пробіли

ми приречені мріяти

вічно про речі, нікому

з нас двох не властиві,

ховати пестливі підсенси

у мстиві вербальні образи

й лазівки у клятви завжди

бути разом, хворіти минулим

і сказом, несказаним словом

і зайвою крапкою в реченні.

двоє — приречені на

спілкування пробілами

через екран телефону

та білими плямами на

замальованім чорним

чорнилом папері, на

мляві візити й розмови

крізь двері, на плани на

спільне життя і на втечі.

ми двоє приречені

букви тягнути в

порожніх листах,

залишатися слиною

на пересохлих вустах,

швидкоплинною

миттю розмазатись

між незупинною

хіттю в період застою,

тобою, здоровою,

і понівеченим мною.