Зламаний ланцюг

«Ще трохи — і додому! Давай! Фігня ж лишилася!» — промовляв до себе Ярослав, поперемінно натискаючи на педалі, що аж рипіли від його зусиль. Він зосереджено дивився на верхівку стрімкого підйому, на якому ніби виднілася протягнута широка чорно-біла смуга із написом «ФІНІШ», що сигналізувала про довгоочікуваний кінець страждань. Піт цівками стікав по втомленому обличчю, футболка з шортами прилипли до розпашілого тіла, а величезна сумка на спині, що провисала під своєю вагою, постійно тягнула велосипедиста назад, створюючи йому додаткову перешкоду. Проте що він міг вдіяти? Ця ноша, як і її вміст, були тим, чим він займався кожен день. Мусив (як він щоденно твердив собі). Одна доставка, потім наступна, і так доти, доки в додатку не висвітиться довгоочікуване «сто виконаних замовлень». Кінець тижня. П’ятниця. Залишалося доробити останнє замовлення, щоб нарешті отримати свій «бісовий» бонус і відпочити. До вершини, що переливалася гарячим маревом, залишалося лише метрів із десять, не більше. Ярослав підвівся, щоб натискати на педалі всією вагою свого тіла, через що вени на його багряній шиї напружилися ще сильніше. Кожен оберт вимагав неабияких зусиль. Ще раз, і ще, і ще трохи! І от, нарешті, перемога! Він заїхав на горизонтальну площину, досягнувши своєї мети. Залігши передпліччями на кермо, опустив голову, важко переводячи подих. М’язи на його жилавих ногах постійно посмикувалися в різних місцях. Ярослав матюкнувся про себе, дивлячись на великий заміський будинок попереду, до якого він мав довезти замовлення. Найбільша оплата за день, останнє замовлення, ще й закриття довгоочікуваного бонусу… але чому саме так? Чому воно завжди має бути найважчим за увесь тиждень? ЗАВЖДИ!!! Сплюнув слину, що накопичилася в роті. Він наліг на педалі ще раз, щоб дотиснути останні метри до будинку, але ліва нога крутонулася вхолосту, ще й із таким до болю знайомим металевим брязкітом, що його аж пробрало.

— Блядь!!!

Втомлено звалившись з велосипеда, він нахилився, щоб оглянути ланцюг. Вже здогадуючись, що на нього очікує, він навіть так шоковано оглядав трансмісію, гадки не маючи, що буде робити з цим. Задня лапка перемикача стирчала повністю вивернута догори, а зубці деформовані разом з ланцюгом у декількох місцях. Вилаявшись ще раз через свою удачу, він повільно покрокував з ним до воріт, оглянувши місцевість. На цьому просторому плато знаходився тільки один будинок — той, до якого він і віз замовлення. Оточений високою та широкою огорожею з нібито штрикаючими спицями нагорі, сам дім не здавався таким вже великим. Звичайна двоповерхівка, хоча й із чималою прибудинковою територією. Ярослав глянув у телефон, але той виявився вимкненим. Натиснув на кнопку живлення, але екран так і не загорівся. Та ну!!! Там же більше 40% було, як так?! Всрате соте замовлення! Буцнувши частину металевої огорожі, Ярослав незадоволено пирхнув, ще раз оглянувшись навкруги. Треба якось підзарядити його, хоча б трохи. Сподіваюся, дозволять. Поставивши велосипед біля паркану, він махнув на нього рукою, підійшовши до воріт. Оглянув їх з усіх боків, проте так і не зміг відшукати дзвінка. Хм… Спробував штовхнути їх, і на диво, вони легко розійшлися по обидва боки, відкриваючи йому прямий шлях до будинку. Він смикнув плечима і ступив на посипану гравієм доріжку, що вела прямо до будинку. Ярослав зацікавлено дивився навкруги дорогою туди. По всьому подвір’ю лежали хаотично розкидані речі: спортінвентар, розлиті фарби, якісь книжки, мольберти, піаніно, іграшки і багато чого ще. Хто і навіщо це зробив — незрозуміло, та і Ярослава, на його думку, це не стосувалося, хоча виглядало все це якось гротескно. Перевів погляд на будинок. При більш детальному розгляді ця двоповерхівка здалася також вельми химерною. Деінде виднілася пліснява та відколоті, а також пошкоджені місця. Розфарбований він був ніби наспіх, кольорами, що взагалі ніяк не поєднувалися, ще й з дивним акцентом темного. І хто міг таке учудити? Хм… А ось, можливо, і замовник. У ледь прочинених дверях стояв хлопчик років 6–7, невдоволено зиркаючи в його бік.

— Доброго дня, — промовив Ярослав, — вибачте, що зайшов без дзвінка. Я…

— Що ти тут забув?! Думаєш, зможеш мною потурати? А хрін тобі!! — гримнув малий, грюкнувши дверима.

