Проклятий ліс

Осінь. Яка ж прекрасна ця пора року. Вся земля вкрита золотим листям, десь не десь на очі потрапляють червоні, але найголовніше — набридлого зеленого кольору, який за літо вже знатно почав задовбувати, більше не видно.

Я гуляла околицею села, куди приїхала на все літо до своєї бабусі, через проблеми моїх батьків. Вони обіцяли забрати мене одразу, як все мине, сказали, що може бути тиждень або два, ну максимум — місяць. На жаль, але сонячна пора вже закінчилася, а зовсім скоро закінчиться і перший місяць осені, проте не мого перебування тут.

Я розмовляла зі своїми батьками і справи в місті далеко невтішні. Їхній сімейний бізнес активно йде на дно, акціонери сильно тиснуть на них, суперники заманюють клієнтів до себе. Короче кажучи, все погано.

— Пробач, Мілі, ми не можемо зараз забрати тебе до себе. Можливо, нам самим доведеться приїхати в село і залишитися там, — в моїх вухах досі стояли ці слова мами. Залишитися тут назавжди? Господи, ні!

Я дуже люблю свою бабусю Мері і за це літо змогла полюбити це місце, але залишитися тут на все своє життя? Ніколи.

Щоб хоч якось провітрити голову я і вибралася прогулятися. Бабуся декілька разів просила не заходити далеко до лісу, і ви ніколи не вгадаєте де я зараз перебуваю. Ні вже не на околиці села, тому що поки я ділилася з вами своєю історією я вже зайшла в самий ліс.

Про це місце ходять багато різних легенд, але я, якщо чесно, то нічому з цього не віру. Ну, якби говорили, що тут дикі звіри, наприклад, лисиці чи вовки то я б ще повірила, але точно не в те, що цей ліс проклятий!

В тиші прогулюючись по лісі мій слух зачепився за собачий гавкіт. Так, а звідки, бляха, в лісі може бути собака? Зупинившись на мить я почала прислухатися, може здалося. Через кілька секунд десь дуже поруч почувся гавкіт.

Повернувши голову я помітила якусь дивну жінку. Вона була не надто старою, але точно старшою за мою маму. Поруч із нею йшов старенький триколірний собака. Знаєте, було щось у цій жінці не зрозуміло дивне і моторошне, і я мабуть навіть знаю, що саме.

Вона була дивно одягнена з каштановим коротким волоссям і найголовніше з великою торбою на коліщатках в одній руці, яке спочатку здалося мені просто рюкзаком, а в іншій, ну ви ніколи не вгадаєте що, тому скажу сама: лопата, бляха. Вона що, буде скарб з торби закопувати лопатою чи що?

«А може труп однієї дівчинки, яка не послухала бабусю, пішла гуляти в ліс і зустріла, те що всі називають "проклятий лісом"?»

Насміхнений голос брата промайнув у моїй голові, і я подумки дала йому і собі підзатильник. Навіть тут може мене дістати.

Жінка щось тихо бормотіла дивлячись собі під ноги і її чотирилапий друг наче слухав все і раз за разом гавкав. Було відчуття наче вони розмовляють між собою, і собака своїм гавкотом відповідає жінці.

Раптом незнайомка підняла голову і два чорних ока поглянули на мене. На мить наші погляди зустрілися і чомусь в її очах я помітила неприкриту злість. Вона не хотіла щоб її хтось бачив? Чи не зраділа побачивши саме мене?

— Вибачте, мем, — невпевнено промовила я, але продовжити не вийшло. Її собака почав грізно гарчати, паралельно тулячись до ноги незнайомки. Сама ж жінка швидко почала йти в інший, зовсім протилежний бік, різко сіпаючи на себе торбу на коліщатках. Вона робила це настільки агресивно, що складалося враження, що вони зараз просто розламаються і відпадуть від торби.

Її собака залишилася стояти навпроти мене і грізно гарчати, скалючи зуби, поки жінка кудись швидко йшла.

— Хеей, гарний песик, — тихо промовила я, роблячи крок назад. Собака одразу почав на мене наступати голосно кавкаючи. Раптом десь позаду мене прозвучав гучний свист.

— Ану назад! Киш, кому кажу! — знайомий голос почав відганяти від мене собаку. Повільно повернувши голову я помітила Костю — хлопця, який живе тут і який ще з першої зустрічі став моїм близьким другом.

Собака повільно почала відступати і прямувати у бік своєї власниці.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я в друга. Той у свою відповідь лише похитав головою, скидаючи кілька темних пасм собі на обличчя.

— Що що. Помітив, як одна вредина не послухала свою бабусю і вирішив забрати тебе назад в безпечне місце. Пішли звідси, — хлопець схопив мене за руку і почав вести у бік виходу звідки він, схоже, й прийшов.

— Стій. Ай, ну годі, мене тягнути, — промовила я, вириваючи свою руку. Костя одразу дав мені це зробити і, повернувшись до мене, схрестив руки на грудях, — Тобі не цікаво, що щойно було?

— Тебе ледь не загризла собака, але твій лицар на білому коні, кінь який покищо у відпустці доки лапа не загоїться, врятував тебе, — цокнув хлопець, і знову взяв мене руку, — Пішли звідси, Емі. Бути тут дуже погана ідея.

Щоб не було плутанини поясню — мене звати Емілія, тому для багатьох я і Мілі і Емі і як тільки ті гади ще придумають мене назвати. Я вже втомилася всім доводити, що я лише Емілі.

— Та послухай мене! Я щойно у вашому "проклятому" лісі бачила жінку! — зловивши здивований погляд зелених очей, це єдиний зелений колір, який мене не набрид за весь час, я продовжила. — Кость, як ти думаєш, собаки можуть тут бути без своїх господарів?

— Не думаю, — задумливо промовив хлопець, дивлячись на мене примруженими поглядом, — Окей, розповідай.

— Я гуляла по лісі і раптом почула гавкіт собаки. Потім побачила дивну жінку, знаєш, в мене склалося враження наче вона не хотіла щоб я її бачила. Але найголовніше! В неї була якась торба на коліщатках в одній руці, а в іншій — лопата!

— Лопата? — насміхаючись промовив друг. — Нафіга їй тут треба і лопата, Емі?

— Саме це я хочу дізнатися, — взявши його за лікоть я потягнула в бік лісу, — Кость, ти ж любиш ходити зі мною на різні пригоди, правда?

— Тільки не кажи, що ти хочеш піти за нею, — одразу захитав головою брюнет смикаючи руку до себе.

Я лише усміхнулася і поглянула на друга як на дурака, обережно тягнучи його до себе.

— Я, по-твоєму, зовсім з розуму з'їхала у вашому селі? Не хочеш, не підемо. Пішли тоді просто трошки прогуляємося. Чи ти залиш дівчину саму в проклятому місці?

Почувши мої слова хлопець похитав головою і взявши мене за руку пішов в бік, куди я його повела. Просто погуляти? Серйозно? Боже, чому хлопці бувають такими наївними?

Через кілька хвилин ми вже пробиралися крізь хащі, куди по моїм міркам, ще недавно сховалася дивна жінка з моїм спутником.

— Я скоро почну боятися твої запитань. І як після цього довіряти дівчатам? — бурчав хлопець йдучи за мною.

— Просто прогулянка, — тихо промовила я, очищаючи собі дорогу від сухої гіляки.

— Ем, якщо ми нікого не знайдемо і це все було даремно, закопаю тебе на тому самому місці, — буркнув друг, і раптом десь неподалік почувся знову гавкіт собаки.