже бачив, улітку двадцятого, коли перший раз хворів на ковід.

І зараз, знову це…

«І правда — наче сон… О! А от тепер холодно». І Артур, швидко схопивши свою дорожню торбу, пішов геть з перону — на нього вже чекали.

3.

Маргарита так і завмерла зі смартфоном у руці. Хлопець не наважився ступити крок далі.

— Артурчику! — закричала нарешті жінка і кинулась обійматись. — А чого не подзвонив? Я б зустріла.

— Одвик од того, що телефон може дзвонити… — спробував пожартувати хлопець, звільняючись від обіймів сестри.

Та Маргарита не усміхнулась. Навпаки — її лице затьмарив сум. Вона пильно дивилась йому в очі.

Вони не бачились три роки. Скільки їй зараз? Сорок п’ять? На вигляд — більше. Ще жінка, але вже трошки бабуся.

— Як ви це пережили, я не знаю…. — мовила сестра.

— Та нічого. У нас більш-менш. А от у Куп’янську, Ізюмі — там було справжнє пекло, — сухо сказав Артур.

— Добре, що ти вибрався, — сказала сестра. — Сідай! Зараз будемо їсти.

Тільки зараз хлопець оглянув кімнату. Побачив плиту, на якій стояли велика пластикова банка з медом, пачки чаю, миючі засоби, якісь згортки і пакунки. Біля вікна — старий сервант з сервізом-рибками, яким, мабуть, ні разу не користувались. Календар за 2014 рік. Під стіною — невеликий столик, мийка, холодильник. У кутку — пожовкла від часу радіоточка.

— У нас тут тихо, у принципі… Гуманітарку дають… — сказала Маргарита, дістаючи з холодильника каструлю. — Тільки, бува, десь в стороні Чернігова полігон бахкає, але то нечасто… — і вона завмерла, згадуючи. — Масштаби не ті. От у березні, коли ми приїхали, тут кожен день бахкало.

4.

Коли надворі вже геть споночіло, сіли вечеряти. Маргарита насипала Артурові суп, виловивши в каструлі всі шматки м’яса, і стала розповідати. Як почалась війна. Як виїжджали з Харкова. Як заселялись.

— Спочатку я гадала: перебуду якось, — казала Маргарита. — Перші дні так думала. У нас тільки здалеку було чутно. А на третій день снаряд прилетів прямо у дитячий майданчик біля мого будинку. Вилетіло вікно в залі. Я набрала батька. Мовляв, поїхали, уже і в нас бомблять. А він став казати, що він нікуди не поїде, бо чого він має кудись їхати? Це його земля, тут всі знайомі, друзі, робота. Тут все його життя. Я поклала слухавку і стала збиратись сама. Хотіла потягом у Львів рвонути. Коли ні — батько сам мене набрав хвилин через тридцять після того, як ми поговорили. Сказав, щоби я негайно збиралась, будемо виїжджати прямо зараз. Йому дзвонив його знайомий військовий. Казав, що місто майже оточене.

Маргарита говорила кудись мимо Артура, у вже темне вікно, хлопець слухав і вперше за шість місяців їв м’ясо.

— У заторі за містом стояли годин п’ять… Перевірки, блокпости. Ніколи не забуду ті безкінечні колони машин. Але чомусь лише в Тилівці харків’яни почали панікувати. Миттєво розгребли всі пральні порошки, соду, сіль, туалетний папір. Дехто поїхав далі. Ну а ми тоді стали заселятись…

І Маргарита окинула оком кімнату.

— Ця хата, — сказала жінка, — це житло знайомого батька. Козаченко прізвище в нього. Колись вони працювали разом. Батько йому ще перед війною дзвонив, забив, так би мовити місце. І от ми приїхали і знову поспати не вийшло — уся їдальня була загиджена мишачим послідом, висіли клапті шпалер, усе вкрито пилом. Ми до самої ночі тут прибирали. І лише трошки навівши марафет, лягли спати, прямо в одязі.

І жінка на мить затихла, а потім тихо озвалась:

— Нічого, все буде добре. Тепер все буде добре. Ти тут, мати з вітчимом у Тернополі. Аби ще бабусю вговорити… Ну нічого. Ще не вечір. Батько вже повернувся в Харків, робота. Будемо якось жити.

