Тут тобі й смерть…

- Більше так не роби, - почулось з-за спини. То був він!

Утім вона навіть не думала слухатись. Набравши повні груди повітря, рушила з місця й кинулась уперед. Кроків за собою не чула, бігла недовго, та враз відчула, як щось кольнуло у спині, а перед нею з’явилась висока довга блідо-молочна постать у чорному каптурі й з косою в руці…

Вона не знала, що робити. Адже це все. Кінець. Смерть таки знайшла її. Їй було страшенно лячно підняти голову й глянути у вічі постаті перед нею. Зрештою, вона зібрала усю свою відвагу й піднялась на рівні ноги з усе ще заплющеними очима. Враз відчула на руці прохолодний дотик і розплющила очі.

Каптура не було. Коси теж. «Куди вона поділась?» – подумки спитала вона сама не знала кого…Смерть зовсім не була страшною ймала обличчя доброї бабусі, злегка втомленої чи то вічним життям, чи то одноманітною роботою – збиранням душ.Стара, нічого не кажучи, піднесла «сірникову» скриньку до свого зморщеного блідого рота, поклала її в заглиблення, де мав би бути язик, котрого, одначе, видно не було – й ураз засяяло настільки яскраве світло, що вона знову затулила очі. Відчула, проте, що світло затягує її всередину, в ту невелику скриньку. Спершу вона трохи боролася з таким нестерпним бажанням піддатися тому світлу, та за мить зрозуміла, що так і повинно бути, їй потрібно туди – у скриньку.

- Стій! – хрипкий голос позаду вивів її зі стану поневолення яскравістю. – Вона моя!

На мить їй здалось, що то він, убивця. Але ж ні: вона сама бачила, як він відійшов углиб лісу по тому, як кинув ножа їй у спинуй упевнився, що вона мертва.

- Не руш, чуєш?!.. Вона моя! Віддай!

Голос говорив голосно, владно. Втім, останнє слово сказано було якось тихше, немов з благанням. Смерть зупинилась, вийняла скриньку з беззубого рота й не розтуляючи уст, спитала незнайомця: «А як же моя скринька? Тут має бути душа».

- Буде тобі душа, обіцяю, – спокійно мовив невідомий, а тоді підійшов ближче і взяв небіжчицю за руку.

***

Ще ніколи він так не лютував! Повірити не міг, що вона втекла від нього. Що наважилась на втечу. Уся хіть, ота непереможнаохота мучити жертву, повільно, насолоджуючись моментом, пропала за одним махом. Залишилось єдине бажання – вбити її! Й от тепер, коли саме це й сталось, коли вона лежала мертва десь там, у глибині лісу, він ненавидів себе ще більше.

Убити так просто, не дивлячись у вічі, не бачачи того, як життя повільно покидає жертву? Повернувся до хатинки, витяг з-за спини іншого ножа й почав колупати ним у землі. Тоді відчинив двері, зайшов у будинок, і вийшов з черепом у руках. Поставивши його перед собою на землю, заходився кидати в нього ножа, та промахнувся кожного разу й від люті розтрощив у дріб'язкиневелику голівку колись красуні-дівчини з блакитними очима.

З горла вирвався дикий звук, не схожий ні на що відоме людині. Він почав копати ногами друзки, що залишились від розтрощеного черепа, тоді кинувся з ножем на найближче дерево й почав різати-колоти його з усією ненавистю, яка зібралася в грудях і терзала його вже стільки часу. Це тривало досить довго, коли нарешті він заспокоївся. Так само різко, як і запалився. Ножа засунув за спину, рукою витер спітніле обличчя, вдихнув-видихнув ще разочок і рушив у напрямку від хатини.

***

Цією стежкою він вже йшов не раз і не двічі, тоді чому сьогодні вона здалася йому іншою? Може виною всьому місяць? Сьогодні він світить якось по-іншому, по-особливому. З якимось кривавим відтінком… Невже він злиться? На нього? Черезце вбивство?

