Pan Żłobek: Koło Fortuny

Старий увійшов, тримаючись за живіт і одвірок водночас: червоний, мокрий від сліз і цілком непридатний до розумної розмови. Побачивши Марека, він лише тикнув у нього пальцем і знову зігнувся від реготу.

— Ґжеґожу, — терпляче сказав Отто, — або говори, або помирай. Як помреш, не платитиму тобі більше.

Ціною великих зусиль старий опанував себе

— Пане… ой, пане Отто… це ж треба було бачити…

Отто глянув на Марека. Той зробився ще винуватішим.

— Я саме намагаюся встановити обставини злочину.

Ґжеґож ледве видихнув:

— Їде пан лікар через площу. – старий витягнув руки вперед, наче зображав Шпільмана — На отому своєму.. Вуса, пенсне, спина пряма — сам прогрес людства. А оце опудало розхристане сидить на паркані й тримає лайно.

Отто повільно повернув голову до Марека.

— А?

— Воно було сухе!

— Зверху! — завив Ґжеґож і знову зайшовся сміхом. — Зверху воно було сухе! А цей як жбуронякне просто в колесо! Воно йому — тр-р-р-р! — і на усі сторони розбризкало, і пану доктору все просто в лице... Ровер убік, Шпільман у рів, ровер на Шпільмана, а малий — навтьоки!

— Воно було сухе, — повторив Марек уже зовсім тихо.

— …А всередині нє — нагадав Ґжеґож і знову захрюкав.

Отто повільно поклав долоні на прилавок, намагаючись ігнорувати істерику старого.

— Мареку. Я зараз поставлю тобі дуже просте питання… Ґжеґожу, досить, припини!... Відповідь на нього має складатися переважно з правди. Чому ти кинув у пана доктора гівн… снарядом?

Хлопець пирснув у кулака і переступив з ноги на ногу.

— Я не в нього кидав.

Ґжеґож схопився за одвірок і стулив рота рукою, зустрівшись поглядом з паном. Отто знову глянув на Марека.

— Отже, не в нього.

— В колесо.

— Це суттєво змінює справу. Пан доктор, безперечно, буде зворушений, коли довідається, що ти мав намір лише зіпсувати йому ровера.

— Я не хтів зіпсувати.

— Отже, хтів покращити?

Марек мовчав.

— Для чого ж ти кинув?

— Хотів подивитися.

— На що?

— Ну… що буде. Я не знав, шо воно його так розмісе

Отто заплющив очі. Ґжеґож видав звук, схожий на передсмертний писк.

— Пане Отто, я більше не буду.

— Що саме?

— Кидатися лайн… ну ви зрозуміли.

— Яка прикра вузькість покаяння. А камінням?

— Нє.

— Цеглою?

— Нє.

— Дохлими собаками?

Марек обурено звів голову.

— Та шо я, дурний?

Ґжеґож тихо застогнав і вийшов надвір, звідки долинув старечій регіт

— Добре, — сказав Отто. — Почнемо з того, що пан доктор міг розбити голову.

Посмішка з Марекового лиця зникла.

— Я не думав, що він впаде.

— Саме тому ти більше не будеш робити речей тільки для того, щоб «подивитися, що буде». Бо іноді буває кров. Іноді зламані кості. А іноді вже нічого не виправиш, хоч потім думай до самої смерті.

Марек кивнув.

— Завтра після підеш до пана Шпільмана, як він охолоне.

Хлопець зблід.

— Він мене вб'є.

— Не вб'є.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я йому не дозволю.

Отто першим відвів очі й почав поправляти якісь папери на прилавку, хоча лежали вони цілком рівно.

— Тобто, — додав він уже сухіше, — пан доктор є дорослою освіченою людиною і, сподіваюся, до завтрашнього дня повернеться до цього прикрого стану. Скажеш, що вчинив по-дурному, попросиш вибачення і готовий відшкодувати збитки.

— Яким коштом?

Отто підвів на нього очі.

— О. Нарешті ми дісталися найболючішого місця.

Марек інстинктивно прикрив кишеню.

— Пане…

— Опшитомній, не маш грошей.

Він підійшов до зігнутого керма, яке Шпільман покинув на прилавку, покрутив у руках і скривився.

— За це заплачу я.

Марек одразу підняв голову.

— Нє.

Отто глянув на нього з легким подивом.

— Що «нє»?

— Я зіпсував.

— Отже, я недогледів.

— Я можу вам віддати.

— Чим?

Хлопець насупився.

— Зароблю.

Отто кілька секунд дивився на нього, і в кутику рота щось ворухнулося.

— От і заробиш. Тиждень ходитимеш до пана Шпільмана і виконуватимеш усе, що він скаже. Зрозуміло, що у межах закону Божого, людського і медичної практики.

— Він мене змусить мити…

— Так.

— …те.

— Сподіваюся.

— Пане Отто!

— А що? Ти сьогодні продемонстрував неабиякий інтерес до природних речовин. Пан доктор лише сприятиме розвиткові твоїх наукових нахилів.