Ярослав остовпіло кліпнув очима, дивлячись на зачинені двері, намагаючись збагнути, що це взагалі було таке. Хитнувши головою, він підійшов до них та постукав, сподіваючись віддати замовлення, злегка підзарядити телефон, щоб хоча б закрити замовлення і звалити подалі від цього дивакуватого місця якнайшвидше. Кинув ще раз погляд на веранду і подвір’я. Це місце викликало у нього відчуття дежавю, яке він ніяк не міг прояснити. Стільки замовлень щодня протягом декількох років… напевне, в цьому причина, в чому ж ще. Прикривши очі долонею, він глянув угору, злегка витягнувшись убік. Сонце шпарило нещадно цього дня. Він пригадав сповіщення про погоду, в якому зазначалося десь 37 чи 38 градусів. Прямо-таки рекорд цього літа. Ярослав повернувся і ще раз постукав у двері, цього разу взявшись за ручку. Двері відчинилися без опору і проблем. Продовжуючи стояти на порозі, спробував ще раз гукнути господарів. Так ніхто і не відгукнувся. «Може, просто залишити тут, а там вже самі якось розберуться», — подумав він. Проте все ж, повагавшись, зайшов усередину на пару кроків уперед. Перехопивши сумку, відкрив її, діставши кілька пакунків з їжею. Поставив їх на підлозі у затінку, а потім… Ем?!. Що за хрінь? Ярослав закинув сумку за плече, здивовано глянувши на двері, які тепер були зачинені. Може, протяг? Але ж я навіть нічого не чув! Він вхопився за дверну ручку, смикнувши на себе. Ручка не піддалася і не провернулася. Він ще декілька разів смикнув її на себе щосили, але й це не допомогло.

— Успіхів! Тобі вони скоро знадобляться…

Ярослав вмить обернувся, зачепивши великою сумкою якийсь об’єкт, що висів на стіні поряд. Той полетів і розбився з сухим керамічним тріском. Це виявилася глиняна маска, якої наче й не висіло тут хвилину тому.

— Безнадійний! — промовив той, докірливо хитнувши головою.

— Чорт! Вибачай, я випадково. Ти просто так зненацька… Гей! Куди ти?

Малий недослухав його і знову кудись утік. Ярослав поставив сумку на підлогу, скинув взуття і повільним кроком пройшов усередину, оглядаючись навколо. Зліва від входу знаходилася велика кухня, а попереду — коридор. Ще дві кімнати по лівій стороні і одна справа в кінці, майже там, де починалися сходи на другий поверх.

— Гей, вибач, що увійшов, — гукнув він, стоячи біля сходів. — Я просто хотів залишити замовлення і піти, але двері не відчиняються чомусь. Може, заклинили… не знаю. Чи є тут хтось із старших?

Він простояв так деякий час, але ніхто не озвався. Щось спонукало його піднятися на другий поверх, проте він утримався, лише ще раз провівши поглядом навколо себе. Дім як дім, якби ж тільки не ці дивні кольори: що шпалер на стінах, що цієї підлоги, а вікна взагалі… Постривай. Він підійшов до вікна, глянувши у нього. Світло прямо струменіло звідти, багато світла, але поза цим — нічого. Ярослав повернувся назад до вхідних дверей, зайшов до кухні і помітив ту ж саму ситуацію. Світло прошивало кухню крізь вікна, але за ними — нічого. Пригадав подвір’я. Можливо, він і не пам’ятав розташування всього того хаосу, але ж там точно ще донедавна лежала ціла купа усього, а тепер він бачив лише білі плями прямокутної форми у кожному вікні. Він позадкував на пару кроків назад, його голова сіпалася з боку в бік, ніби протестуючи проти побаченого. Бляха, та що тут коїться?

— Агов, малий, — гукнув він якомога голосніше, — що за хрінь із цим будинком? Якого…

— Будь ласка, тихіше! — Ярослав відсахнувся від несподіванки, побачивши хлопця поряд із собою. На вигляд йому було років 16–17. — Як ти взагалі тут опинився?

— Я кур’єр, віз замовлення і… Ай, до дідька! Спочатку ти поясни, — Ярослав жестом вказав на вікна, що продовжували випромінювати яскраве світло, — це ще що за хрінь?

— Тобі видніше, — апатійно мовив той.

Ярослав так і оторопів від цих слів. Водночас незнайомець продовжив:

— Доставка замовлення — останнє, що тебе наразі має хвилювати, адже, — він вказав на Ярослава, — тобі тут не місце.

— Але ж я мав доставити замовлення саме сюди. Та й інших будинків тут більше ніде немає. — Ярослав розгублено дістав телефон із кишені, щоб звіритися зі сказаним, і завмер, недовірливо покрутивши його в руках. Купа тріщин оперезувала його екран. «У мене навіть подряпини не було… Звідки вони взялися?» — подумав він про себе.

