Амулет

​ПРОЛОГ:

Земля. 66 мільйонів років до нашої ери:

Високо над поверхнею планети, де вологі субтропічні ліси вкривали континенти, а велетенські рептилії панували на суші та в морях, на орбіті завис величезний міжзоряний корабель. Його поверхня, темна й матова, поглинала світло зірки, роблячи його невидимим для примітивних очей знизу.

Від нього, мов рій металевих комах, снували сотні менших апаратів — швидких, безшумних, здатних миттєво зникати в хмарах. Це була науково-рятувальна експедиція раси, чий дім лежав за тисячі світлових років звідси. Вони прийшли не для завоювання. Вони прийшли, щоб зберегти.

На поверхні, серед гір і лісів, на морі й у болотах, по всій планеті працювали дослідники. Високі, з витягнутими черепами, вкритими дрібною лускою кольору мокрого каменю, вони рухалися швидко й точно. Їхні руки — довгі, з чотирма суглобчастими пальцями — тримали сканери, що зчитували генетичний код кожного живого організму: рептилій, птахів, дрібних ссавців, які ховалися в корінні дерев.

— Час підтискає, — пролунав голос у комунікаторі Ксарта. — Астероїд перетнув орбіту четвертої планети. У нас менше трьох годин.

Ксарт кивнув, хоча його співрозмовник був за три кілометри звідси. Він стояв біля невеликої річки, де вода блищала під подвійним світлом — сонця та дивного, сліпучого диска, що з'явився в небі минулої ночі. На шиї Ксарта, на товстому металевому ланцюжку, висів його інструмент — експериментальна модель хронокомп'ютера. Пристрій виглядав як ідеальна сфера з полірованого металу, у центрі якої горіло жовте око з холодною вертикальною червоною зіницею. Воно бачило минуле й майбутнє будь-якого об'єкта, аналізувало хімічний склад рослин, передбачало мутації. Це була експериментальна модель.

Ксарт нахилився, щоб узяти зразок дрібних зелених рослин, що вкрили всю поверхню невеликої затоки річки. Його пальці торкнулися поверхні — і в цей момент ланцюжок на шиї не витримав. Метал, зношений від місяців роботи в агресивному середовищі, клацнув і розірвався.

Сфера впала.

Вода прийняла її без звуку — лише тихий сплеск і кола, що розійшлися по поверхні. Ксарт різко випростався, його жовті очі з вертикальними зіницями розширилися. Він кинувся навколішки, простягнувши руки у воду, але було вже пізно.

З глибини, серед віддзеркалення хмар, метнулася тінь. Велика прісноводна риба ковтнула блискучий предмет і, махнувши хвостом, хижачка зникла посеред водоростей, що вкривали дно затоки.

— Ні! — Ксарт видихнув це слово своєю мовою. Він гарячково натискав кнопки на браслеті, намагаючись активувати трекер. Але сфера, занурена у воду й оточена біологічною тканиною, не відгукувалася. — Вона пішла... Апарат у рибі. Мені потрібно...

Він уже піднімався, щоб бігти до свого апарата, викликати пошуковий дрон, почати сканування річки — але тут його комунікатор заревів сигналом, від якого кров у жилах рептоїда стала холодною.

«ВСІМ ПОСТАМ. НЕГАЙНИЙ ЗБІР. ЕКСПЕДИЦІЯ ЗАВЕРШЕНА. ОБ'ЄКТ УВІЙШОВ У ЗОНУ УРАЖЕННЯ. ПОВТОРЮЮ: НЕГАЙНИЙ ЗБІР.»

Ксарт завмер. Він підняв голову до неба. Там, де ще вчора було чисте блакитне небо, тепер горіла друга зірка — сліпуча, невблаганна, така близька, що здавалося: простягни руку — і торкнешся її. Астероїд діаметром у десять кілометрів. Швидкість — двадцять кілометрів на секунду. До удару залишалося вже недовго.

— Ксарте! — голос командира експедиції був напруженим. — Ми відлітаємо. Зараз.

— Командире, хронокомп'ютер проковтнула риба. Мені потрібен пошуковий дрон, — Ксарт вказав на річку. — Хронокомп'ютер... це ж експериментальна серія. Якщо він залишиться тут, він загине разом із планетою. Мені потрібні хоча б десять хвилин, щоб знайти ту рибу...

— У нас немає десяти хвилин. У нас немає десяти секунд. У нас є наказ — підйом.

Над річкою з'явився транспортний промінь. Ксарта підхопило в повітря, і він, чинячи опір, усе ще дивився вниз — на каламутну воду, де десь глибоко пливла риба з чужою технологією всередині. А потім його втягнуло в трюм, і двері зачинилися.

Корабель рвонув угору, пробиваючи атмосферу з такою швидкістю, що небо навколо стало чорним. Через ілюмінатор Ксарт бачив, як від Землі відділяються інші апарати, формуючи стрій.

А вже на кораблі вони дивилися на екрани моніторів — це буде сенсаційний матеріал. Астероїд увійшов в атмосферу, і штучний інтелект відразу підсвітив на екрані місце, де метеорит зіткнеться з планетою — це було узбережжя одного з океанів. Спочатку це був просто спалах — яскравіший за тисячу сонць. Потім — ударна хвиля, яка розійшлася колами по всій планеті, зриваючи ліси, випаровуючи моря, піднімаючи стіни пилу до космосу. Планета здригнулася навіть на орбіті.

Ксарт стояв біля одного з моніторів, його жовті очі віддзеркалювали вогонь, що пожирав світ унизу. Він думав про мільйони життів, які щойно зникли. Про динозаврів, чию ДНК вони зібрали. Про дрібних ссавців, які ховалися в норах і вижили лише тому, що були достатньо малі.

І про рибу.

Десь там, у тому пеклі, яке ще годину тому було річкою, лежала металева куля з жовтим оком. Загублена в часі. Забута.

Він не знав, чи загине ця риба. Було дуже шкода хронокомп'ютера: він може працювати вічно, адже для живлення йому достатньо світла будь-якого зі світил, він може працювати навіть у космосі. Світла далеких зірок достатньо для повноцінної роботи. А головне — синхронізація з користувачем, розумним користувачем, а таких на цій планеті немає. Шкода. Така розумна техніка пропала назавжди.

Корабель увімкнув двигуни. Земля залишилася позаду — охоплена вогнем, вкрита попелом, але не мертва. Ще ні.

А попереду лежав шлях до зірок.