Ступивши ще один крок, він нарешті зупинився, розуміючи, що заблукав. Оглянувся навколо – ніби все знайоме. Чому ж тоді він не може вибратися з цього лісу?! Раптом почув коротке квиління. Оглянувся ще раз – нікого. Та ні, почулося… Рушив уперед, намагаючись не відволікатись більше. Однак не помітив грубої гілляки на землі, перечепився і з усієї сили гепнув на спину.

В очах потемніло, на мить з’явились дрібні цятки, затанцювали якось зловіще й відразу ж зникли. Спробував піднятись, але зрозумів, що не може. Щось тримало ноги. Попробував ще раз, однак знову зазнав невдачі. Спробував поворушити ними, та не зміг навіть злегка підняти. Ноги були міцно стиснені чимось шорстким і твердим.Так довго лежати не можна, холодно, а ще й звірі можуть відчути запах.

Він знову спробував поворухнутись, і на превеликий подив зрозумів, що те, чим були обплутані ноги, перекинулось на руки. Він лежав, мов прикований. Але замість ланцюгів… Що це? Що тримало його?

Хмари трохи розступились, криваве світло місяця осяяло все навколо. Він лежав на галявині, де окрім трави нічого більше не росло. Але цього не може бути! Перед тим, як впасти він чітко бачив дерева навколо! Знову підняв голову й зиркнув на своє тіло – дивина: його повністю окутала, мов павутиною, трава!

Він знову поворушив ногами, весь почав рухатися з твердим наміром скинути з себе зеленітенета. Втім, зробити це було не так легко. При кожному русі, травинки сплітались докупи, міцніли, тримаючи свою жертву у міцному полоні. Коли йому таки вдалось якимось чином вирвати одну руку, на місці трави з’явилась міцна кора.Спершу обвила ноги, сама по собі схопила звільнену руку, й тоді поволі почала добиратись до горла…

Йому не вірилось, що щось таке діється насправді. То розплющував, то заплющував очі. Це тільки сон! Я зараз прокинусь. Це лише сон.

Коли горло його міцно було стиснуте корою, мовлещатами, він розплющив очі й здригнувся так, як ще ніколи досі не здригався – перед ним сиділа ВОНА! І тримала свої холодні руки на його горлянці. На чолі виступив холодний піт, усього його трясло, наче в лихоманці. Ні, ні, ні! Вона ж мертва!

«Так, я мертва», - стиха промовила вона й голосно зареготала. Вона міцно стиснула руки, холодні, зелені, з темними синіми жилами-венами. Вся її шкіра забарвлена була в зелений колір, а очі… Їхній погляд шукав у ньому самому чогось, що він сам давно вже загубив. В очах її відбився червоний блиск місячного сяйва, вона міцно стиснула долоні на його шиї. Тоненький, мов мишачий писк, хряскіт порушив тишу – й перед ним постала висока довга блідо-молочна постать у чорному каптурі й з косою в руці…

Це вперше, коли він направду перелякався. Навіть зеленошкіра небіжчиця не викликала в нього стільки страху. Каптур впав – і з-під нього висунувся спотворений блідий череп з залишками нерозкладеної шкіри, що звисала з того місця, де колись була щока.

Потвора, нічого не кажучи, піднесла «сірникову» скриньку до того, що колись було ротом, поклала її в заглиблення, де мав би бути язик, котрого, одначе, видно не було – й узяла його за руку. Зі скриньки почувся дивний звук – не то регіт, не то крик. Втекти він би не зміг – як тільки кістлява рука постаті торкнулась його, його наче спаралізувало. Єдине, що міг – дивитись на скриньку й відчувати, як з неї мало-помалу виходить, наче дим з сигарети, темінь. Вона обволокла його: повільно, починаючи з ніг, через спину, наче обіймала. Та коли прийшла черга очей, він не витримав, голосно закричав тим здичавілим нелюдським криком. Благальним поглядом дивився на Смерть з її косою, проте вона навіть не думала полегшувати його страждань, тільки міцніше стиснула кістлявою рукою свою ебонітову подружку.

Урешті чорний дим розвіявся, скринька була заповнена. Біла з косою вийняла шкатулку з рота, задоволено всміхнулася й повільно посунула, ледь переставляючи ноги, вглиб лісу.