II
Коли двері за Шпільманом зачинилися, Отто ще трохи постояв, дослухаючись до важких кроків на ґанку. Потім обережно визирнув у вікно, переконався, що доктор справді рушив додому, а не засів десь за ринвою з наміром чинити самосуд, і лише тоді дозволив собі тихо пирхнути.
Після цього він повернувся до майстерні, неквапливо пройшов поміж трунами й повернувся до прилавку, за яким стояв, поки лікар нишпорив по крамниці. Постукав перснем
— Вилазь, шкода мала!
Під прилавком шось зашаруділо
— Пане, він точно пішов?
— Ні, чорт забирай, він стоїть за дверима з сокирою, я вирішив тебе виманити. Вилазь, жабенятко.
З темряви показалася спершу чорна чуприна, потім ніс, потім великі зелені очі; загалом Шпільман, хоч і перебував у стані сильного душевного розладу, описав хлопця досить точно.
— Пане, ніц йому не робив. Чесне слово.
— Я ще не питав, — зауважив Отто й, узявши його за підборіддя, повернув лице до світла. — Поки тікав не обдерся? Голова ціла? А якби він тебе наздогнав?
Марек на все відповів заперечно й дивився в підлогу з тією старанністю, яка сама по собі була майже зізнанням.
Отто оглянув долоні, стер великим пальцем чорну смугу з щоки й пригладив волосся, від чого воно стало ще більше схоже на нещасне вороня.
— Ну, живий — і добре. А тепер кажи, чого пан доктор прийшов сюди в такому вигляді.
— Не знаю…
— Он як?
— Я не хтів. Я ненавмисне…..
І саме у цю мить до крамниці з вулиці зайшов Ґжеґож.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!