Просто відчуй дрібниці

Холодний вітер безжально періщив у обличчя. Руки, що стискали поводи здавалося закам’яніли від холоду, а тіло час від часу пронизувало нестерпне тремтіння. Зараз був лише кінець вересня, зазвичай дні у таку пору були теплими, проте життя таки остаточно вирішило знущатися з Джуліана і температура повітря знизилися приблизно на п’ять градусів. Втім, хлопець радів, що за весь час, поки вони бігли, кінь жодного разу не зупинився і продовжував вести свого хазяїна все далі й далі.

Протягом цих хвилин Джуліан згадував всі можливі шляхи, що вели до ААМ і, на жаль, більшість з них були через місто. Звісно, хлопець не хотів показуватися на людях. По-перше, зараз це небезпечно, враховуючи скрутні часи війни, по-друге, картина “Наслідник Старшого Кола Магів їздить верхи на одній із найрідкісніших істот у світі” викликала б в інших чарівників зайве здивування.

Саме тому найбільш слушний варіант — їхати до Академії через ліс. Сама думка про це спочатку лякала Джуліана, адже холод, сирість та моторошна темрява — останнє, що молодий маг жадав у цей момент. Втім, хлопець розумів, що від долі не втечеш. Якщо він хоче це зробити заради Нісако, справа без винятків дійде кінця.

І ось перед ним вже розкинулися темні та високі дерева. Жовті, червоні й помаранчеві крони щільно закривали небо, через що у лісі панував напівморок. Ця місцевість не вважалася найбільшою природною ділянкою серед інших лісів, однак небезпек тут було значно більше.

Коли Джуліан заглибився у ліс на кілька десятків метрів, хлопець призупинив коня. Діставши, з внутрішньої кишені мантії вірт-кулю, молодий маг впевнено підкинув її догори, а через мить перед ним постала зменшена карта усього лісу. Всюди були лише дерева, кущі та непроникні хащі і лише у західній частині карти пролягала крихітна та непомітна стежка, що вела до великої чорної будівлі — Академії Магічних Мистецтв.

Важко зітхнувши, хлопець міцніше стиснув поводи коня і натягнув на долоні рукави плаща. Дорога забере приблизно годину, тож за цей час головне не змерзнути. На щастя, у кишені плаща Джул мав запальничку, тож в разі необхідності він міг розпалити вогнище…

***

— Паскудник! Малий пихатий мерзотник! — вкотре прошипів розгніваний Севері. — Прокляття, я знав, що таке буде! Втік та ще й захист знищив!

Він був лютий. Такий лютий, що ледве стримувався, аби не заволати на весь світ. Ну, звісно, чого ще можна було чекати? Джуліан подався на пошуки Ніси! Навіть попри його застороги! А найжахливіше те, що він чудово усвідомлював всю небезпеку і все одно пішов шукати дівчину! І як він тільки зруйнував щит? Невже, дізнався про терасу?

— Тату? — озвався Джус за дверима кімнати.

— Заходь, — сухо відповів чорнявий маг і змучено опустився на шкіряну канапу.

Ще за мить юнак зайшов у кімнату і підійшов до батька.

— Отже… Що ти думаєш? — обережно запитав Джус, дістаючи із шафи дві склянки та пляшку дорогого алкоголю.

— Та що? Тепер доведеться шукати двох… — зітхнув батько, беручи склянку.

— Думаєш, доведеться залучати Старше Коло Магів?

— Ні, — раптом промовив Севері. — Мушу, визнати, Джул мав рацію. Це може затриматися на довго. Враховуючи те, що тепер пряма небезпека загрожує і Джуліану, і Нісако, ми маємо вживати заходів самостійно. До того ж я маю понад п'ять десятків власних воїнів, цього буде достатньо для оборони в разі надзвичайної ситуації.

— А Джул відверто сумнівався у тобі з цього приводу, — криво усміхнувся юнак.

— Він досі недооцінює сили свого батька, — проказав у відповідь той. — Дурна й дуже поширена звичка серед суспільства: переконувати себе у речах, які достеменно тобі невідомі.

— Тож… Як діємо?

— Я більш ніж упевнений, що Джул подався до ААМ. По-перше, так би зробив кожен, хто має у голові клепку, а, по-друге, у нього немає більш варіантів куди податися на пошуки Ніси.

***

Він глибоко помилявся. Пройшло вже півтори години, а Джул ледве здолав половину шляху. Від початку подорожі минуло достатньо часу і тепер навіть Лоло почав помітно втомлюватися. Втім, молодий маг теж не палав жвавістю та енергійністю, тож остаточно вирішив зробити перепочинок.