— Як би там не було, — продовжив цей незнайомець, виходячи з кухні, — дещо має нагрянути скоро, тож знайди собі кімнату. Не раджу тут блукати, коли це станеться. Раджу перший поверх!

— Що? Яке до біса..?

Ярослав вибіг у коридор, але того хлопця вже й слід прохолов. Плюнувши на ввічливість, він почав відчиняти всі двері, які бачив, але ніде не було слідів: ні «молодшого», ні цього «середнього». Так він їх вирішив розділяти поки що. Забіг на другий поверх. Ще чотири кімнати й люк, що мав би вести до горища. Він відчинив їх одну за одною, проте так нікого й не знайшов. Усі кімнати були порожні, від цього відчуття неспокою ще більше стиснуло його груди. Декілька вікон, що знаходилися в проході навпроти сходів, усе так же світилися яскравим світлом. Хоча… Він підійшов до одного з них. Світло пульсувало й тремтіло, поки він проводив рукою крізь нього, усе дужче і дужче, аж поки не згасло вмить. Чи, правдивіше сказати, — зазнало метаморфоз. Навколишній світ змінився, став походити на старе, вицвіле, чорно-біле кіно. Тільки в рази темніше. Усі предмети мали ледь видимі бляклі силуети, через що можна було тільки здогадуватися про їхню суть. Ярослав з острахом оглянувся навколо, але через мить змусив себе заспокоїтися і не впадати в паніку. Пройшов до найближчої кімнати. Все виглядало інакше і тут. Тепер вона була заповнена предметами, куди не глянь. Незважаючи на викривлений простір, дещо навіть здалося йому знайомим. Він спробував пригадати, де ж саме він це бачив, і тут різко обернувся на місці. З першого поверху до нього донеслося чиєсь басовите бурмотіння. Слів не розібрати, але сам тон давав чітке розуміння: доброзичливістю там і не пахло. Рипіння дерев’яних полиць і цілеспрямований гупіт кроків змусили Ярослава прикрити те, що було схоже на двері кімнати. Інтуїція підказувала йому: той, хто наближався сюди, спрямований саме на нього. Хто б це не був, а стикатися з ним він не мав ніякого бажання. Намагаючись не створювати зайвого шуму, він зробив декілька кроків, зайнявши позицію у сліпій зоні — за лінією руху дверей. Думки крутилися в голові безупинно, поки весь дім здригався від хаосу, породженого тим, хто прямував до його місця сховку. Що робити, як воно зайде сюди? Сука, хрін з ним. Прорвемося! Руки злетіли в оборонну стійку, покрившись сиротами, але не від страху, а від до біса холодної атмосфери, що прийшла на зміну разом з усім іншим. Стиснув кулаки і зуби, намагаючись вгамувати тремтіння. Двері з силою штовхнулися, лишивши по собі гулке ехо після стуку дверної ручки об стіну. Всередину пройшла невиразна постать, що хаотично вібрувала, як і все навколо. Обличчя не розгледіти взагалі. Ярослав затамував подих, не відаючи, що його очікує далі. Незнайомець знічев’я повернувся в його бік. Пронизливий холод відчувся ще сильніше, заповзаючи під шкіру і рухаючись ще вище: передпліччя, лікоть, гомілка, коліно. Тепер холод торкнувся обличчя. Напружений до межі, він вирішив, що далі так тривати не може. Відпружинив з місця, виставивши руки перед собою, намагаючись штовхнути того, ким би він не був, подалі від себе і кинутися бігти на перший поверх. Але все завершилося і близько не так, як він собі уявляв. Руки вперлися мов у камінь. Він не зміг зрушити його ні на дюйм. Мить вагання — і темно-сірий силует незнайомця вхопив бідолаху за горло, потягнувши до стінки й продовжуючи щось бурмотіти йому в обличчя. Втиснувши його своєю рукою до стінки, він наблизився до нього майже впритул, шепочучи в декількох дюймах від його обличчя якісь невиразні слова, поки той брикався в конвульсіях, намагаючись звільнитися з цієї міцної хватки. Позаду донеслися ще й інші вигуки, що наближалися до цієї кімнати. Як не намагався звільнитися Ярослав, він не міг нічого подіяти з тим, що стискало його горло в спробі придушити. Очі замилися ще більше, а важке крехтання при спробі вдихнути ставало все рідшим. Вмить незнайомець жбурнув його в інший бік. Почувся брязкіт, розбиття скла, падіння предметів і ніби чийсь вереск, а потім Ярослав кліпнув очима — і настав день, якщо взагалі можна висловитися такими словами, мовлячи про це місце. Тепле світло знову струменіло яскравим потоком крізь вікно. Можливо, навіть ще сильніше, ніж до цього. Кімната, в якій він знаходився, зазнала нових змін: навколо були відсутні уламки скла чи розбитих предметів, звуки яких ще донедавна наповнювали його голову. Все зникло, мов це був кошмарний сон.