Реставратор реальності

* * *

Ні, вони мене не чують. Не прислухаються до ввічливих попереджень. Підбираються все ближче та ближче. Вчора один виявився близько, як ніколи. А потім настало сьогодні. Але спершу про вчорашній день.

Покінчивши зі сніданком, я вивчив свіжі газети. В них не виявилося нічого такого, що стосувалося мене безпосередньо. І хоча приводів для тривоги вистачає завжди, певний час я сидів у шезлонгу на березі озера і насолоджувався гарним літнім ранком, а також метушнею качиного виводку в неглибокій заводі. Раптом відчув занепокоєння, специфічний подразливий свербіж у підсвідомості – вірну ознаку чиєїсь холофабрикатної активності. Доводиться довіряти інтуїції, якщо не хочеш пропустити раптовий удар. Спокій – дуже крихка штука, рідко триває довше кількох годин; на відпочинок я поки не претендував, та й, чесно кажучи, не так вже й утомився. Включив місцеве радіо, яке віщало у FM-діапазоні. Якраз потрапив на зведення новин. Монотонним голосом диктор повідомив про те, що зовсім недалеко, на території сусіднього округу, з'явилися динозаври.

Проклинаючи холофабрикатора, який зіпсував мені день, я повернувся під дах будинку, зібрав усе необхідне, вивів з гаража свій «опель» з електричним двигуном і вирушив, що називається, за вказаною адресою, нехай і вельми невизначеною.

Єгері вже встигли виставити пікети, тож довелося заїхати у глухомань, майже до водоспаду, а звідти вже пробиратися пішки до епіцентру холофабрикатного сплеску. Як я вже казав, у моєму ділі фізична підготовка буває не зайвою. Похід по сильно пересіченій місцевості зайняв близько години. У міру просування дискомфорт наростав і незабаром проявився на фізичному рівні. Це нагадує галюциногенний «bad trip», коли знаєш при цьому, що причина паскудного стану не в кислоті і що ти точно не прийняв жодного міліграма.

Потім я їх побачив. Безумовно, я був вражений. Ціле стадо диплодоків. Величезних, як крокові екскаватори, але на відміну від екскаваторів – живих, хоч це і було вторинне життя. Найкращим підтвердженням високої якості підробки служило те, що, підійшовши поближче, я відчув цілком первозданний сморід. Найнеприємніше в моїй роботі – реставрувати по гарячих слідах. Але провина за це лежить не на мені, а на негідниках, які зухвало кидають виклик природі.

Через п'ятнадцять хвилин я закінчив. Залишилася тільки тонка нитка відлуння холофабрикації, що тяглася до того, хто влаштував виставу. Після багатьох років починаєш розрізняти індивідуальний почерк. У випадку з динозаврами автором був холофабрикатор на прізвисько Безодня. Раніше я його не шукав і не чіпав. Але цього разу він зайшов надто далеко. Точніше, підібрався надто близько до мого лісу та мого озера. Поза всяким сумнівом, він хлопець виверткий і напевно може легко змінити свою зовнішність, однак зауважу без удаваної скромності, що з реставраторами мого рівня такі фокуси не спрацьовують.

Я збирався зайнятися паном Безоднею наступного дня. Але мої плани було порушено.

* * *

Сьогодні трапилося дещо надзвичайно дивне – Майя вийшла зі мною на зв'язок і попросила про зустріч.

Я знав її давним-давно, з часів нашої юності, коли холофабрикатні балощі та, відповідно, реставрація були ще за новинку. Обом сторонам не вистачало досвіду, дехто мав проблеми із самоконтролем, ще не склалися неписані правила гри, яка невдовзі виродилася у війну на знищення. Холофабрикатори були кимось на кшталт терористів, які не підпадали під жодну кримінальну статтю, а реставратори являли собою купку ідеалістів – зелених в обох значеннях слова, тому що екологія так і залишилася їхнім останнім невикористаним козирем. У всякому разі, отримати офіційний статус або фінансування на дослідження холотропних феноменів не вдалося, наскільки мені відомо, нікому.