У Маргарити задзвонив телефон.

— Алло! — сказала вона.

Її лице, ще мить тому осяяне, враз спохмурніло. Спочатку вона мовчки слухала, тоді подякувала, попрощалась та кинула телефон на стіл. І зашипіла, як кішка, зі злості.

— Хто то був? — спитав Артур.

— Та Козаченко! — буркнула Маргарита. — Жук ще той. — і вона видихнула. — Ладно, Артурчику, зараз будемо пити чай… — і додала своє. — Усе буде добре.

5.

Артур прокинувся, коли ще ледь сіріло. Лежав на розкладушці в їдальні і не міг зрозуміти, чому від нього втік сон.

За мить дійшло — тиша. Саме вона розбуркала. І навіть налякала. Хлопець, майже не дихаючи, вслухався в дзвінку німоту вересневого ранку, але не почув знайомого — «Бууух»… «Бууух».

«Надіюсь, той полігон ще прокинеться колись, — подумав хлопець, а потім ніби почув себе зі сторони. — І що це я таке думаю?»

Він так і лежав на розкладушці. Млість ще закайданювала все тіло, наливала свинцем голову, але сон уже втік, залишивши по собі лише сонливість.

Тим часом за вікном почало розвиднюватись. Стали проступати обриси кімнати — лінії столу, масивний силует пузатого холодильника. І коробка радіоточки в кутку. «Так, треба вставати», — і Артур різко відкинув ковдру.

Надворі ще було прохолодно. Хлопець дрижав в одній футболці, оглядаючись. Посеред невеликого плацдарму дворика в його центрі стояв радянський легковик, покритий булькатими краплями чи то дощу, чи роси. З флангів його оточували хата, літня кухня та сарай з масивними дерев’яними дверима. За хатою, біля вишні, чатував літній душ, а ще далі виднівся городик з чорними воронками від викопаної картоплі. Ззаду його прикривав загородзагін із лабуззя. Його була ціла плантація, цупкого та високого: щириця, мишій, осот, будяки, лопухи та інші роди бур’янових військ. Мабуть, вони тут усе літо тримали оборону. За двориком у ранковій мряці лежав луг — саме звідти просувалась осінь. Тут був останній форпост містечка, останній двір вулиці.

Дерева м’яко скидали підморожене листя. Було тихо, сонно.

Артур кілька разів крутонув руками, присів. О, пішло тепло! Біля хати побачив кран і відро. Набрав води, радше за сільською звичкою людини, яка жила з криниці і мала завжди ходити з відрами по воду. Потім хлопець пошкріб старим деркачем листя, яке нападало з сусідського горіха, і нарешті глянув на бур’яни.

І згадав. Літо цього року. Окупація. Ні телефону, ні телевізора, ні Інтернету. Нічого українського. У хаті було сидіти неможливо. Там майже цілодобово біснувалось російське радіо (бабуся не виносила тиші, а іншого радіо вже не було), де тягнуло жили «Любе», у зведеннях брехали про втрати української армії й розповідали про якусь «новую і щаслівую жизнь» на «асвабаждьонних теріторіях».

Тому Артур тікав на вулицю, косити двір китайською мотокосою, сад, межі. Коли не стало бензину, то хлопець по-північнокорейськи жменями рвав низьку травичку чи гріб сапкою і так чорну ріллю. Бувало, він навіть жалів, що бур’ян росте так повільно.

Такий, як у дворі Маргарити, тоді став би справжнім скарбом.

Хлопець схопився за опасистий і ще мокрий лопух, потягнув його і мало не впав. У руках у нього залишився лише жмуток ще свіжого листя, із землі ж негарно стирчала надламана лободина. «Тут би ножем… — думав Артур. — Тільки раз, і все!»

Хлопець попрацював хвилин десять і зупинився. Оглянув результат роботи, поморщився. Згадав слова бабусі: «Як бик покачався». І дійсно, вийшло негарно — деякі цупкі бур’янини так міцно вгризлись у землю, що їх треба було викопувати. Мабуть, Артур зробив лише гірше, коли намагався їх вирвати — при найменшому поруху вони скидали на землю своє сухе насіння. Лопухи також не піддавались. Об пирій хлопець порізав руки. Однак зігрівся.

