ПЕПЕЛИЩЕ ДОВІРИ.

Встав з попелу, всі залатавши рани,

‎Вже не болить ! До долю звик давно .

‎Поглянувши на старе попелище,

‎Яке колись фортецею було.

‎

‎У ту фортецю він вкладав всю душу,

‎Беріг від різних хитрих ворогів.

‎Та не помітив що в самій фортеці,

‎Найближчий на його ножа точив.

‎

‎Він ніс туди достаток і кохання,

‎Щоб процвітав, отой маленький світ.

‎А хмари все згущалися й згущались,

‎Від зради, колотнечі і брехні.

‎

‎Та все таки розгледів він нечисте,

‎Зумів біду від себе відвести.

‎Покинув все, усі мости спаливши,

‎Та не зганьбив він серця чистоти.

‎

‎Він довго йшов поранений коханням,

‎На місяць вив, від болю пустоти .

‎І в один день побачив він промінчик,

‎Який його теплом своїм зігрів.

‎

‎Почав він знову вірити на осліп,

‎Став будувати свій прекрасний дім.

‎З довіри стіни, а любов фундамент,

‎І ніжністю високий дах накрив.

‎

‎Старався він все встигнути найшвидше,

‎Щоб щастя швидше в домі поселить.

‎Та знову сталось так, що не помітив,

‎Лози брехні по стінам поплелись.

‎

‎А тут як грім відкрились таємниці,

‎Фундамент тріснув, стіни розійшлись.

‎І знову він сидить на купі сміття,

‎Земля пішла із під натертих ніг.

‎

‎Мораль така не треба довіряти,

‎Будь щирим, та усім не відкривай.

‎Твої зусилля може зруйнувати,

‎Хвилина часу, про яку не знав.

‎

‎Верещако Сергій.