Амулет

Розділ чотирнадцятий:

Вночі ми знову не спілкувалися, спав чудово, адже завтра в школу. Ще з вечора домовився з амулетом, щоб не заважав спати, а він пообіцяв створити вібрації для хорошого сну.

Прокинулися рано, о шостій. Швидко поснідали, взяв кілька зошитів, ручки, і мама повезла мене до школи на машині. До найближчого села чотири кілометри, але школу в ньому також закрили, і діти з цих двох сіл вимушені їздити до наступного села — школа там працює.

— Дванадцять кілометрів від нашої хати, — сказала мама, ставлячи авто на ручне гальмо біля школи.

Ми вилізли з машини.

— Ну як тобі? — запитала, показуючи рукою в бік довгого двоповерхового будинку.

— Здається, нічого так. Школа як школа.

Довкола школи росли сосни, повітря було напоєне ароматом хвої. Спортивний майданчик трохи занедбаний, але загалом непогано. Ну і вибору в мене немає, а тим більше це ненадовго, всього на місяць.

Директор школи ще не прийшов на роботу. Місцеві діти по двоє, по троє заходили до школи, а ми з мамою чекали біля порогу. Під'їхав шкільний автобус, і з нього почали виходити діти з дальніх сіл, мабуть, і з нашого також. Нарешті з'явився директор школи — дядько приблизно маминого віку з невеличкою лисиною на голові і ледь сивими скронями.

— Доброго ранку. Це ви дзвонили?

— Доброго ранку, так, я.

— Мене звати Олексій Петрович, ходімо до школи, в кабінеті все обговоримо.

Ми зайшли до приміщення. Звичайно, це не моя рідна школа, відчувалося, що цю будували ще за радянського союзу, але по-своєму затишно, коридори, правда, незвично вузькі, а так нічого.

У кабінеті директора я пробув хвилин п'ять, не більше. Він прочитав характеристику, проглянув дані про мою успішність, потім зателефонував до когось, і через кілька хвилин у кабінет постукали.

— Зайдіть, — сказав голосно директор.

У двері зайшла сива жінка, мабуть, пенсійного віку.

— Олексію Петровичу, викликали?

— Так, Ольго Арсентіївно, це наш новий учень, я вам розповідав, яка у них ситуація склалася, видайте йому все, що потрібно.

— Зрозуміла, — відповіла вона директору, а потім звернулася до мене: — Ходімо.

Мама лишилася в кабінеті директора, а я пішов слідом за цією бабусею до бібліотеки. Там вона завела на мене картку і видала мені підручники. Що казати? Звичайно, це не столична школа, і бібліотека тут у кілька разів менша, і підручники мали такий вигляд, що по них здавалося вчилося не одне покоління, причому кожне з них старалося залишити на пам'ять якийсь малюнок або ж вирвати собі на згадку бодай одну сторінку з підручника.

- Підручника з фізики тобі не вистачило.

Потім вона мене повела до дошки, на якій був написаний розклад уроків, мама вже чекала мене біля дошки. Вона забрала підручники тих предметів, яких сьогодні не було в розкладі, і поїхала додому.

Бібліотекарка пояснила мені, о котрій годині чекатиме шкільний автобус, наголосила, щоб не запізнювався, і повела коридором до класу, де йшов урок.

Вона постукала в двері, викликала вчительку, познайомила нас і пішла.

— Увага, діти. Відсьогодні з вами буде навчатися новий учень.

Вона стала знайомити мене з учнями, а саме називала прізвище, учень вставав, і переходила до наступного. Класні кімнати тут не набагато менші, ніж у моїй київській школі, але учнів було мало. У класі сиділо лише семеро хлопців і п'ятеро дівчат.

