Реставратор реальності

Свідомість не просто пасивно відображає

об'єктивний матеріальний світ – вона грає

активну роль у створенні самої реальності.

Станіслав Гроф

Один мій старий знайомий (який, втім, так і не дожив до старості) запевняв мене, що відбивна з холофабрикатної свинки на вигляд і на смак нітрохи не гірша за ту, що приготовлена зі свині, народженої свинею, а холо-варіант «глока» нітрохи не менш надійний, ніж його близнюк, виготовлений на заводі у Дойч-Ваграмі, -- адже це врешті-решт питання домовленостей, чи не так? – і все ж я досі віддаю перевагу салатам із овочів з мого городу, а коли доводиться вибирати зброю, перевіряю серійні номери. Якщо долають сумніви, я питаю себе: де тепер той знайомий? І найголовніше, де тепер домовленості?

Сумніви неминучі. Холофабрикатори перевернули звичне життя з ніг на голову, і у більшості споживачів, які ні про що не підозрювали, трапилося запаморочення від припливу крові, а з деким трапилася смерть. Я поки тримаюся, хоча, мушу зізнатися, від періодичного перебування вниз головою мене добряче нудить. Ніщо так не дратує, як відсутність кордону між реальністю та галюцинаціями, причому – що найнеприємніше – це навіть не мої галюцинації.

Коли заварювалася вся ця каша, найдалекоглядніші (а може, найчутливіші) попереджали: одного разу нормальні позаздрять психам. Вже заздрять – адже їх поміняли місцями. Ні, нікого не випускали з палат спецзакладів та нікого в них не кидали; просто території, що потрапили в зону впливу холофабрикаторів, перетворилися на величезні психушки без стін та стелі. Наскільки величезні? Залежить від «таланту» та збоченості уяви. Ні в тому, ні в іншому цим хлопцям не відмовиш. Більше того, вони безперервно прогресують і вдосконалюються.

Я виправляю зіпсовану ними реальність. Повертаю їй природний вигляд. Знищую наслідки холофабрикатних витворів. Реставрую. Латаю дірки, в яких порою можна втратити свідомість. Треба визнати, дехто з потенційних психов охоче змінює розсудок на безкінечну вервечку задоволень. Я цілком усвідомлюю, що моя робота, скоріше всього, безнадійна. Я не один такий, хоча це слабка втіха. Старий світ приречений, але хіба ми не знали про це давним-давно?

Холофабрикатори та їх прихильники вважають реставраторів на кшталт мене ретроградами, ворогами еволюції, палками в колесах неминучості, небезпечними маніяками. Нехай так. Повага взаємна. Я вважаю їх породженнями диявола. А може вони – це він і є. Багатоликий, невловимий, час від часу демонструючий фальшиву плоть із пікселів. Надто вже знайомий почерк: маска прогресу і нових неймовірних можливостей, натягнута на старе, зморщене від тяжких випробувань, спотворене до невпізнання обличчя матері-природи.

* * *

З деяких пір, прокидаючись, можна бути впевненим тільки в тому, що ні в чому не можна бути впевненим. Навіть вид з вікна, вивчений до найменших подробиць, але не набридлий за п'ятдесят років, одного далеко не прекрасного ранку виявляється таким, що спочатку мелькає думка про продовження нічного кошмару, потім матюкаєшся вголос, а під кінець хочеться заволати від туги. Розумієш, що це місце вже ніколи не буде таким, як раніше, і в кращому разі, після довгих старань, зробиться блідою копією, ущербною картинкою моїх спогадів.

Іноді, намагаючись зберегти об'єктивність, я кажу собі: але ж і без втручання холофабрикаторів все безперервно змінюється, тече – якщо уподібнити час річці; ніщо не залишиться тим самим уже наступної секунди. Чому ж мене так бісять ці ублюдки, які тільки підганяють невблаганний і природний хід подій?

У тому-то й річ. Вони не підганяють. І втратили поняття про природність. Вони безжально шматують реальність скальпелями своєї запаленої уяви, почасту плодячи не просто франкенштейнів, а крайні втілення людської фантазії, яка, як відомо, простягається до абсолютної нелюдяності.

Але ось у чому полягає моя проблема. Іноді я доходжу до думок крамольних, майже блюзнірських для реставратора. Я думаю: а сам-то я хто? Зашпаровую дірки в той же спосіб. Стираю і заміняю зіпсоване, марно намагаючись наблизитися до зникаючого оригіналу. У кращому разі зберігаю нескінченну послідовність копій. Це, з одного боку, породжує доволі цинічне ставлення до всього – адже навколо вже майже не залишилося нічого первозданного і справжнього, а з іншого боку, викликає страшненькі питання, які я ставлю собі в тиші та темряві під кінець ночі: а що, власне, змінюється, коли дещо зникає?