Джул зупинив коня на одній із крихітних галявинок лісу. Тут було досить затишно — земля вкрита різнобарвним листям, подекуди проглядалися непримітні шапки грибів, а серед кущів та інших рослин лунали приємні дзижчання та шерехи різних тваринок. Зістрибнувши із коня, хлопець мерзлякувато здригнувся і оглянув місцевість — усюди було тихо, а отже можна розпалити вогнище.

Поки Джул збирав гілки, Лоло вже вмостився серед вологого листя і задрімав. Молодий маг також із задоволенням заплющив би очі хоча б на годинку, однак думки та холод просто не давали б йому це зробити.

За кілька хвилин вогнище було розпалено. На щастя, “чарівна запальничка” легко змогла запалити навіть вологі гілки. Не вагаючись, Джуліан наблизив долоні прямо до вогню і задоволено примружив очі — приємне тепло вмить охопило майже все його тіло. Втім, навіть це не змогло здолати набридливі тривожні думки…

“Як так, Нісо? — подумки питав Джул. — І де ж мені тебе шукати? Що мені тепер робити?”

Звісно, хлопець не збирався повертатися назад. Він хотів подолати цей шлях, навіть якщо він не дасть бажаного результату. Однак у душі закрадалася дивна невпевненість. Може, помилка усе це? А що, як Ворони схоплять по дорозі і його?

Не витримавши, Джул заплющив очі. На мить постала звична темрява, однак потім… Не пройшло й секунди, а ж тут пітьма раптом змінилася на яскраву золоту імлу. Хлопець інстинктивно хотів розплющити, проте щось таки не давало йому це зробити.

“Лоді, що ти накоїв!” — раптом пролунали голоси у свідомості.

Тієї ж миті перед очима враз з'явилися дивні картинки подій: посеред темної кухні стояв білявий хлопчик на вигляд років 12-13, був низького зросту і на диво мав схожі риси обличчя, як і у Джуліана. Поряд з ним також був чоловік з каштановим волоссям та зеленим очима, що кресали люті блискавки. Хлопцю знадобилася лише секунда, аби впізнати у ньому… дорослого себе.

Але що в біса тут коїться? Невже, це видіння про майбутнє? Чому він бачить їх саме зараз? Навіщо йому це? Збагнувши ситуацію у видінні, молодий маг зрозумів, що цей Лоді — його власний син, якого він чомусь жорстоко вичитує. Прокляття, це просто неможливо! Він узагалі не бажає дитини у майбутньому!

Аж тут чоловік розмахнувся і щосили вдарив хлопчика по обличчю.

Побачивши це, Джул мало не зомлів від жаху. Він що, б’є власного сина? Та ж він сам ненавидів моменти, коли батько шпетив його та карав! Невже, він так суттєво зміниться у старшому віці? Або ж хлопчисько так розсердив батька, що той остаточно втратив терпець і вліпив йому болючого ляпаса…

Не зміг він ще оговтатися від побаченого, а події вже змінилися і тепер перед ним знову постали дві людини: жінка у чорній мантії і його майбутній син, на ім'я Лоді. Незнайомка повільно наближалася до хлопчиська, а той тим часом безпомічно розпластався на землі, подекуди стікаючи кров’ю.

“Ох, Лоді, відчайдушний хлопчику, невже справді сподівався мене перемогти? Ха-ха! Шкода, що так сталося, з тебе був би чудовий боєць… — наче через ширму лунав голос жінки. Лише згодом, після тривалої паузи, вона наостанок промовила:

“Ти сильний, Золотий воїне, але не настільки, щоб перемогти мене…”

Від ошелешення Джуліан ніби закам’янів. Золотий воїн… Вона назвала його Золотим воїном. Цей хлопчисько, такий жалюгідний і крихітний з вигляду — Золотий воїн! Його майбутній син — Золотий воїн!

— Ні, цього не може бути… — начебто у забутті шепотів він. — Нехай це все припиниться, прошу…

Втім, навіть попри благання Джуліана, картинки продовжували змінюватися у голові одна за одною. Дивний осінній ліс… затишне село, чорнява дівчина та будинок уже старшого Валентина… Знову ліс, Вогняні жезли, озеро і море, де хлопчик бився з тією жінкою. Втім, яка б картинка не була, усюди без винятку фігурував Лоді. Невже, його майбутній син пережив усі ці події?

Не встиг він закінчити думку, як перед очима знову з’явився дорослий він і Лоді. Цього разу Джуліан не бив сина, навпаки, ніжно підхопив і пригорнув до грудей. На обличчі у кожного відображалися водночас і сум, і радість, що трохи збентежило справжнього Джула. Що ж тут таки сталося?!

