Ліс
Вона чудово знала про погану славу цього парку. Вона прекрасно розуміла, що ніхто крім виродків суспільства сюди не заходить. Однак саме зараз їй бракувало зеленого прохолодного подиху, а найближча природа була саме тут. На якусь мить їй спала на думку божевільна ідея – вона сама якась не така; вона сама – виродок суспільства.
Шрам на щоці засвербів. Вона торкнулася долонею цього болючого спогаду, який можна було відчути на дотик і який не дозволяв їй жити нормально ось уже двадцять років поспіль. Ні, вона не виродок суспільства. Ті, хто зробив з нею таке, – ось справжні виродки!
Ще якусь хвилю вона стояла над тихою гладінню ставка, отак, спокійно, з рукою на щоці. Аж не вірилось, що не приходила сюди раніше через якісь дурні балачки про злодіїв і маніяків! Задушливе місто тиснуло на неї, примушувало сповільнюватись у той час, коли все навколо бушувало, крутилося і бігло кудись уперед, уперед…
Насолодившись спокоєм і тишею, вона повільно повернулася, закинувши голову назад. Тоді ще раз вдихнула прохолодне повітря – і зустрілася віч-на-віч із ним…
***
Він спершу й сам не второпав, чому приклав ножа їй до горла і сказав лягти на траву. Аж ось, повільно, наче з туману, в голові ніби намалювалась картинка – заплямована спідниця. Насправді він зовсім не хотів вдарити цю на вигляд доріднуі непохитну дівчину, коли вона запручалася і не дозволяла зв’язати їй руки ззаду. Спершу він взагалі не думав продовжувати того, що зробив тепер. Адже ще зовсім недавно, перед тим, як ноги завели його сюди, у парк, він підозрював, що за ним стежать і навіть хотів припинити вбивства. Принаймні, на певний час…
Однак, як тільки він побачив її і цю жахливу коричневу пляму на спідниці, щось всередині стиснулося, залоскотало нижче живота, дихання пришвидшилось, серце забилося наче скажене… Він знав – сьогодні парк дарує йому ще одну можливість відчути запах страху, насититися відчуттям влади…
***
Їй не вірилось, що це діється з нею. Ні-ні-ні! Це все якийсь дивний сон! Ну не може такого бути! Ніііііііі!!!!! Зараз вона лежала в позі ембріона, підсунувши коліна якнайближче до грудей, якимсь чином намагаючись звільнити від мотузки затерплі руки. Нічого не вдавалось. Вузол, яким була зав’язана мотузка, виявився настільки уміло закручений, що без сторонньої допомоги не обійтись. Рана на чолі пекла й свербіла водночас.
Вона ще раз спробувала з усієї сили розтулити руки, тим самим послабивши мотузку, і знову спроба провалилась. З очей полилися сльози, вона почала схлипувати, знаючи, що ніхто не почує ані криків про допомогу, ані її плачу. Вона знала, що цього разу стара з косою прийшла по неї остаточно. Вона знала про це вже тоді, коли відчула на собі погляд того незнайомця, котрий настільки несподівано вийшов прямо перед нею. Вона знала цей погляд. Вона впізнала цей жаденний смерті позирк…
***
Ліс прийняв їх із розпростертими обіймами. Правда, темними, непривітними, холодними… Смеркало. Сонце пускало свої останні промінчики крізь мереживо гілок і листочків, наче навіки прощалося з ними. Десь чутно було квиління якоїсь птахи, голосне, болісне, пронизливе. За мить воно затихло – й тиша ця здалась ще нестерпнішою, аніж попередній болючий звук. Поміж дерев, невидимо для людського ока, бродила видовжена постать блідо-молочної барви. Від неї віяло смутком і студінню. Утім, побачити виразобличчя лісової гості заважав здоровий темний каптур. В одній руці виднілася довга жердина: темна ебонітова рукоятка, блискуче лезо. Інша рука тримала невелику скриньку розміром з сірникову коробку… Цієї ночі у неї повно роботи. Цієї ночі хтось помре!
У повітрі вчувалися якісь солодкаві нотки, одначе зовсім не приємні, а радше навпаки – нудотні. Чи може, то просто її нудило після такої незручної поїздки? Ноги затерпли від тривалої подорожі й тепер зовсім не слухались – так, ніби замість м’язів на них навішали вату і зв’язали сяк-так шнурком. Вона намагалася йти швидко, щоб не відставати від нього, та все ж сил майже не було, й він раз у раз шарпав її лікоть у свою сторону, боляче при тому стискаючи.