«Перчатки б… — думав він, оглядаючи свої чорні долоні та нігті, під які забилась земля. — А ще краще — мотокосу».

— О, ти вже хазяйнуєш?

Це вже сестра. Вона стояла біля літнього душу, та, на відміну від брата, здогадалась накинути на плечі якусь чудернацьку куртку, у якій жінка скидалась на вуйка з полонини.

— Маргарито, у тебе немає перчаток? — запитав Артур, показуючи брудні руки.

— Та кинь ти їх… — махнула жінка рукою на бур’яни.

— Нє, не можу, — сказав Артур. — Бо прийдеться сидіти і радіо слухати.

Маргарита угукнула. Вона не зрозуміла.

6.

Після сніданку Артур залишився сам — сестра пішла, як сама сказала, «в місто», купити церату на стіл та зняти грошей у банкоматі. Хлопець спочатку убивав час з телефоном, але це йому швидко надокучило. Та і хата була ще чужа, некомфортна. Тому його знову потягнуло надвір.

Від ранкової прохолоди не залишилось і сліду. Стояла справжня спека, навіть вітру не було. Артур задоволено підставив обличчя під промені, ловлячи себе на думці, що лише восени можна отак погрітись — улітку під сонцем ніяк не встояти. Потім знову кинув оком на ту ділянку за городом, де вранці працював. Збитий ногами ґрунт, цурпалки і майже ціла стіна бур’яну. «Треба доробити», — подумав хлопець, дивлячись на ще ледь коричневі подушечки пальців.

— Драстє!

Артур обернувся на голос і побачив у хвіртці чоловіка років п’ятдесяти.

— А де Маргарита?

Незнайомець говорив тихо, вдавано усміхався, а сам крутив головою, роззираючись. Артур зрозумів, що це власник помешкання. «Дивиться, чи нічого не поламали», — здогадався хлопець.

— Пішла в місто, — сухо мовив Артур.

— Пішла в місто… — луною повторив чоловік. — А ти брат її, так? О, чудово, вона казала, що ти приїдеш. Мене звати Михайло. Козаченко прізвище.

— Артур, — кинув хлопець.

— Ага, Артур, я знаю… — мовив дядько. — А Маргарита тобі рідна сестра чи двоюрідна? Надовго приїхав?

Артур почав розповідати, чоловічок агакав на кожне слово, а сам все роззирався навколо. Хлопець відчув, що його не слухають, і став збиватись, а потім взагалі замовк, коли Михайло втупився в плантацію бур’янів.

— Це ти рвав? — спитав він Артура.

— Так, я.

— Та того… — став морщитись чоловічок. — Бач, як воно неакуратно вийшло.

— Ну поки так, — мовив хлопець. — Я дорву.

Чоловічок знову став усміхатись своєю несправжньою усмішкою.

— Давай я завтра… — почав він. — Ні, післязавтра приїду з мотокосою і покошу. Заодно ми з тобою там трошки погріб підлатаємо. Перед вами тут жили двоє, понаробляли фігні, все поламали і втекли, не заплативши…

«Цікава історія! — спалахнув усередині Артур. — а потім. — А куди мені вертатись? До російського радіо?».

І тому сказав:

— Гаразд.

Михайло шмигнув носом і дістав з кишені якийсь зіжмаканий папірець.

— Я чого прийшов, — сказав він, подаючи папірець Артуру. — Тут по оплаті. Ось я все розписав: газ, світло, сміття… Оце розподіл газу, бо один раз забули заплатити. Так… А, ще вода. Дві гривні за квитанцію. Ну і квартплата. Всього — 1756 з копійками. Ну хай буде 1757. Держи!

Хлопець взяв папірець, пробігся очима по цифрах і стенув плечима.

— Ну добре, я передам Маргариті…

Чоловічок став м’ятись.

— Та той… — почав він. — Це ж коли вона прийде… А сьогодні вже у ваших краях не буду, я в Тихому живу... Далекувато… Зараз на роботу до самого вечора. А платити треба сьогодні, бо штраф можуть впаяти.