“...Бийся і не здавайся…”, “...Страшенно боюся…”, “...Молодчина Лоді…”, “...Тепер це твій песик…” — усі ці, зовсім не пов’язані між собою слова лунали у його свідомості, змушуючи голову розколюватися від болю. Джул вже думав, що зараз збожеволіє (якщо досі при здоровому глузді), однак цього разу його нарешті почули — все закінчилося, коли прозвучали останні слова:

“Тобі не варто було йти… Небезпека чигає усюди”.

Джуліан полегшено розплющив очі і виявив, що лежить на холодній землі. Його обличчя покрилося потом, а в голові так і пульсував біль. Ну і що це таке було? Як він зміг побачити видіння свого майбутнього?! Джул не мав сумнівів: Лоді — його син, що отримав звання Золотого воїна. Але як так сталося? Прокляття, чому питань зажди так багато?..

Роздумуючи про це, хлопець повільно підвівся і сів на сире листя. Праворуч біля нього враз опинився Лоло, що зацікавлено обнюхував його обличчя. Джуліан за звичкою погладив коня по шиї, однак думки досі блукали навколо минулих подій. Чому? Чому? Чому? Так багато “чому” на яких зовсім нема відповідей…

Він би ще довго так сидів, занурившись у свій внутрішній світ, однак дощ, що несподівано почав лити, змусив Джула повернутися назад до реальності. Вогнище вмить згасло, від нього залишився лише легкий димок, а Лоло голосно зарепетував і почав гасати по всій галявині, думаючи, що зможе сховатися від дощу. Втім, Джул швидко піймав коня за поводи і впевнено повів його углиб, до розлогих дерев, не забуваючи при цьому дивитися на карту.

Минуло приблизно 10-15 хвилин, а дощ досі не припинився. Лоло та Джуліан змокли до ниток, що ще більше роздратувало хлопця. І чому усі негаразди купою націлилися на нього в один і той самий час? Викрадення Ніси, видіння про своє майбутнє, непривітний ліс, дощ та ще й неслухняний Лоло! Що ще може бути гірше?..

— Лоло, ну ходімо! — вкотре вигукував Джул, намагаючись зрушити коня з місця, однак той вперто упирався і продовжував тягти в інший бік.

Вдвох догралися до того, що Джуліан чмакнувся обличчям у мокре листя та грязюку, при падінні ще й розбивши губу.

— Лоло! — люто заволав хлопець. — Що з тобою таке?!

Кінь у відповідь тривожно заіржав і втупився очима в одну точку. Джул закотив очі і гнівно зітхнув. У тварин дуже часто бувають дивні марення у голові, що дуже дратує чарівників. Цікаво, що цього разу “видумав” собі Лоло?

Втамувавши своє роздратування, хлопець підвівся і незграбно витер чистим краєм мантії обличчя. Люто зиркнувши на свого улюбленця, Джул таки обернувся і враз сторопів.

— О ні… — прошепотів він. Щойно він побачив їх перед своїми очима, то вмить по спині пройшов пронизливий холод. Із-за дерев почали з’являтися хижі морди Дірадо — диких лісових тварин з неймовірно гострими зубами та голками на шиї. Ось чому кінь не хотів йти — він відчув присутність ще й цих звірячих невігласів.

— Прокляття, і що ж тепер робити?.. — шепотів Джул. Рука одразу потягнулася до піхв і ще за мить хлопець тримав у руці гострого кинджала, що перетворився на невеликий меч. Втім, він не очікував, що Дірадо буде аж настільки багато — тварин виявилося на цій ділянці більше як два десятки.

— Ану, геть! — трохи невпевнено вигукнув Джул, однак тварини, звісно, його не послухали. Ба навіть більше! Здається, його слова стали якимось сигналом для Дірадо і вони одночасно кинулися на нього, вишкіривши жовті й гострі зуби. Ще за мить молодий маг вже відбивав скажені атаки тварюк, однак разом з тим чудово розумів: з такою кількістю Дірадо він аж ніяк не впорається.

Одразу після цього один із них стрибнув йому на спину і боляче подряпав шкіру аж до крові. Хлопець болісно скрикнув і впав додолу, закриваючись долонями від смердючих пик диких істот.

Тепер він остаточно був впевнений, що попрощається з життям. Навіть про Нісако та видіння не хотілося думати: перед очима стояли лише хижі погляди тварин.

Пройшло кілька секунд, і хлопець зрозумів, що втрачає свідомість. Єдине, що він побачив перед цим — якогось дивного чоловіка, з долонь яких випромінювалося червоне сяйво. Джулу здалося, що Дірадо тікають, проте не був упевнений в цьому — думати він тепер не міг.

Потім була лише пітьма.