Підозрюю, що ні чорта не змінюється. Провалися хоч цілий континент у пекло, кожен з нас – реставраторів або холофабрикаторів – створить собі на втіху нову іграшку, в якомусь сенсі не гіршу за колишню. А як же всі інші, хто не має здібностей до стирання, підміни, створення? Треба визнати, іншим не пощастило. Їм доводиться ставитися до того, що їх оточує, абсолютно серйозно. Але не можна сприймати цей світ всерйоз – тоді він вбиває.

* * *

Реставрація для мене – одночасно і необхідність, і потреба, і щось на кшталт хобі. Але не професія – мені ніхто не платить. В мене немає роботодавця. Своєю нагородою я вважаю задоволення від добре виконаної роботи – як естетичне, так і утилітарне.

Зазвичай я займаюся цим у вихідні – якщо, звісно, справа не термінова. Можливо, звичайні дні моїх трудів праведних обрані не випадково. В інші дні тижня трудився Господь, створюючи природу і все суще. Мені ж доводиться прибирати все зайве, і це в жодному разі не сприяє розвитку манії величі. Скоріше навпаки.

Потрібну інформацію я отримую із газет. Майже не користуюся Інтернетом. Старі газети з солідною репутацією вселяють мені більшу довіру. Вони не настільки метушливі та, відповідно, не поспішають брехати. У всякому разі, я сподіваюся, у них ще залишається час хоча б перевірити чергову «новину», перш ніж виплеснути її на голови обивателів.

Що стосується мене, я намагаюся не поспішати з висновками. День мій починається з пробіжки по мальовничих околицях озера та кількох десятків вправ на гнучкість. Я педантично наражаю себе на осточортілу фізкультуру ось уже протягом двадцяти років не через марнославство (всі ми рано чи пізно перетворимося на жменю праху) і не через бажання стимулювати вироблення ендорфінів, а єдино для того, щоб підтримувати кондиції організму на пристойному рівні. Іноді життєво необхідно мати певну силу, витривалість та швидкість реакції. Реставрувати не так легко, як може здатися. Холофабрикатори стають дедалі витонченішими у своїх проекціях. Іноді до їх творінь доволі важко підібратися, не кажучи вже про те, щоб як слід попрацювати над ними. Ну і, звичайно, левова частка труднощів припадає на відстеження самих «творців». Полювання може тривати годинами, порою я змушений бігати як очманілий – до того ж у таких місцях, які значно гірші за пересічену місцевість, бо являють собою навіть не лабіринти спотвореної реальності, а гарячковий хаос хворої або агонізуючої фантазії.

Але якщо нічого не заважає і не відволікає, то, підзарядившись енергією на відносно свіжому повітрі і під покровом поки що, слава богу, справжніх дерев, я повертаюся додому, в свою скромну оселю, старий кам'яний будинок площею сорок квадратних метрів на березі озера, якому, як свідчать геологічні проби, кілька мільйонів років від народження. Роблю собі легкий здоровий сніданок з натуральних продуктів, вирощених частково на власному городі, а частково виготовлених моїм сусідом фермером. Це чоловік хоч і обмежений, зате віддано вшановує природу і не претендує на розуміння всяких хитромудрощів. В існування холофабрикаторів, наприклад, він взагалі не вірить і вважає так звані непояснимі явища наслідком таємних експериментів – нашого уряду або урядів інших країн, залежно від ступеня мерзенності всіх тих плодів прогресу, які звалюються на голови, роздирають дупи або розріджують залишки мізків наших премиленних співгромадян. Я не спростовую, не сперечаюся і не намагаюся його просвітити. Іноді мені навіть подобається трохи побазікати з ним, підтакуючи та поділяючи його обурення. Свята простота! Він нагадує мені брус, на якому я відточую метафоричний ніж для очисної жертви. І в той же час відчуваю, що працюю не тільки для себе та інших істинних прихильників єства, яких залишилися одиниці, але й для оттаких не бажаючих відриватися від землі чесних роботяг. Авжеж, вони не бачать далі свого носа, зате і не піддаються порчі, яка проникає звідусіль під виглядом досягнень цивілізації. Я вважаю, що якщо поки й зберігається примарна надія на виживання, то пов'язана вона з людьми, подібними до мого сусіда. Уціліють фізично і розумом лише ті, хто мертвою хваткою вчепиться в виснажену землю і, можливо, удобрить її своїм потом і кров'ю. А я принаймні докладу всіх зусиль, щоб їм наостанок не всучили підробку.

