МАНДРІВНИЦЯ

ГОСТІ

Ой, що було з Холодушкою вдома — ви навіть не можете собі уявити!

Скажу вам одразу: не били її. Адже всім відомо — дітей бити не можна. Заборонено! Діти — це святе. Але це святе іноді таке втне, що покарати — ну просто необхідно.

От і довелося Холодушці за свою впертість розплачуватися.

Вона вже третій тиждень сиділа під домашнім арештом.

на. У своїй маленькій кімнатці, викладеній м’яким мохом і кольоровими листочками. Зовсім сама…

Навіть Пискарика до неї не підпускали. Батьки вважали його спільником — мовляв, не зупинив, не відмовив, а значить, теж винен.

Холодушка сиділа на маленькому стільчику біля віконця. Підперла лапками щічки й сумно дивилася назовні.

А там… життя вирувало.

Он братики Карасики затіяли гру в квача і носилися, як навіжені, поміж густими водоростями. Вони миготіли у воді, мов срібні стріли, здіймаючи маленькі хвильки.

Раптом найменший — Краснопір — заплутався в довгій болотяній траві.

Зупинився. Сіпнувся. І як зареве!

Його тоненький голосок рознісся по всьому болітцю. Брати кинулися на допомогу. Тягнуть — а він виривається, борсається, ще більше заплутується.

— Не чіпайте! Я сам! — ніби кричав він крізь сльози.

Але сам — ніяк.

Довго вони його виплутували. Нарешті витягли — скуйовдженого, ображеного, ще й у траві заплутався хвостик.

І що ж ви думаєте?

Не встиг він як слід витерти сльози — як знову, мов вихор, помчав у ті самі куширі!

Холодушка сумно всміхнулася.

— От же ж… — тихенько прошепотіла вона.

Трохи далі жабки змагалися, хто довше затримає подих під водою. Вони по черзі пірнали, а потім вискакували на поверхню, голосно хлюпаючи і сміючись.

Вода блищала на сонці, розліталася бризками, і все це було таким живим, таким веселим…

Таким недосяжним.

Холодушка важко зітхнула.

Її погляд почав шукати серед знайомих обличь одне — найрідніше.

Пискарика.

Але його не було.

Ніде.

Ні біля латаття.

Ні серед водоростей.

Ні біля берега.

— Мабуть… і йому перепало… — тихо подумала жабка.

І від цієї думки їй стало ще сумніше.

Вона відвернулася від віконця. Світ за склом раптом став чужим і далеким.

Тиша в кімнаті знову огорнула її.

І тільки десь у глибині душі ворушилася маленька, але вперта думка:

а що ж там… за Лісом?..

День уже ставав коротшим — наближалася осінь. У воді рано сутеніло, і дітлахи закінчували свої ігри, поспіхом розпливалися по домівках, де на них чекала тепла, смачна вечеря й затишок.

Жабка важко зітхнула і відвернулася від вікна.

І раптом — туп-туп-туп!

Щось несамовито затарабанило у шибку.

Холодушка здригнулася, а тоді підскочила — і вже за мить була біля вікна.

То був Пискарик!

Жабка радісно притиснулася до скла, аж носиком «прилипла» до нього. По той бік води товариш весело усміхався, його очі блищали, мов дві краплинки світла.

— Привіт! — радісно привітався Пискарик, ледь стримуючи хвилювання.

— Привіт! — відповіла Холодушка, і її сум одразу трохи відступив. — Як ти?

— У мене арешт закінчився! — гордо повідомив він. — А ти коли вийдеш?

Жабка одразу знітилася, її плечі опустилися.

— Ще тиждень… — тихо сказала вона. — Цілий тиждень! Я вже більше не можу…

Пискарик насупився.

— Це погано, що тиждень…

— Чому? — здивувалася Холодушка.

Пискарик озирнувся, ніби боявся, що їх підслухають, і стишив голос:

— Вона полетить…

— Хто? — не зрозуміла жабка. — Хто полетить?

Пискарик ще ближче підплив до вікна і прошепотів:

— Качка…

— Що? — Холодушка не розчула і підсунулася ще ближче, приставивши вушко до скла.

— Та Качка ж! — вже голосніше вигукнув Пискарик.

Жабка вражено відсахнулася.

— Та сама?.. — прошепотіла вона, не вірячи.

— Так. Та сама, — кивнув Пискарик. — Їх там багато на поверхні плаває. Вони збираються у вирій. А ця… до дядька Сома прилетіла, в гості. Каже, сьогодні ввечері відлітають.

— Сьогодні?! — вигукнула Холодушка.

Її серце закалатало так сильно, ніби хотіло вискочити з грудей.

«Сьогодні…» — повторила вона подумки.

І в ту ж мить у її голові закрутилися думки. Швидкі, гарячі, вперті.

Вона різко розвернулася й кинулася до письмового столика.

Схопила олівець. Чистий аркуш.

Лапки тремтіли, але вона швидко писала.

З’явилася нова записка.

Холодушка остаточно вирішила… знову покликати до батьків того самого небажаного гостя — Кіндратія.

Ой, діти… не робіть так. Бережіть своїх батьків. Не змушуйте їх хвилюватися.

"Любі мої батьки!

Вибачте мені, будь ласка. Я вас дуже люблю!

Але у мене є мрія… І я дуже хочу її здійснити.

Зрозумійте мене, будь ласка. І пробачте.

Я скоро повернуся.

Ваша Холодушка."

Жабка швидко поклала записку на стіл.

Потім схопила свій новий рюкзачок. На мить зупинилася…

Але лише на мить.

Підійшла до віконця. Відчинила його.

Холодна вода тихо ворухнулася.

І вона… вистрибнула.

Пискарик, вражений новою витівкою подруги, вже чекав поруч. Його хвостик нервово смикався.

