Тут тобі й смерть…

***

Ліс прийняв їх із розпростертими обіймами. Правда, темними, непривітними, холодними… Смеркало. Сонце пускало свої останні промінчики крізь мереживо гілок і листочків, наче навіки прощалося з ними. Десь чутно було квиління якоїсь птахи, голосне, болісне, пронизливе. За мить воно затихло – й тиша ця здалась ще нестерпнішою, аніж попередній болючий звук.

Поміж дерев, невидимо для людського ока, бродила видовжена постать блідо-молочної барви. Від неї віяло смутком і студінню. Утім, побачити вираз обличчя лісової гості заважав здоровий темний каптур. В одній руці виднілася довга жердина: темна ебонітова рукоятка, блискуче лезо. Інша рука тримала невелику скриньку розміром з сірникову коробку… Цієї ночі у неї повно роботи. Цієї ночі хтось помре!

Він

Він повільно йшов вулицею повз висотний будинок у центрі цього величезного міста. Воно лякало його. Тут занадто швидко їздили автівки, занадто душно було влітку, занадто мало дерев, занадто багато галасу, і що найважливіше – тут занадто багато людей!

Він ненавидів людей. Усіх. Ще змалку терпіти не міг, коли на нього глипали очиськами чужинці. Маленьким хлопчиком він завжди втікав з дому у найближчий парк. Їхній район мав погану славу, казали, тут нерідко кубляться наркомани, злодії й убивці. Парк, незважаючи на свою свіжість, прохолоду й спокій, був пустим. Частково до цього причетні були оті людські «чутки»: то кулон зірвали в жінки, то дівчину намагався затягнути в кущі напівоголений мужчина з ножем у руці; раз навіть казали, що поблизу місцевого ставка, що красувався посеред парку, діти наткнулися на труп… Відтоді (а було це вже ох як давно!) місцеві мешканці оминали парк десятою дорогою.

Сюди сходились хіба тутешні хлопчаки, за якими батьки не дуже пильнували, і котрі швендялись туди-сюди, не знаючи куди подітися і що з собою зробити.Він теж часто приходив сюди, бо лише тут знаходив спокій і якесь розуміння. Тоді він і сам не знав розуміння чого саме. Однак, знав, що тут єдине місце, де може віддатися своїм думкам і відчуттям. Тому, чого зі слів матері у нього не було й бути не могло.

Спершу він і справді щось відчував, коли приходив у парк. Та згодом, після того, як вкотре почув удома, що почуттів у нього немає, він все менше й менше прислухався до того, що так сильно гупало в грудях…Тож коли одного разу йому прямо під ноги впало маленьке пташеня, він без усяких сумнівів і докорів сумління підняв пташину й скрутив їй кволу шийку. Глянувши на нерухоме тільце, підійшов до ставка й викинув пташеня у блискотливу воду. Довго стояв і дивився на дрібні хвилі, в яких відбивалися промені іскристого яскравого сонця, а тоді повернувся і швидкими кроками ввійшов у бентежний навколишній світ…

Світ таки впіймав його. Одного разу він попався. Через дурницю, просту необачність. Він просидів у камері рівно три доби, коли враз його випустили. Сам не знав, що думати. Невже й справді помилка? Ну, тоді ще краще. Тоді більше таких помилок у його житті не станеться. Він не попадеться. Краще вже померти, аніж просидіти в чотирьох стінах решту життя, мов загнаний звір.

І от зараз, коли він повільно ступав вулицею шумного, такого знайомого йому міста, непевність знову закралася в його душу. А що, коли за ним стежать? Що, коли він уже ніколи не відчує те дивне жагуче панівне відчуття, коли забираєш життя? Що, коли він вже ніколи не насолодиться моментом, коли жертва усвідомлює, що за секунду втратить найдорогоцінніше?

На якусь мить йому навіть захотілося скористатися моментом, що тепер він вільний, і стати на праведний шлях. Він навіть задумався над розкаянням і припиненням своєї діяльності. Та не судилося. Ноги самі завели його в тому напрямку, де неглибокий ставок відбивав у своїх прозорих водах небесну блакить. Перед ним розпростерся усією своєю зеленою вітальною насиченістю парк. Він швидкою ходою зайшов туди, де в прохолодній тиші на нього чекала вона…