Проклятий ліс

— Ем, якщо ми нікого не знайдемо і все це даремно, закопаю тебе на цьому ж місці, — буркнув друг.

Раптом десь неподалік знову почувся гавкіт собаки. Звук лунав просто з-за хащів попереду нас, можливо, кроків за п’ять. Поглянувши на хлопця з надією, він одними губами прошепотів:

— Тобі ця пригода дорого обійдеться.

Відсунувши суху гіляку, брюнет відкрив нам вид на дивну картину. Перше, що кинулося в очі — це старий вівтар і жінка, яка стояла на колінах посеред кола, щось тихо шепочучи. Собака стояв ближче до нас і дивився на це дійство, тихо скиглячи.

— Емі, давай просто підемо звідси. Боже, якщо це якась сатаністка, я тебе... — продовжити він не встиг.

Ще кілька секунд тому надворі стояла прекрасна погода: безвітряна, без дощу чи будь-яких інших ознак негоди, але зараз усе почало стрімко змінюватися. В обличчя дмухнув сильний вітер. Він зняв із землі сухе листя, закрутивши його у справжній ураган, і підняв угору. Декілька маленьких стебел відірвалися від землі, і їх теж понесло в протилежний бік. Порив був настільки сильним, що поглянути перед себе — просто неможливо.

Я заховалася за спиною Кості. Він повернувся обличчям до мене і тепер стояв задом до тієї жінки. Через кілька секунд, коли буря майже вщухла, я змогла поглянути на галявину. Там, просто між двома великими колонами, висіло дивне, яскраво-блакитне світло.

Перевівши погляд на незнайомку, я зловила її темні очі. У цей момент вона зробила крок уперед, ступила прямо в портал і за мить зникла. Її собаки теж більше не було поруч. Ми залишилися одні посеред лісу. Поруч із нами височіли колони, між якими все ще мерехтіло те дивне блакитне світло.

— Костю, — тихо промовила я охриплим голосом. Тільки зараз я помітила, що друг теж уважно дивився на сяйво, хоч і мовчав. — Ти зараз знову назвеш мене дурепою, але хіба це не схоже на портал?

— У жодному разі ми туди не підемо, — чітко і твердо промовив хлопець, уже задкуючи до лісу.

— Ти — ні, а от я піду, — я лише знизила плечима, роблячи кроки в протилежний бік.

За мить я відчула міцну хватку на своїй руці, — Що таке, Кот? Я не буду змушувати тебе йти за мною, не хочеш — твоя справа. Я йду туди.

— Куди ти зібралася йти? Емілі, це небезпечно, — прошипів він, дивлячись то на мене, то на дивне сяйво між колонами. Я бачила, що йому теж кортить зайти туди, але він в цьому не признається ніколи.

— Тоді не йди, якщо небезпечно. Все просто. Навіщо пішов сюди зі мною, якщо далі боїшся? Ти знав, що все так просто не закінчиться, — я вирвала руку і швидко пройшла між колонами.

Нічого не відбулося.

— Так і знала, що все це просто дурний жарт. Ну от, Котику, а ти хвилювався… — я знову пройшла крізь це сяйво і раптом застигла.

Я більше не була в лісі. Це була дивна кімната з неприємним запахом та сирими стінами, з яких обвалилася штукатурка, а підлога місцями прогнила. У кімнаті стояло лише одне ліжко й тумбочка, а в повітрі літав майже фізично відчутний смертельний холод.

— Де я? — тихо прошепотіла я собі під ніс і озирнулася.

Ні дивної жінки, ні Кості поруч не було. В голові знову сплив голос брата:

«Там, де тобі й потрібно бути, дурепо. В психлікарні»

Я заплющила очі, намагаючись прогнати цей клятий голос із голови. Серце калатало десь у горлі.

— Костю? Де ти? — тихо прошепотіла я, все ще тримаючи очі заплющеними і відчуваючи сильний мороз по спині. Все тіло раптом стало важким і майже кам'яним. Сили почали стрімко покидати мене і від цього липкого страху голос неконтрольовано почав переходити з шепіту на крик. — Костя?! Костянтине, бляха! Чи як там тебе на англійський манер — Стен?!

Коли я знову розплющила повіки, то зрозуміла, що в кімнаті я не одна. В очах на мить усе попливло, але я змогла вловити дивний силует. Це він? Він дійсно прийшов сюди за мною? Але коли свідомість і зір повернулися, я ледь не застогнала від розчарування. Не він.

Біля старого вікна, загратованого іржавим залізом, спиною до мене стояла та сама жінка з лісу. Тільки тепер вона не шепотіла сатанинські молитви. Однією рукою вона тримала лопату і дивним чином повільно крутила її в руках, наче компас. Поруч стояла та сама сумка на коліщатах.

— О, ми в Петтусії. Могло бути й гірше, — раптом промовила вона абсолютно спокійним, навіть лагідним голосом, повертаючись до мене. У лісі вона здавалася божевільною, а зараз дивилася на мене з якоюсь дивною, турботливою посмішкою. Це лякало ще більше.

— Де ми? І де мій друг? — тихо запитала я, напружуючись.

У лісі вона поводилася дивно й відлюдкувато. Зараз посміхається і здається доброю жіночкою. Потрібно бути обережною з цією незнайомкою, хто знає, що в неї в голові коїться. Можливо, взагалі якась маніячка.

— Якщо він встиг заскочити в портал, тоді десь у цьому місці. Не хвилюйся, я відчуваю твій страх переді мною, — тоненьким, лагідним голосом промовила вона, підходячи ближче до мене і котячи в руках свою сумку. — Я допоможу тобі знайти його, а потім відведу вас усіх у безпечне місце, де ми зможемо повернутися назад на Землю, дорогенька.

Вона підійшла майже впритул до мене і провела своїм довгим гострим нігтем по моїй щоці.

— Де ми? — запитала я, відстороняючись від її дотиків і роблячи крок назад. Я не довіряла цій жінці.

— Ми в Петтусії. Колись це місце було одним із найважчих, сюди привозили... — жінка раптом обірвалася на середині речення і замовкла на якийсь час. Її рука викинулася вбік, і незнайомка раптом наказала: — Емілі, бери сумку й іди за мною. Живіше, у нас мало часу. Ти ж хочеш врятувати свого друга? — скомандувала вона, хоча її тон залишався неприродно лагідним.

Жінка різко зробила крок до дверей, яких я до цього моменту навіть не помічала. Її руки міцно стискали лопату, і вона повільно рушила вперед, навіть не озирнувшись на свій багаж.

— Що? Дідько, яку сумку?! Що відбувається?! Де Костя?! — крикнула я, дивлячись на віддалену спину жінки, але баба вже вислизнула в темний коридор, від якого йшов запах такий самий запах сирості, ліків та смерті.

І чому в мене все так різко почало з нею асоціюватися?

Я намагалася зібрати волю в кулак і помислити трохи тверезо, але слова жінки крутилися в голові. Костя може бути у небезпеці? Боже, ну ні, навіщо я його сюди потягнула?!

Зціпивши зуби й проклинаючи все на світі, я схопилася за брудну ручку кравчучки. Сумка виявилася пекельно важкою, наче туди реально запакували кілька розчленованих трупів. Металеві колеса з рипінням покотилися по прогнилій підлозі, і я потягла цей вантаж слідом, виходячи в сирий коридор, який мало чим відрізнявся від цієї кімнати. Гаразд, була одна відмінність: здається, залишатися в цій холодній кімнаті самій буде ще гірше і страшніше, ніж іти слідом за дивною пані, в якої абсолютно точно є проблеми з головою.