— Попаде нам знову… — тихо промовив він.

Холодушка махнула лапкою, але в очах у неї вже палав вогник рішучості:

— Це буде потім.

Вона глянула вперед — туди, де починався вечірній, таємничий світ.

— А зараз… вперед!

І вони разом кинулися у темніючу воду, назустріч пригоді.

Жабка випірнула на поверхню — і завмерла.

Перед нею, біля очерету, плавала зграя дивних істот. Таких вона ще ніколи не бачила.

Вони були вкриті сірим пухом, м’яким і трохи кудлатим, ніби ранковий туман. Час від часу ці створіння розставляли свої широкі лапи — але то були не зовсім лапи.

На них не було кігтів.

Зате між довгими пальцями натягувалося щось дивне — ніби тонка, прозора шкіра, схожа на павутиння або мокрий листок.

І цими лапами вони гучно били по воді.

Хлюп! Хлюп! Хлюп!

Бризки розліталися далеко навсібіч, виблискуючи в останніх променях вечірнього світла.

Потім створіння занурювали свої голови з довгими, пласкими носами у воду й щось там шукали.

Не знаходили — і тоді починали пірнати.

По черзі.

Наче гралися в квача.

Вони довго не виринали, а потім — з шумом виривалися на поверхню, знову гамселячи по воді своїми широкими лапами.

Холодушка дивилася на це, роззявивши рота.

— Це крила, — поважно пояснив Пискарик, який уже встиг дізнатися про цих істот усе, що тільки міг. — За їхньою допомогою вони літають.

— Літають?! — вражено вигукнула жабка. — Але ж вони не комарики! Вони такі великі!

І ніби почувши її слова, одна з Качок раптом змахнула своїми лапами-крилами.

Раз! Другий!

І… піднялася над водою.

Холодушка аж підстрибнула від несподіванки.

За першою злетіла друга. Потім третя.

Вони покружляли над болітцем, їхні крила розтинали повітря з глухим шелестом, а тоді плавно опустилися назад на воду.

Жабка стояла, мов укопана.

— Он… дивись… — тихо прошепотів Пискарик. — Пані Качка розмовляє з дядечком Сомом.

І справді, трохи осторонь, біля темнішої води, де починалася глибина, поважно погойдувалася велика Качка. Поруч із нею з води визирала широка голова дядечка Сома.

Не довго думаючи, Холодушка стрімголов кинулася до них.

— Добрий вечір, дядечку Соме! — вигукнула вона, а тоді швидко повернулася до Качки. — Добрий вечір, пані Качко!

Дядечко Сом невдоволено зморщився і буркнув:

— Чого тобі, мала?

Качка ж із цікавістю нахилила голову, розглядаючи несподівану гостю.

— Я… до пані Качки, — трохи знітилася Холодушка. — У мене до неї прохання.

Пані Качка перевела погляд на Сома. Той важко кивнув.

— Гаразд, — спокійно мовила вона. — Кажи. Що ти хотіла, мале жабеня?

Пискарик завмер поруч, не відходячи ні на плавець. Його очі сяяли — він захоплювався сміливістю подруги, але водночас дуже хвилювався.

Холодушка набрала повітря.

— Візьміть мене з собою… — тихо, але твердо сказала вона.

Пискарика аж затіпало.

«Що вона таке говорить?!» — майнуло в нього в голові.

— Я не зрозуміла… — здивувалася пані Качка. — Куди саме тебе взяти?

«Ну все… зараз буде…» — подумав переляканий Пискарик і навіть почухав плавцем голову.

Але Холодушка не відступила.

— Я хочу побачити світ за межами цього болітця, — сказала вона вже сміливіше. — Як там живуть? Хто там мешкає? Мені б тільки глянути… зовсім трішечки… І все!

Пані Качка мовчала.

А дядечко Сом не витримав:

— Та чого ти пристаєш зі своїми вигадками? — буркнув він. — Я ж тобі казав — це казки. Іди додому. А то знову натвориш біди…

І тут Холодушку прорвало.

Пискарик із переляку відплив трохи далі.

А жабка вже не стримувалася:

— Це не казки! — вигукнула вона. — Світ за лісом існує! Чому ніхто не хоче, щоб я його побачила? Чому всі мене зупиняють? Чому?!

Її голос задрижав, але вона не відвела погляду.

Запала тиша.

І тоді заговорила пані Качка.

Спокійно. Рівно. Мудро.

— Мабуть, тому, мале жабенятко, — сказала вона, — що тутешні мешканці не хочуть руйнувати той тихий і спокійний світ, у якому вони живуть уже багато-багато років. Можливо — століття. А може — й тисячоліття.

Вона трохи помовчала, а тоді додала:

— І ще… як ти собі уявляєш, що я маю зробити, щоб винести тебе звідси?

Холодушка насупилася.

— Як я — маленька жабка — можу щось зруйнувати? — обурено відповіла вона. — Як моя маленька подорож може щось змінити?

Пані Качка уважно подивилася на неї.

— Повір мені, може, — тихо сказала вона. — І ще й як може…

— Не вірю! — вперто заперечила Холодушка. — Але якщо ви мене не візьмете — я все одно знайду спосіб вибратися звідси!

Вона різко розвернулася і демонстративно поплила геть.

Повільно. Ображено.

Наче кожен її рух говорив: «Я все одно зроблю по-своєму».

Запала пауза.

Пискарик нерішуче глянув на Качку.

І раптом…

— Гаразд! — пролунало позаду.

Холодушка зупинилася.

Обережно озирнулася.

Пані Качка дивилася прямо на неї.

— За десять хвилин ми відлітаємо, — сказала вона. — Якщо ти знайдеш спосіб, як полетіти з нами… ти летиш.