Після сніданку я приступаю до збору та аналізу інформації. Я підписаний на два десятки паперових газет та п'ять товстих щотижневиків. Це недешево коштує в наші дні, проте заради діла грошей не шкода, бо інакше можна втратити набагато більше. І вже втрачено… але не будемо про сумне.

Читаю. Порівнюю. Намагаюся оцінити першоджерело відомостей. Перевіряю себе та газетників. Мені недозволенно помилятися. Страшно подумати, що буде, якщо я помилюся і прийму за чергову витівку холофабрикатора те, що нею не є. І ще страшніше підозрювати, що, напевно, я все-таки помилявся – раніше, коли розпочинав свою діяльність. Коли тільки відчув у собі рідкісний дар – здатність реставрувати. Навіть тепер я покриваюся холодним потом при цій неминучій та невідв'язній думці про мимовільну помилку, при спогаді про те, що я стер безповоротно. Або, можливо, кого.

Начебто давав зарік не говорити про сумне, чи не так? Я повинен залишатися холодним і зосередженим, зберігати ясність розуму та впевненість у своїй правоті. Це важко; ворог розраховує саме на те, що будь-яка ясність і впевненість втрачені остаточно, розчинені в нескінченній вервечці досконалих ілюзій, яких не можна відрізнити від реальності. А часом ілюзія навіть перевершує реальність за красою, витонченістю, зручністю або – залежно від намірів конкретного холофабрикатора, -- за жахом, потворністю та силою кошмару, що втілився наяву.

Отже, я читаю все підряд (ніколи не знаєш, де, в якому повідомленні, натрапиш на прозорий натяк або красномовну деталь), але пильну увагу приділяю далеко не всьому, що викликає сумніви або підозри. Відразу скажу: я не займаюся глобальними або віддаленими явищами. У мене достобіса недоліків, але серед них немає завищеної самооцінки. Я не збираюся приміряти на себе роль спасителя людства. Людству вже давно начхати на спасіння, та йому нічим і не допоможеш – в цьому-то я переконаний на сто відсотків. Одного разу холофабрикатори, навіть не відаючи того, чисто випадково, намацають центральну вісь цієї захирілої світобудови, і все – буквально все! – стане підробкою. «Ну то й що? – скажете ви. – Багатьом напевно сподобається». Але зберегти хоча б частину настільки милого моєму серцю куточка я можу, поки живу. Всією рештою нехай займаються інші реставратори. Яке мені діло, наприклад, до того, що, як повідомляє «Nature», черговий інтернаціональний екіпаж приступив до проведення серії експериментів з регенерації біооб'єктів на міжнародній космічній станції? Я-то знаю, що ніякої МКС насправді не існує. Якщо невідомому холофабрикатору захотілося побавитися таким чином – на навколоземній орбіті, – я не проти… доти, доки він не чіпає місяць, який відображається ночами в темній воді мого озера.

Або візьмемо інший приклад. Не більше місяця тому я прочитав, що в Тибеті нарешті знайдена Шангрі-Ла. Все як належить – координати, фотографії з місця «знахідки», навіть знімки з космосу. Тисячі людей по всьому світу тріумфують, і сотні направляють свої стопи до святині в сподіванні набути вищої духовності у таємничому пристановищі великих учителів, а на думку декого, ляльководів людства. Ну і як накажете реагувати? Не їхати ж мені туди слідом за ними і не пертися в гори з провідниками, аби відреставрувати пару десятків квадратних кілометрів якого-небудь загубленого плато. Навіщо, дозвольте запитати? Щоб зробити всіх тих людей нещасними? Щоб забрати в них іграшку, якою вони будуть тішити себе до самої смерті? Я не настільки жорстокий по відношенню до них. До себе – інша річ.

Ідемо далі. Снігова людина. Із тієї ж опери. Чудовисько озера Лох-Несс. Навіть скучно обговорювати. Літаючі блюдця. Без коментарів. Так-так, холофабрикатори теж люди, хоч і з особливим даром. Як мух на лайно, їх тягне до старих міфів та казок. Рідко кого пробиває на щось принципово нове, більшості не вдається уникнути укорінених архетипів. Іноді це суттєво полегшує мені роботу, оскільки їхні творіння достатньо передбачувані. Лише двічі я стикався з чимось, що вже зовсім виходило за рамки. Зізнатися, це було моторошнувато. Я ледве не втратив почуття реальності – тобто останнє почуття з шести, готових зрадити будь-якої секунди. Але я впорався, хоча в результаті ще більше замкнувся у собі, в межах свого особистого світочка. Заради бога, панове, бешкетуйте скільки завгодно. Тільки не чіпайте мого будинку, мого лісу, мого озера. І, звісно, неба в мене над головою.