ГОЛОВА ДЖОНА

Його звали Ерік, і він справляв враження людини, за яку можна поручитися власною репутацією. Дорогий костюм, стрижка за триста доларів у салоні, зачісана посмішка, відрепетирувана в дзеркалах ліфтів. Він вірив — щиро, без тіні сумніву, — що гроші вирішують усе. Навіть те, жити людині чи вмирати.

Того травневого вечора він зайшов до крамниці від нудьги, оформив замовлення на нову колекцію і, поки дівчина збирала речі, пішов тинятися службовими приміщеннями. Натрапив на ту саму шафу, прочинену на кілька сантиметрів, — і зазирнув усередину.

— Боже, ну й жарти, — пирхнув він. — На Хелловін замовляли?

Він подумав: розіграш, дешева аніматроніка для персоналу. Навіть простягнув руку — не щоб перевірити, живе воно чи ні, а щоб поплескати по щоці, як плескають манекена у вітрині, показуючи, хто тут головний.

Різкий дзвінок телефона в кишені змусив його сіпнутися. Рука сковзнула. Щелепа ворухнулась — швидко, по-звірячому — і зімкнулась на кісточці вказівного пальця.

Біль був тонким, майже витонченим. Мов укол голкою в косметолога. Крапля крові впала на бетонну підлогу, і йому на мить здалося, що звук цей був занадто гучним для звичайної краплі.

— От чорт, — просичав він, відсмикнувши руку, і одразу засміявся — сам із себе, тим сміхом, яким люди прикривають раптовий страх. — Ну добре, впіймали. Смішно.

Він не надав цьому значення. Не сказав менеджеру, не сказав дівчині, яка за хвилину покликала його до каси.

Тієї ночі йому наснився дивний, в'язкий сон — заміський будинок із білим парканом, дружина-блондинка, тихе озеро. У вазочці з морозивом замість вишеньки лежало людське око. Гамбургер на тарілці ледь помітно дихав і, здається, щось йому говорив. Голос був знайомим — механічним, надтріснутим:

«Еріку. Прокидайся. На тебе чекають пригоди».

Він прокинувся в холодному поту, серце калатало так, ніби він щойно біг. Списав усе на задуху, випив таблетку й поїхав на роботу, намагаючись не думати про те, чому подушка з того боку, де лежала вкушена рука, пахла озоном.

Перші дні він не помічав нічого особливого — хіба дивну сухість на кісточці. Через тиждень свербіж перестав бути просто свербежем. Він став далеким — так, ніби чесалась не шкіра, а кістка під нею.

— Звіт із продажів за травень, — Х'юстон, його начальник, зайшов до кабінету без стуку. Голос у нього був сухий, як тріск паперу в шредері. — І якого біса ти такий блідий? Виглядаєш як бухгалтер після аудиту.

— Сезонна алергія, — Ерік усміхнувся своєю відрепетируваною посмішкою, відчуваючи, як шкіра на щоці натягується сильніше, ніж зазвичай. — Пилок. Скоро мине.

Х'юстон затримав погляд на секунду довше, ніж потрібно, — оцінювальний, безживний погляд, яким дивляться на актив, вирішуючи, списувати вже чи ще почекати. — Дивись мені, — кинув він і вийшов.

Того ж тижня він упіймав себе на дивній думці, дивлячись услід секретарці, що йшла коридором із папкою в руках. Він дивився не на її обличчя, не на її ходу — він дивився на шию, на тонку блакитну жилку під шкірою, і на секунду в голові промайнуло щось голодне, позбавлене будь-якого сорому, ніби вона була вже не жінкою, а просто шматом теплого, живого м'яса. Він труснув головою, вражений власною думкою, і поспішив зачинитись у кабінеті. Того ж вечора він помітив, що літери на екрані монітора розпливаються, якщо не примружуватись, — довелось замовити окуляри, хоча зір у нього завжди був ідеальним.

Ерік одразу дістав кишенькове дзеркальце. На тильному боці долоні шкіра почала втрачати еластичність, ставала схожою на дешевий, потрісканий латекс. Він наніс шар крему, розтушував кінчиками пальців: шкіра під косметикою відчувалась порожньою.

Увечері вони з Амандою вечеряли в дорогому ресторані. Він говорив про плани на липень, про віллу на узбережжі. Аманда слухала, і в її ясних, вологих від свічкового світла очах була не закоханість, а легка, ще не усвідомлена тривога.

— Еріку, ти якийсь... сухий, — вона потяглася торкнутися його щоки.

Він різко відвів голову — швидше, ніж встиг подумати навіщо, майже інстинктивно, як відсмикують руку від гарячого. Аманда завмерла з простягнутою рукою в повітрі, і кілька секунд між ними тривала мовчанка, важча за будь-які слова.

Вночі, сам у квартирі, він знову стояв перед дзеркалом. Тональний крем сповз, оголивши сірі плями під ним. Ерік втирав новий шар із майже лютою зосередженістю — намагаючись замазати не пляму, а саму думку про те, що всередині нього вже почався відлік.

Десь у ділянці ключиці щось тихо клацнуло. Механічно. Наче хтось повернув іржавий ключ у замку, якого там не мало бути. Він дістав із шафи набір викруток і підтягнув гвинт на зап'ясті, майже не тямлячи, що робить. Це стало його новим ранковим ритуалом.