ми

я все повертаюсь до своїх розвалених звичок

ти все вибачаєшся за мої сільні хвилини

у нас удома бракує навіть битих поличок

щоб скласти туди мої обгризені рими

ми допалюємо ніч на балконі з дешевим вином,

і тіні від пальців повільно сповзають під шкіру,

ти кажеш, що завтра усе це зітреться з коханням і сном,

а я знову пливу — і не бачу ні берег, ні міру

а потім ми зникнем, як ртуть із розбитого скла,

розтечемось по швах, по асфальту, по тихих причалах,

ти скажеш: «ніколи», я збрешу, що й сама змогла,

і розсиплюсь на крик у примарних вокзалах