Артур лише зітхнув. Сходив у хату за своїм гаманцем і віддав гроші, до купюр додавши цілу жменю важких монет.

— Ага, прекрасно! Я з косою тоді приїду. До побачення! — уже у хвіртці сказав Козаченко.

Хлопець не встиг попрощатись, як чоловічок уже зник. «Треба і собі в місто», — подумав хлопець, зважуючи незвично легкий гаманець.

Сестра прийшла за півтори години і, коли Артур розказав їй про візит власника житла, жінка схопилась за голову:

— Він з дубу рухнув! — вигукнула вона. — Я ж йому квартплату першого числа заплатила. От жук! — і додала щось нецензурне.

7.

«Жук» не з’явився ні післязавтра, ні взагалі на тому тижні. Слухавку він не брав, хоча Маргарита йому телефонувала кілька разів на день. «Ну, правильно, гроші взяв і поминай як звали!» — злилась жінка. Артур говорив, що то його вина, але сестра лише рукою махала. «То просто людина така! Не переживай! Не буде ж він вічно морозитись?» — казала вона.

Та хлопець не збирався це так просто залишати. Якось увечері він ніби між іншим розпитав у сестри, де знаходиться Тихе, і вранці наступного дня сказав, що іде прогулятись. Треба було йти саме зранку, адже шлях був неблизький — кілометрів п’ять-шість.

І він пішов.

На той момент Артур в Тилівці був уже більше тижня, і реальність повернулась у своє звичне русло. Хлопець більше не лякався тиші. Йому взагалі почало здаватись, що він тут живе уже не з десяток днів, а декілька місяців.

Дні минали в господарських турботах. Увечері інколи дзвонила бабуся, яка їздила разом із сусідами до місця, де ловив зв’язок. У неї було тихо, вона не хотіла їхати, усе переживала. За Артура. Бо по радіо чула, що київський режим планує отруїти по всій так званій Україні криниці і звинуватити в цьому Росію.

Хлопець звично радив не слухати цю фігню. І згадував свій двір, сад, риболовлю з понтону, подорожі по полях під свисти бабаків, морозиво в пластиковому стаканчику та інші казки з того далекого мирного життя. Воно насправді було чи це також сон?

Сонце пекло в потилицю. Артур, минаючи містечко, помічав прикмети нової реальності: бетонні блоки від блокпосту біля мосту, окопи прямо за господарським магазином, які вже почали заростати травою. Таблички «Заміновано» на пустирі. Військові на вулицях. І сигнал повітряної тривоги, який лунав кілька разів на день.

«І тут війна…»

8.

Нарешті стало тихо. Артур, залишивши Тилівку позаду, чимчикував безлюдною трасою, знемагаючи від спеки.

Він думав. Що сказати? Як? Почати нахабно чи спробувати розібратись по-діловому. Чи буде чоловік за п’ятдесят слухати якогось пацана? І чи не психоне і не виселить? Артур тільки зараз зрозумів, чому сестра його стримувала, і вже думав, чи не краще повернутись назад.

Раптом поряд зупинилась машина. Хлопець закам’янів, і в пам’яті випливло: він отак само йшов по дорозі і поряд зупинилась біла «Тойота» з намальованою «зеткою» на дверцятах. З салону вилізло двоє з автоматами.

Але то були «Жигулі» з ржавчиною біля коліс. Також білі. З вікна визирнув водій.

— Артур! — вигукнув він.

Михайло. Він же «Жук».

— Куди це ти йдеш? — весело запитав чоловічок, коли Артур підійшов ближче.

— Гуляю… просто гуляю, — ніяково мовив хлопець.

Михайло недвозначно угукнув.

— Добре, що я тебе зустрів, — мовив чоловік. — Бо тільки оце зараз згадав. Я ж покосити обіцяв! З цією картоплею скоро забуду як себе звати, — і він кивнув на заднє сидіння, де лежали важкі мішки.

— Ну то заїжджайте, — сказав Артур.

Чоловік лише рукою махнув і запитав:

— Друже, ти вмієш мотокосою орудувати?

— Так.

— Ага, ну то поїхали, я тобі її дам і ти сам покосиш! Я тут недалеко живу. Сідай!

