Життя

Ніч вимиє бруд із моїх мозолястих долоней,

Туман огорне втомлені, зранені плечі.

Я знаю: темрява — це лише тимчасова полонянка,

Яка дарує нам світло в останній, вирішальний вечір...

Не бійся мовчання, не бійся холодної тиші,

Бо тільки в руїнах народжується непохитна сталь.

Вибач собі сам — і світ тобі відповідь випише,

Змиваючи сльозами тугу, тривогу й жаль…

Ти кинув мене в холод, щоб я вчилась дихати,

Ти випек мій горб, щоб я стала прямою.

Я довго вважала це вироком і лихом,

Поки не стала сама собою.

Я мила кахель, збирала уламки і сором,

Стирала мозолі до блідих, мовчазних шрамів,

Щоб зрозуміти: твій суворий, залізний голос

Був не карателем — він був моїми дверима.

Дверима до гідності, хліба й чесного слова,

До права ходити під дощем без маски.

Я більше не псую своє чисте ім'я знову —

Я повертаю його тобі. Без казки.

Дякую, тобі, за це важке, але рятівне світло,

За те, що не дав мені згоріти в порожнечі.

Твоя думка нарешті розправила плечі.