«Може, хворіють?» — встиг подумати я, але, зазирнувши в класний журнал, побачив, що дійсно прізвищ учнів було лише дванадцять. Поки знайомилися, вже приблизно зміг розпізнати, хто є хто. Он той високий чорнявий, як його там? Тимур, здається, явно ватажок у класі. Он той рябий — ще один кандидат у лідери. Серед дівчат виділялася одна: красива й нахабна, відразу кидається в очі і її погляд, і те, як поводиться. Останньою встала дівчина, яка нічим не виділялася з маси. «Сіра мишка», — відразу прозвав її про себе. Вона, здавалося, старалася стати непомітною, щоб не приковувати до себе зайвої уваги.

— Знайомся, Володимире, це Іра Попеску.

На задніх рядах хтось єхидно, але тихенько захихикав. Хтось із хлопців не голосно вигукнув:

— Впопеску.

Інший:

— Контужена.

А та красива дівчина, Людмила — я запам'ятав її, — тихо прошипіла:

— Сепарша.

«Ого? А її тут не люблять», — подумалося мені.

— Вільних парт, як бачиш, вистачає, тому вибирай собі місце, де ти хочеш сидіти. Єдина умова: не сідай на задні парти, я не збираюся кричати голосно, щоб увесь клас міг почути, що я говорю. Тому сідаємо компактно і поближче до вчительського столу та класної дошки.

Я побачив, що дехто з учнів розставив лікті ширше, немов показуючи цим, що біля нього місця немає. Дехто, навпаки, посунувся на край, ніби запрошуючи сідати. Я вибрав другу парту в лівому ряду. У цьому ряду, окрім однієї дівчини на першій парті, більше нікого не було, і дівчина ця, котра трималася подалі від однокласників, була Ірина.

А вчителька виявилася цікавою, мені сподобалася її манера подачі матеріалу. Вона не просто читала нам матеріал, а ніби запрошувала до співбесіди. Шкода, що не всі в класі відгукувалися на такий спосіб ведення уроку. «Лідери» зверхньо дивилися на тих, хто пробував співпрацювати, щоб краще засвоїти тему уроку. Вирішив для себе, що не можна втрачати такий шанс: матеріал запам'ятовувався дуже добре, а якщо щось було незрозуміло, вчителька підказувала — і все ставало зрозуміло. На «лідерів» начхати, мені з ними ненадовго вчитися, а там після школи взагалі невідомо, чи побачимося ми з ними ще коли-небудь. Дзвінок на перерву пролунав неочікувано.

Ледь вчителька зникла за дверима класу, «лідери» і ще кілька учнів (а це вже більша половина класу) почали поводитися агресивно щодо Ірини та ще одного учня. Назар — так звати цього хлопця — найнижчий у класі товстунчик.

Мене не чіпали і навіть не пробували познайомитися ближче, і я вийшов з класу, не бажаючи дивитися на те, що витворяли «лідери» класу.

— Це свого роду булінг, — пролунало в моїй голові.

— Я вже зрозумів.

— Тобі це подобається?

— Звичайно, ні, але що я можу з цим зробити? Їх семеро в класі таких, це зграя. Якщо я спробую за когось заступитися, то, скоріш за все, наступною жертвою оберуть мене.

— Скоріш за все, так і буде. Але навіть якщо ти не заступишся ні за кого, мине кілька днів, вони просто почекають, щоб дізнатися, хто ти і чим дихаєш, і спробують наїхати на тебе. Я вивчав цю тему у вашому інтернеті.

— І що ти пропонуєш робити?

— Не захищай, а нападай.

— Ти пропонуєш битися?

— Ні, я прочитав інформацію в енергоінформаційному полі про твоїх однокласників: лідерів двоє — Людмила Войтенко і Тимур Дерев'янко. Якщо ти зупиниш їх, то інші без їхньої підтримки не стануть проявляти агресію в твій бік.

— Тимур — гаразд, а з Людмилою як? Ти пропонуєш мені битися з дівчиною?

— Ні. У мене є...

Пролунав дзвінок, і всі діти з коридорів почали розходитися по класах.

— Давай потім, у мене урок.

Амулет не відповів.