Такими були й ми із Майєю. Їздили по всьому світу, реставрували що могли, час від часу влипали в серйозну колотнечу і поступово розуміли, що зберегти душу, пам'ять та совість чистими не вдасться. Незабаром мені стало зрозуміло, що й любовна наша історія добігла кінця. Для збереження стосунків слід було б терпимо ставитися до ілюзій, а ми обоє цього не вміли, але насамперед – Майя (важко уявити собі менш підходяще ім'я для такої жінки, як вона). Після кількох бурхливих сварок із взаємними образами я вибрав самотність, оселився у віддаленому місці та намагався вести, якщо дозволяли обставини, тихе життя, а Майя цілком присвятила себе ідеї тотальної реставрації. Вона організувала щось на зразок міжнародної групи однодумців, і відтоді протягом багатьох років я зрідка вгадував у дедалі каламутнішому потоці подій ознаки її непримиренного і радикального втручання. Потім, схоже, група розкололася, а може, пішла у глухе підпілля. Впевнений: як і інші ідеалісти минулих часів, мої колишні товариші постаріли, розтратили залишки віри та радикалізму, стали цинічними прихильниками status quo, побутового комфорту та того, що називається недоторканністю ближнього кола. Сильно скидається на мій власний портрет, чи не так? Але я так само впевнений, що, якщо порушити кордон цього ближнього кола, то кожен з нас ще здатен показати попсовані зуби, а то й вирвати порушнику горлянку.

Отже, Майя з'явилася через чверть століття – що називається, гостя з небуття, -- і я губився в здогадках стосовно мети її приїзду. Очікування пробудило примар пам'яті, які вже давно мене не відвідували, і вкрадливо, наче кішка, повернувся напівзабутий смуток із домішкою болю. Чому дивуватися – Майя була коханням моєї молодості. І, мабуть, єдиним справжнім коханням мого життя. Я випив склянку віскі перед тим, як вийшов із дому, щоб зустріти її.

* * *

Вона приїхала на «вольво» із бензиновим убивцею під капотом. Судячи з відсутності навігатора, вона не втратила свого феноменального чуття, тому що знайти мою халупу зовсім не просто. Майже така ж струнка і, на мій суб'єктивний погляд, така ж красива, як раніше – незважаючи на помітні морщинки. Вона разюче відрізнялася від холофабрикатних красунечок, створених на замовлення чоловіком, який взяв собі псевдонім Ніцше. Особисто я ризикнув би припустити, що в юності цей діяч дрочив, розглядаючи напівпорнографічні творіння Сораями. Говорять, у нього відбою не було від клієнтів, а дівчатка були в повному розумінні слова живими і при цьому – яка зручність! – з характером, «регульованим» відповідно до бажань замовника. Зовні та всередині – суцільна досконалість. Біда лише в тому, що й помирали вони, як справжні. В принципі, те саме стосується й учасників так званої «Марсіанської місії», хоча витівка якогось Привида вражає масштабністю та ретельним проробленням деталей. До речі, багато хто з цих хлопців полюбляє брати собі гучні прізвиська, що видає їхній основний мотив – прагнення компенсувати те, чого вони недоотримали у повсякденному житті. Але я відволікся.

Майя постояла біля машини, роздивляючись будинок та навколишній пейзаж. Я обережно промацував її (впевнений, що вона займалася тим самим). Не виявив жодного сліду холофабрикатної корекції. Уявляю, чого їй це коштувало – щодня бачити у дзеркалі нові свідчення власного в'янення та дозволяти природі брати своє. Не всім реставраторам вдається уникнути спокуси і без ремствування приймати звичайний порядок речей. Що тоді говорити про простих смертних...

Ми зійшлися впритул і привіталися так, начебто розлучилися тиждень назад. Час – дивовижна штука. Вбиває сам себе. Зовсім як мої брати по розуму.

