***
«Колись, давним давно, в домі, де ми зараз проживаємо, мешкала інша сім’я. І був у них синочок – Антосик. Гарний такий хлопчик, чемний і привітний», – під час розповіді голос Кирила змінювався. Ставав то тихішим, то гучнішим. Хлопець пильно глянув у вічі своїм молодшим братику й сестричці. Тепер він мовчав, примруживши очі, й ніби чекав відповідної миті, щоб продовжити оповідь. Малюки принишкли в очікуванні. Кирило ще трохи помовчав, а тоді таємничим голосом продовжив: «Аж ось одного прекрасного дня Антосик прокинувся й не зміг сказати жодного слова… Уже давно ходили чутки про те, що в будинку живе страховисько, яке краде в дітей голоси. Однак, ніхто з дорослих не повірив Антосику, коли той намалював страшне чудовисько без рота, яке – як він мовчазно стверджував – забрало його голос».
Юстя й Даня перезирнулися. Кирило завжди вигадував різні історії й розповідав їм. Завжди оповіді були веселі й добрі. Аж тут, враз, сьогодні малий Данилко попросив розказати якусь страшну історію. Краще б мовчав! Юстя вкотре глянула на старшого брата, сподіваючись, що зараз він продовжить свою розповідь і скаже, що Антосик просто з’їв занадто багато морозива й тому втратив голос, або ж те, що в нього почалася та страшна хвороба горла… Як там її? «Ангела»?.. «Аніна»?..
– Кирко, – нарешті спромоглася мовити слово Юстя, хоча відчутне тремтіння голосу видавало її хвилювання, – ні, ну скажи чесно, Антосик з’їв багато морозива, правда ж? Тому в нього пропав голос? Чи в нього почалася «ангеліна»?
Кирило пирснув зо сміху: «Ангіна, дурненька, ангіна!»
– Ну, нехай буде «ангіна». Але правда ж? Правда, в нашому домі нема ніякого монстра, що краде дитячі голоси?
– Нуууу, – протягнув Кирило й додав притишеним голосом: «Може, то була ангіна, але після неї хлопчик ніколи більше не говорив. І весь час малював те безроте страховисько. Думаєте, чому попередні власники продали цей дім? Антосик боявся тут залишатися, тож вони мусили були з’їхати звідси».
Юстя знову принишкла. Їй здалося, що за стіною хтось шкребе довгими пазурами й намагається вибратися звідти: «А раптом це і є ВОНО?»
– А навіщо тому чудовиську потрібні голоси? – здається, Данилко ні на краплю не перелякався, на відміну від своєї копії – Юстинки, й готовий був обговорювати лячну історію ще пів ночі.
– Бо це Німотун. Сам він не має ні рота, ні власного голосу, тому краде чужі, – відповів Кирило.
– Але навіщо? – не вгавав Даня.
– Щоб з’їсти їх, – гаркнув хлопець.
– У нього ж немає рота! – вигукнув Данилко.
– Значить, він їсть голоси вухами, – Кирило почав вовтузитися на дивані.
– Як можна їсти вухами? – Даня не збирався зупинятись.
– Так, Дань. Все. Казочці кінець, а хто слухав молодець. Пора спати. І досить запитань, інакше я сам покличу того Німотуна, й він забере твій голос.
Юстя чемно дала руку старшому братові, Даня позіхнув, теж взяв за руку Кирила, й утрьох вони почвалали в дитячу кімнату, що розташувалася на другому поверсі старовинного будинку в самому центрі затуманеного містечка.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!