Викрадач голосу

***

Сам не знав з чого почати: куди йти, щоб натрапити на Німотуна? «Може, варто пошукати його в кухні? – подумав. – Мабуть, Німотун любить їсти… Стоп! У нього ж нема рота. Чим він їстиме?.. Ні, кухня відпадає». Хлопчик насупився; так думав, що аж голова розболілася. «Підвал! – якби міг говорити, він би викрикнув це слово так, щоб аж луна пішла. – Точно, це чудовисько мусить ховатися саме там».

Данилко розвернувся на п’ятках і ступив крок у напрямку підвалу. Проте не поспішав: іти туди самому було боязко. «От якби Юстя була зі мною…» – похнюпившись, ступив іще один крок. Ніколи б не подумав, що його сестра така боягузка! «Покинула самого, а сама сидить собі на ліжку, – думав, поки повільно човгав ногами. – Чому Німотун не забрав її голосу?» Враз, Данилкові соромно стало за такі бажання: «Ні-ні. Краще вже хай мій голос забирає. Я не боюся його. Німотуне, я тебе знайду!»

Двері до підвалу нарешті з’явилися перед його очима. Хлопчик здригнувся від страху: пригадав, як ходив туди з батьком. Це було лиш раз, коли тато спускався по картоплю, а Данилко через свою неуважність загнав туди свою машинку. Хлопчику й досі пам’яталося те дивне відчуття чогось стороннього, коли він спускався сходами, сподіваючись знайти загублену іграшку. Здається, щось так і кортіло хапнути його за ногу й потягнути вниз, під сходи, в найтемніший закуток. Тепер він знав точно: то був Німотун! От тільки тоді вчасно з’явився тато, усміхнений і з машинкою в долоні. Тож, того разу Данилкові не довелося ступати в те сире місце більш, як пару кроків.

Шкіра хлопчика взялася сиротами. Виставивши руку поперед себе, він штовхнув двері. Зі скрипом, вони повільно відчинилися. Данилко обережно торкнувся вимикача – й жарівка внизу замиготіла тьмяним світлом. Пригадалося, що тато обіцяв мамі вкрутити туди енергоощадну лампочку, яка й до всього світить яскравіше, проте, мабуть, забув. Данило скривився: «Тату, де ти? Мені дуже страшно…» Однак, така мить слабкості швидко відійшла, й уже за секунду хлопчик переступив поріг, поставивши ногу на засмальцьовану кам’яну долівку.

Данилко ледь не підстрибнув на місці, коли відчув на своїй долоні чиїсь холодні й вологі пальці. Відвів руку, наче його ошпарило окропом, й повернув голову вліво. То була Юстя! «Шшш, – вона прикрила пальчиком рота, – це я. Там, нагорі, мені так само страшно. Краще вже тобі допоможу…» Даня всміхнувся й обійняв сестру. Ще ніколи в житті не був такий радий бачити її поруч!

Попри страх, діти швидко переступали зі сходинки на сходинку, міцно тримаючись за руки. Нарешті спустилися донизу, де й досі бовталася жарівка, нерівномірно розсіваючи по стінах і стелі тьмаве світло. Діти оглянулися довкола, проте не вгледіли нічого незвичного. Спершу підійшли до коробок з картоплею, тоді глянули на полиці з консервами, які так старанно готувала влітку їхня матуся, далі обшукали ту частину підвалу, де тато тримав якісь свої особисті, як часто казала мама, «нікому непотрібні» речі. Однак, слідів Німотуна не знайшли. Навіть натяку на них не було! «Може, й самого Німотуна не існує? – подумав Данилко. – Мабуть, я надихався холодного повітря, як каже мама…»

– Невже ти справді гадаєш, що Німотуна не існує? – скрикнула Юстя. – А як тоді Киркова розповідь?

Даня хотів був щось сказати, та раптовий різкий звук з-за банок примусив його замовкнути. Та що там: у нього й без того не було голосу! Юстя пискнула й притулилася до брата: «Що це було?» Замість відповіді, діти побачили, як з-поміж скляних банок виступає невелика, втім украй кошлата рука. За мить з’явилася ще одна, а згодом просунулася величезна голова й тулуб, покриті чи то волоссям, чи шерстю якоїсь дивної блакитно-зеленої барви. Шерсть мерехтіла, буцімто в ній сховалися зірки, й мінилася різними відтінками. Через страх діти не могли ступити й кроку.

– Ти хто? – боязко спитала Юстя.

– Німотун, – майже нечутно мовило волохате чудовисько. – Почув, що хтось у мені сумнівається. Ви чого сюди прийшли?

