Спалах двох сердець

—Ти доведеш мене до божевілля,– прошепотів він, покусуючи вушко.

Поступово Льоня спустився нижче, п'ючи соковитий нектар „ароматних полуничок“.

А за вікном владорював туман та й сонце не поспішало залишати ліжко з пухнастих хмаринок. А от промені не збиралися чекати поки сонце прокинеться, вони стягнули ковдру, облили його водою і пострибали до будиночку Жанни.

Маленькі промінчики зручно вмостились на подушці.

—Здається я вчора забула зачинити фіранки,–

проказала Жанна.

Льоня лише усміхнувся.

—Піду приготую нам кавусю.

Жінка, наче кішка ліниво потягнулася і раптом спіймала себе на думці, що сьогодні їм доведеться розлучитись на тиждень. Тиждень без обіймів, цілунків, та й просто без нього Жанна вже не уявляла.

Зайшовши з тацею до кімнати Льоня одразу зловив сумний настрій коханої

—Що сталося сонечко?

—Я сьогодні мушу їхати до міста.

—Ні я тебе не пущу!

—Мені треба працювати.

—Я поїду з тобою.

Любий, ти не зможеш працювати в місті, ти народжений жити тут, а я на вихідні знов приїду.

—То переїжджай сюди будеш тут працювати та й жити зі мною.

—Що все кинути й просто переїхати?

—Так, –рішуче відповів Льоня.— Я не хочу тебе втрачати.

—Ну...– вона на мить замислилась.—Треба все зважити...

У серці Льоні зажеврів вогник надії.

—Ти навіть не знаєш, як я не хочу тебе відпускати.

—Знаю,– прошепотіла жінка.

—Ти моя осінь.

—справді?–її очі спалахнули вогником.

—Так. То ти грайлива, то ти мінлива, цікаво чи буваєш вередлива?

Вона зробила ковток кави —Можливо і буваю.

—А знаєш, може поїдеш завтра вранці? А сьогодні ми з тобою ввечері покатаємось на човні...

—Я згодна. Це буде дуже романтичним вечір. Ох милий, що ж ти зі мною робиш?

—Доводжу до божевілля, як і ти мене.

—Тоді не припиняй це робити,– її рука ковзнула по шиї і вже готова була спуститись нижче, аж раптом телефонний дзвінок перервав цю близькість.

Льоня поглянув на телефон, це була мама, то ж треба було відповідати…