Вони йшли вже добрих півгодини, а може й більше; сили зовсім покинули її, тож зрештою вона просто повільно сіла на землю. А тоді лягла, притуливши голову до вологого листя, яке розкинулось повсюди. Напевно, недавно в цих місцях падав дощ, листя і землю ще й досі вкривали дрібні краплі. Їй хотілось набратися сил від природи, яку вона любила усім серцем. Невже їй треба буде померти тут, у лісі? Невже ніхто більше вже ніколи не побачить її? «Прийди… Врятуй… Допоможи!» – подумки благала щось чи когось про рятунок й водночас розуміла: ніхто на допомогу не прийде. Двічі від смерті не втечеш…
Він різко підняв її з землі, знову міцно стиснувши лікоть. Нічого не кажучи, він роззув її, а тоді ножем розрізав спідницю, зачепивши при цьому й ногу. Вона скрикнула, наче підрізана птаха; сльози виступили на очах і виплеснулись крутим потоком по щоках і шиї, кров тонкою гарячою цівкою потекла вниз, забруднивши щойно омиту землю. Враз їй захотілося кричати, вити, волати на повен голос… Мусить же хтось почути!
- Допоможіть! – голосно, як тільки могла, викрикнула вона.
Однак замість рятівної відповіді, отримала ще один удар по обличчю. А тоді він повернув її до себе – й вона вже вкотре побачила той хижий погляд, котрий не віщував нічого хорошого. Кривдник нічого не говорив. Однак їй не треба було чути його – лютий позирк казав більше, ніж розповіли б тисячі слів. Він тільки широко вишкірився, ніби вовк чи шакал, здичавілою, скаженою посмішкою. Вона й уявити не могла, що буде далі, що приготував для неї цей на перший погляд нікому непримітний чоловічок з великими круглими скельцями на носі.
***
- Вибач… - вона й справді почула від нього людський голос, чи то їй просто помарилось?
Поволі вони придибали до лісової хатини, мовчки, без лишніх слів. Аж ось те його «Вибач…» Вона знову глянула в його бік, проте він дивився прямо поперед себе.
- Відпустіть мене, - благально мовила вона й одразу зрозуміла свою помилку: на неї глипнули два ошаленілі очиська.
Вона скривила губи, та відразу спинилась, знаючи, що плачем тут не зарадиш. Він притягнув її ближче до себе, принюхався до неї, вдихнув на повні груди нічного повітря, в якому переплелися запахи лісу, вологи та її власного страху, тоді видихнув і знову вишкірився. Відійшовши від неї, щоб відчинити двері хатинки, її вуха збентежив шалений дикий регіт.
Спершу їй здалось, але зараз, коли вони підійшли ближче до будиночка, вона чітко побачила їх. Черепи. Вони стояли у вікнах, на підвіконні, глумливо насміхаючись, чи то може, навпаки, сумовито споглядаючи звідти на нову жертву. Ніби знали – сьогодні вона приєднається до них.
Якщо він запроторить її у хатинку, це кінець. Не треба було мати багато розуму, щоб зрозуміти це. Після того, як зачиняться двері, їй уже не вибратися від цього шаленця. Розуміючи, що це останній шанс на втечу, вона рвучко повернулася й побігла прямо поперед себе.
Сама не знала звідки взялися сили, адже дорога сюди, здалося, забрала залишки усієї снаги, яку лише вона мала в собі. Бігла довго (чи, принаймні, так їй здалося?), позаду нікого не було. Невже він вирішив відмовитися від своєї задумки? Невже він змирився з утечею? Вона зупинилась на якусь секунду, щоб перевести подих. Руки й досі були міцно зв’язані позаду, що заважало бігти скоріше: вона боялась того, що впаде, а тоді не зможе піднятись і витратить тим самим дорогоцінний час. Очі, хоча й звикли до темряви, почали пекти й сльозитись. Вона сперлась об дерево, відсапуючись, молячи Бога про допомогу, надіючись, що втекла достатньо далеко, аби той маніяк залишився далеко позаду…
- Більше так не роби, - почулось з-за спини. То був він!
Утім вона навіть не думала слухатись. Набравши повні груди повітря, рушила з місця й кинулась вперед. Кроків за собою не чула, бігла недовго, та враз відчула, як щось кольнуло в спині, а перед нею з’явилась висока довга блідо-молочна постать у чорному каптурі й з косою в руці…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!