Хлопець знизав плечима і сів на пасажирське сидіння поряд з водієм. У салоні було парко, стояв важкий запах пилюки. Авто рушило, гуркочучи старим залізом.

— Михайло… — почав Артур. — Там з оплатою неточність вийшла. Ми вже платили квартплату за цей місяць.

— Ах, так-так-так… — зацокотів чоловік, прислухаючись. — У моторі щось стукає чи що…

Артур нічого не сказав на це, Михайло і собі мовчав. Так під акомпанемент двигуна вони доїхали до Тихого.

Село майже нічим не відрізнялось від приватного сектора Тилівки, тільки вулички були тісніші. «Жигулі» зупинились біля двору з низькими сталевими ворітьми і незугарним біло-брудним лебедем, зробленим із шин. За ворітьми тонко задзявулив пес.

— Партізан, ану тихо! — окрикнув його Михайло.

Пес, почувши знайомий голос, почав тихо скавуліти.

Чоловік першим зайшов у двір, минув собаку, який танцював на своїх лапках, погримлюючи цепом, довго відкривав масивний замок на дверях сараю, потім пірнув всередину і виніс звідти мотокосу.

— Ану попробуй завести… — сказав Михайло.

Хлопець підкачав праймером паливо, перевів важелець карбюратора вгору, смикнув за шворінь і коса, ревонувши, почала рокотати, ледь підстрибуючи на землі.

— Всьо, глуши! — аж засміявся Михайло. — Бачу, шариш! Тепер пішли по бензин.

І вони зайшли в темний сарай. Чоловік взяв каністру, Артур — пластикову пляшку. Стали лити.

Порція палива з майже повної каністри відразу виплеснулась на бетонну підлогу.

— А хай тобі! Лійку треба!

Чоловік поставив каністру і клацнув вмикачем світла. Артур аж рота відкрив — весь сарай був заставлений пляшками. Деякі були порожні, деякі з якоюсь рідиною і були заткнуті ганчірками. У кутку горою лежав пінопласт.

— Михайло, а це у вас звідки? — запитав здивований Артур.

— А-а-а… — сказав чоловік, порпаючись у ящику. — Та де ж вона… Це, друже, на чорний день.

І він розповів.

Їх було п’ятдесят, а може, й більше. Вони 24 лютого зібрались у Тилівці. Михайло навіть здивувався: «Звідки стільки народу?» Дехто був з мисливською зброєю, а більшість хто з чим — дрючками, сокирами, вилами. «Та шо ти тут сокирою зробиш? — крикнув хтось у натовпі. — Там колони ідуть, по десять кілометрів!» «Танки треба, РПГ!» — почулось. «Та де це все взяти?» «Ну хоча би автомати. Он у Києві роздають!»

Автоматів не було. Натомість вирішили робити коктейлі Молотова. Багато. З усього містечка і з навколишніх сіл потягнулись люди — хто пляшки віз, хто бензин, хто пінопласт. Усе це складали прямо біля мосту на виїзді з містечка, і скоро там було ніде голки встромити.

Михайло саме ламав пінопласт, коли почув як хтось крикнув: «Вони вже біля Веприка!» Чоловік, на мить завмерши, продовжив роботу. Страх враз зник. «Що буде, то буде, — подумав тоді він, на диво, спокійно. — Я вже своє пожив».

Але… Росіяни до Тилівки так і не дійшли — Веприк зламав їхні гнилі зуби. Люди бахнули заправку і ворожа техніка стала зупинятись. Її палили пляшками з сумішшю. З десяток новеньких танків їхні екіпажі просто кинули.

— Тоді минулось… — тихо сказав Михайло. — Та готові коктейлі ми порозбирали. На всяк випадок. Якщо ці освободітєлі сюди знову сунуться, зустрінемо як треба, — він кивнув головою на пляшки. — З подарунками.

— А танка у вас тут немає? — пожартував Артур.

— Ні, — серйозно відповів чоловік і додав. — У мене немає. А от один комбайнер по моїй вулиці притягнув додому Т-90. Все нормально, хоч зараз катайся! У сіновалі стоїть. Але це, звісно, між нами.