– А ти чому забрав Данилків голос?! – Юстя враз відчула як на неї насувається хвиля сміливості й готова була боротися з почварою, аби лиш вона віддала брату голос.

Німотун змахнув головою й великі очі загрозливо червоної барви взялися вогнем: «Лунн! От бешкетник. Знову взявся за своє…»

– Хто такий Лунн? – вимогливо спитала Юстинка. – Де він? Хай негайно віддає голос Дані!

– А Даня твій часом не повторював поганих слів, які часто вимовляють дорослі, коли зляться? – синьо-зелений монстр примружив очі й пильно глянув на хлопчика. – Лунн забирає голос тим діткам, котрі повторюють слова, яких дітям вимовляти не можна. Я теж забираю голоси таких дітей, але тільки на певний час. Для профілактики. А тоді повертаю назад, чистими й гарними. А от Лунн не такий. Якщо йому сподобається чийсь голос, який промовляє всякі-різні прокльони, він назавжди закриває його в себе у комірчині на горищі. То як, Данилко? Зізнавайся, друже, казав погані слова вчора, еге ж?

Хлопчик опустив очі. Так, справді. Недавно він почув як сусідський хлопчик сварить свого собаку. Він ніколи досі не чув цих слів, тож подумав, що їх можна використати тоді, коли на когось злишся. Ото й не втримався: коли Кирило не дозволив пограти в гру на комп’ютері, Данилко спересердя повторив ті погані слова, які почув від сусіда. Кирило, звісно, їх не чув, бо інакше Дані було б непереливки. Тепер він це розуміє. «Ох, краще б уже Кирко мене набив, ніж отак без голосу бути…» – подумав Данилко й витер сльозу.

– Я не хотів, – подумки сказав Юсті. – То випадково сталося. Я чесно не хотів!

Сестра пригорнулася до братика й поцілувала в чоло.

– А можна якось повернути Дані його голос? – спитала Німотуна. – Він добрий, він не хотів казати поганих слів… Вибач, Німусику… Можна називати тебе Німусиком? Ти нам допоможеш?

Шерсть у Німотуна засяяла з новою силою. Він завжди тішився, коли дітки визнавали свої помилки. Монстрик кивнув і за мить блискавицею пролетів повз дітей кудись угору, залишаючи по собі дрібний сяючий пил.

Юстя не знала скільки часу минуло, проте вона встигла зігрітися від того чарівного променистого пилу, що окутав їх мов ковдрою, коли враз біля них приземлилася сіра волохата куля. Важко було розгледіти у ній ще недавно красиву блискучу шерсть Німусика. Юстинка допомогла йому встати, подавши свою руку.

– Що сталося, Німусику? – дівчинка злякано зорила на істоту перед нею. – Чому ти став сірим?

– Ееех, – трохи відхекавшись, мовив Німотун, – Лунн винен… Не хотів віддавати голосу, якщо не подарувати йому чогось взамін. А я чудово знаю, що він любить. Усе яскраве й блискуче. От я й віддав свою іскристу шерсть і її мінливу барву…

Юстя і Даня, обоє, не змовляючись, міцно обійняли Німусика. А коли відпустили, побачили в його волохатих лапках невеликий згусток світла так, наче декілька мацюпусіх зірочок танцювали, тримаючись за руки. «Ось твій голос, – сказав притишено Німотун. – Тримай. І пам’ятай: більше ніколи не кажи поганих слів, які промовляють дорослі!» Данилко роззявив рота – й зірочки плавними рухами залетіли йому в горло. Було трішки лоскотно, тож хлопчик захихотів. Як же ж приємно було знову чути свій голос!

– Ураааа! – скрикнув Даня. – Я знову можу говорити! Дякую, Німусику! Ти – найкращий монстрик у світі!

Хлопчик ще раз обійняв Німотуна.

– А ти тепер завжди будеш такий сірий і тьмяний? – трохи боязко спитала Юстя.

– Нііі, – всміхнувся своїм невеликим ротом Німотун, – барва шерсті повернеться незабаром, як тільки я послухаю ваш джуркітливий голосок, коли ви співатимете пісень чи жваво обговорюватимете щось цікавеньке. І сяйво теж повернеться, але трохи згодом.

Діти не могли натішитися новим другом. «Ще раз дякуємо, – промовили в унісон. – А ти приходь до нас інколи погратися, щоб тобі сумно не було…»

– Гаразд. Будьте чемні, – пискнув Німусик і зник за банками.

Братик з сестричкою радісно наспівували веселу мелодію і, взявшись за руки, дружно піднімалися східцями вгору. Підвал ніколи більше не видавався їм страшним. Адже вони знали: там живе Німусик – істота, яка бореться за чистоту дитячих голосів.