Частина 2. Липень. Відступ
До середини липня він перестав спати більше двох годин поспіль. Тіло перестало потребувати відпочинку так, як раніше, і саме це лякало його сильніше за сам свербіж. Він лежав у темряві, дослухаючись до тихого, ритмічного клацання десь під грудьми.
Аманда телефонувала рідше. Коли вони бачились, розмова щоразу зісковзувала в незручну мовчанку.
— Ти майже не їси, — зауважила вона одного разу. — І від тебе... запах. Як від нагрітої проводки.
— Новий парфум, — збрехав він з усмішкою, яка тепер давалась важче — кутик рота натикався на щось, чого раніше не було.
На роботі Х'юстон почав тримати дистанцію — не показово, а тим інстинктивним чином, яким люди відходять від чогось незрозумілого, але відчутного шкірою.
Волосся, яким він так пишався, поступово втрачало блиск — ставало сухим, ламким, схожим на солом'яний парик, який іноді начісують на дешевих ляльок. Він розчісував його все обережніше, все довше, але дзеркало щоразу показувало те саме: не волосся, а пучки мертвих, безбарвних волокон.
Одного вечора, десередині липня, спрага стала нестерпною — не звичайна спрага, а щось глибше, тваринне, що піднімалося з самого нутра, як голод, якому немає імені. Він вийшов на балкон подихати повітрям і побачив сусідську кицьку, що тертись боком об поруччя, муркочучи, довірливо підійшла до його ніг. Він присів, простягнув руку — ніби погладити, — а тоді, сам не пам'ятаючи як, притиснув її до себе і припав губами до м'якого хутра на шиї. Коли він отямився, кицька лежала біля його ніг нерухомо, а на губах був металевий присмак, від якого йому, вперше за тижні, стало по-справжньому спокійно. Він довго дивився на свої руки, не впізнаючи їх, а потім тихо, майже байдуже, прибрав тільце з очей.
Того ж вечора він відчув не жах, а холодне усвідомлення: тварини йому вже замало. У голові сама собою визрівала думка — знайти когось, кого ніхто не шукатиме. Повію з нічної вулиці. Безхатька під естакадою. Приманити не силою, а тим, що діяло бездоганно, — грошима, обіцянкою теплої їжі. Він розумів, що повільно стає безвольним рабом власної плоті — хижаком, керованим голодом.
— У тебе руки тремтять, коли тримаєш ручку, — сказав Х'юстон на одній із нарад. — Виглядає погано перед клієнтами. Розберись із цим.
Ерік розбирався — вечорами, вдома, із дзеркалом і косметичкою розміром із валізу, переконуючи себе, що річ у неправильно підібраному догляді, а не в тому, що розповзалося під шкірою швидше, ніж він встигав це приховувати.
Одної ночі, знімаючи грим, він побачив у дзеркалі те, чого не мав бачити: на місці вкушеної кісточки шкіра тріснула вузькою, майже акуратною лінією, і в тріщині зблиснуло щось металеве, холодне, чуже.
Він стояв так довго, не в змозі відвести погляд. Потім засміявся — коротко, судомно, майже істерично — і поліз за викруткою, бо це було простіше, ніж думати про те, що він щойно побачив.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!