***
***
Данилко прокинувся спозаранку й спросоння глянув у вікно. Того дня сонце ніби навмисно сховалося за сірими хмарами й зовсім не виглядало звідти. Небо, вкутане похмурою м’якою ковдрою, здається, готове було розридатися будь-якої миті. Хлопчик відчув щось колюче в горлі. Ковтнув, але дивне відчуття поколювання не зникло.
Пригадав, як мама застерігала, щоб не ходив без шарфика зимою і не куштував снігу. «Але ж зараз не зима! – подумав Даня. – І снігу вже давно не було… Навіть минулої зими його випало настільки мало, що Юстя готова була плакати, бо так сильно хотіла пограти в сніжки й зліпити сніговика».
Даня ще раз ковтнув – і горло знову обпекло. «Юстю!» – спробував гукнути сестру, та замість свого голосу відчув хіба лиш легкий порух повітря, що вирвався йому з рота. «Що таке? – подумав. – О ні! Невже Німотун побував у нас в кімнаті й забрав мій голос?!» Данилко готовий був розплакатися, хоча завжди пам’ятав слова Кирила про те, що хлопці не плачуть через дрібниці. «Але втратити голос – то не дрібниця! – подумав, утерши тильною стороною долоні слізки, що виступили йому на оченятах. – Юстююю! Кирилоооо!» Він знову спробував щось сказати, але не вдалося почути й міні звука.
Зрештою, хлопчик відкинув убік ковдру, встав з ліжка й підійшов до сестрички. Юстинка спала на диво міцно: зазвичай то вона перша прокидалася й тормосила його, намагаючись підняти з постелі. Нарешті хлопчику вдалося розбудити Юстю. Дівчинка позіхнула, потягнулася й сіла на ліжку, злісно насупившись: «Ти чого мене розбудив?!»
Спершу Даня мовчав, а тоді роззявив рота й тикнув на нього пальцем, намагаючись пояснити, в чому проблема. «Що там таке? – спитала, досі суплячись, Юстинка. – Зуб болить?» Данилко похитав головою, спробував сказати щось, але не зміг, тож дівчинка запримітила в братових очах сльози.
Хлопчик довго не думав; схопив зі столу аркуш паперу й олівець, влігся на підлогу й швидкими рухами почав малювати. Юстя зі страхом дивилася на те, що з’являлося на папері. Вона зрозуміла, що сталося: «О ні! Німотун забрав Данилків голос!»
– Треба сказати Киркові! Він допоможе! – вигукнула дівчинка й прожогом кинулася з кімнати в пошуках старшого брата. Дівчинки не було якийсь час, а тоді вона з’явилася й ніби застигла, стоячи на порозі.
«Що таке?» – питав самими лиш очима Данилко.
– Нікого нема. Ми самі вдома… – Юстя ледь не плакала. – Дань… Мені страшно… Де всі? Де Кирко?
Данилко підійшов до сестрички, взяв її за руку й запровадив назад у кімнату. Вони сіли на ліжку й певний час мовчали. Було страшно й хотілося плакати. Проте, обоє знали: плач нічому не зарадить. Даня миттю кинувся до малюнка й тицьнув пальцем в аркуш, точніше, в зображеного там страховиська. Юстя мовби прочитала братові думки – іноді їй таке вдавалося: розуміти брата без слів, – і роззявила рота: «Шукати Німотуна самотужки?.. Ні-ні! Я не хочу!.. Дань, я боюся! Краще дочекаємося Кирка, добре?»
Хлопчик жваво похитав головою: «Я не буду, як Антосик. Знайду Німотуна й заберу свій голос!» – помислив, сподіваючись, що Юстя прочитає його думки. Напевно, дівчинці це вдалося, бо вона закуталась у ковдру й заплющила очі, а тоді промимрила: «Хочеш, іди сам. Я залишуся тут». Данилко глибоко вдихнув і вибіг з кімнати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!