Про що б не розповідали старики з погаслими очима і серцями, давно минулі захоплення до самої смерті зберігають владу над нами, якщо не фізичну, то хоча б мислену. Але навіть ефемерна прив'язаність може бути небезпечною. Адже холофабрикатне лайно теж починається з думки. Мелодраматичних намірів з боку Майї я поки не відчував, але все-таки чомусь напружився. Як з'ясувалося трохи згодом, я підозрював небезпеку для себе не там, де слід було.

-- Непогано влаштувався, -- підвела вона підсумок огляду моїх володінь. Сказано без ентузіазму. Сама вона була невиліковною горожанкою, і навряд чи щось змінилося за пройдешні десятиліття, а крім того, де ще так довго скриватися людині, якщо не серед незліченного скупчення собі подібних. Але я згоден, що влаштувався непогано. Саме тому мої спочатку невиразні побоювання перетворилися на впевненість. Незабаром мене вже нудило від поганого передчуття. Якщо вона явилася сюди особисто, значить, справи зовсім кепські. Невже мій ретельно збережуваний світочок зруйнується? Одна лише думка про це завдавала мені болю – набагато гіршого, ніж від примарних непорозумінь нашої з Майєю молодості. Я знав, що одного разу станеться катастрофа, але так і не зміг з цим змиритися. Про таке завжди думаєш однаково: «Будь ласка, тільки не сьогодні. Я ще не готовий». І ніколи не будеш готовий.

Ми рушили стежкою до озера. Майя почала у своєму стилі, без приготувань:

-- Один із наших перехопив обмін інформацією по холомережі.

Я поморщився. Альтернативна мережа, створена холофабрикаторами, про існування якої знали тільки вони та реставратори, викликала в мене навіть більшу відразу, ніж Інтернет. Останній був смітником, але це був наш смітник. Принаймні, кожен знав, у чому копирсався, і при необхідності міг з'ясувати, як смітник працює. З холомережею все трохи складніше. Цю штуковину не можна було знищити, поки залишався живим хоча б один із мерзотників, які створили і підтримували її. У відповідності зі своєю негласною назвою, вона зникала, тільки-но нею переставали користуватися, і виникала знову під час чергового сеансу зв'язку. Холомережа була позбавлена вразливостей, які б піддавалися непоправному впливу. Вона набувала енергії в силу самого факту свого існування і лише протягом цього ефемерного існування. Загалом, темне та невловиме дещо. Дивно, що хтось із реставраторів виявився настільки удачливим або терплячим, що дочекався моменту для перехоплення. А може, холофабрикатори знахабніли і втратили пильність… Я давно вже намагався триматися подалі від великої гри. Можливо, трохи відстав від чортового «сучасного життя». Але якщо навіть тут, у глушині, для мене періодично знаходиться робота, то уявляю, що діється в мегаполісах. Майї явно не доводиться нудьгувати. Тим часом вона продовжувала:

-- Вони об'єднуються. Судячи з усього, готують глобальне втручання. Згадувався проект під назвою «Пітьма над безоднею».

-- Що це означає?

-- Слова з Біблії.

-- Я знаю. Але що мається на увазі у цьому випадку?

-- Боюся, це треба розуміти буквально. – Насправді ні чорта вона не боялася. Її голос став холоднішим за точку замерзання крові. Дещо не змінюється і в дозрілому віці. Я віддавав належне її послідовності та завзятості. – Хоч би що там було, ми повинні підготуватися до гіршого.

«Ми»? Цікаво, вона використала це слово за рудиментарною звичкою, проявляла турботу про старого партнера чи пропонувала нову співпрацю?

-- Тобто, ти припускаєш, що... – Подальше мені навіть не хотілося вимовляти, але Майя – залізна жінка! – закінчила за мене.

-- Схоже, вони знайшли спосіб подолати опір реальності.