Я зайшов у клас і побачив, що щоки в Ірини червоні, в очах блищали сльози, вона ледь не плакала. Назар був не в кращому стані. Моя сумка із зошитами та підручниками лежала на проході, і на ній виднівся слід від підошви чиїхось кросівок. Я схилився над сумкою.

— Провести сканування, хто це зробив?

— Проведи.

Відповідь прийшла через три секунди:

— Людмила Войтенко.

У клас зайшов учитель алгебри. Урок був нецікавий, подача матеріалу суха, вчитель просто бубонів щось не голосно, і, я так розумію, йому було плювати, чи запам'ятовують учні те, що він розповідає, чи ні. Однак і більшій половині учнів було абсолютно плювати на те. Людмила з Веронікою, що сиділи за однією партою, видивлялися щось у смартфоні. Тимур дивився у вікно й колупався у вусі своєю авторучкою. Ще один учень взагалі заплющив очі і, можливо, дрімав, або ж це він так слухав урок, а очі заплющив, щоб ні на що не відволікатися.

Я зрозумів, що не все запам'ятав з того, що розповідає вчитель, і хотів поставити запитання, підбираючи слова, як правильно сформулювати його.

— Давай я поясню, — почув голос у голові. — Якщо ти дозволиш, я можу зробити проекцію на твої очі, щоб правильно пояснити це рівняння. Це буде мов сон, але ти будеш контролювати те, що відбувається в класі.

— Ок. Давай спробуємо.

Амулет почав пояснювати мені те, про що розповідав учитель, і це дійсно було набагато зрозуміліше. Мало того, перед моїм зором на шкільній дошці з'явилася проекція: чомусь не білою, а зеленою крейдою було написане рівняння і спосіб його розв'язання. Клас! Оце-то ти молодець. Та з таким помічником я тепер можу всі заліки скласти на відмінно.

— Мені приємно чути, що тобі сподобалося зі мною співпрацювати. Ти засвоїв тему уроку?

— Так.

— Ну то тоді поговоримо про те, як тобі зупинити Тимура й Людмилу?

— Розповідай.

— Розмова з Тимуром у тебе відбудеться на наступній перерві в роздягальні спортзалу.

— Звідки ти знаєш? Ти ж казав, що не можеш читати моє майбутнє, тому що мене немає в реєстрі.

— Я не читав твоє майбутнє, я читав його. Фізично ти сильніший за нього, але у нього є більший досвід у бійках. Тому, якщо ти дозволиш, я можу на його тілі показати проекції, куди потрібно вдарити, щоб завдати болю найбільше.

— Мене виженуть зі школи. Ти що, здурів? Перший день у школі — і вже бійка.

— Якщо ти вдариш правильно, бійки не буде: він зламається.

— Ніфіга собі перелом? То тут уже криміналом тхне.

— Слово «зламається» я використовував як сленг: зламається, здується, дасть задню, сцикане. Зрозумів?

— Що, геть отак від одного удару?

— Якщо вдариш правильно і туди, куди я покажу, то досить буде одного удару.

— А звідки ти знаєш, що буде достатньо?

— В інтернеті я вивчав не тільки літературу, психологію, філософію та інші науки, а й різні види єдиноборств. Порівнював їхню ефективність. Тому за це не хвилюйся.

Хвилювання відчувався, адже я ніколи по-справжньому не бився. Доводилося трохи поштовхатися в молодших класах, але хіба то бійка?

— Не хвилюйся, перед інцидентом я подам на твоє тіло такі вібрації, що ти будеш спокійний і впевнений у собі.

— Як Стівен Сігал?

— Стівен Сігал — то балет.

— Почекай. Ну, вдарю я його — і що далі?

— Не забивай голову дурницями, це викличе зайве хвилювання. Потім я скажу тобі ті слова, котрі ти повинен будеш до нього донести.

Пролунав дзвінок. Учитель пішов із класу, а ми стали збирати свої речі й усім класом пішли в бік роздягалень, щоб встигнути переодягнутися до початку фізкультури.