Реставратор реальності

* * *

Тут я змушений трохи відступити убік, щоб пояснити непосвяченим, на чому ґрунтується реставрація. На тому, що з енергетичних причин будь-який вплив обмежений і, отже, обмежені потенційні зміни. А значить, дотепер зберігалася можливість відіграти назад. Наскільки швидко і точно? Залежить від рівня та специфічних здібностей реставратора. Реальність завжди пручається, будь-яке втручання залишає сліди – більш-менш ретельно замасковані шви. Їх часто не видно неозброєним оком, але вони є. Жодна зміна не вважається тотальною і остаточною, навіть у самому запущеному випадку все може бути відреставровано… якщо тільки опір реальності не зникне. Тоді вона стане абсолютно вразливою. А наступної миті перестане існувати. І весь світ зробиться мрією холофабрикатора. Грудкою глини в його мозку. «Пітьма над безоднею»? Непогана назва для останнього акту холофабрикатного творіння. У чому цим виродкам не відмовиш, то це в чорному (як сама пітьма) почутті гумору. І звичайно, я просто зобов'язаний був запідозрити, що любитель динозаврів має безпосереднє відношення до заколоту «творців».

Я з тугою дивився на сад, озеро, заклопотаних своїм потомством качок, та й на весь згасаючий літній день, який стрімко вислизав від мене. Хто б міг подумати, що саме Майя одного разу принесе погані звістки. Не для того я згадував про неї усі ці роки. І не для того боровся з найсильнішою зі спокус – створити її копію. Ту, яка нічого не матиме проти ілюзій. Ідеальну жінку. Так сказати, для особистого користування… Якщо чесно, порою єдине, що мене зупиняло, це думка про Ніцше – постачальника живих ляльок для мільйонерів. Навіть не знаю, дякувати ублюдку чи проклинати його... Але неможливо було уникнути головного питання, хоч би скільки я тягнув час.

-- Ну а я навіщо тобі знадобився?

Колись вона знала мене надто добре, і навряд чи я сильно змінився з того часу. Їй знадобилося не більше трьох-чотирьох моїх фраз та одного пильного погляду, щоб зрозуміти: я й тепер не погоджуся на те, що вона задумала тридцять років тому і від чого я завжди відмовлявся. Надмірним радикалізмом я не страждав навіть за часів нашої роботи в парі. Вже тоді Майя виношувала (замість нашої дитини) ідею, до якої я відчував інстинктивну огиду. Те, що вона пропонувала, у її компанії фанатиків пізніше називали «повним розділенням». Повторюю, я був проти. Вважав, що з мене досить і тієї величезної психушки, яка існувала до нашого народження і, сподіваюся, продовжить своє існування після нашої смерті. Я й зараз так вважаю. Але ось що насторожувало: чому моя стара подруга досі не втілила задумане? А може, прискіпливо відстежуючи й оцінюючи частковості, я випустив з очей найважливіше?

Майя перевела погляд кудись у простір над моєю головою. Я обернувся, усвідомлюючи, що, мабуть, піддався на примітивний старий трюк. Виявилося, справді трюк. Ось тільки чий?

Над крайкою дальнього лісу виникла надзвичайно тонка вертикальна нитка, яка блищала в променях вечірнього сонця і губилася у висоті. По ній плавно сковзало щось на кшталт сріблястої капсули, і цей об'єкт відкидав райдужні відображення на зграйку хмарин. І лише як слід придивившись, можна було зрозуміти, що срібляста плямочка в дійсності являє собою гігантську усміхнену пику, звернену до... до всіх, хто її бачив. Це було найчистіше, блискуче знущання над потугами реставраторів. Глузування, яке, будь воно справжнім в моєму розумінні цього слова, обійшлося б у десяток мільярдів доларів. Коротше кажучи, хтось із холофабрикаторів «підвісив» орбітальний ліфт.

-- Вони вже близько, -- сказала Майя. – Зовсім скоро тобі доведеться подбати про свою безпеку. І ще про декого.

-- Що ти маєш на увазі? – спитав я, але вона вже повернулася і швидким кроком попрямувала до машини. Я відчув легкий натяк на жаль при очевидній неминучості нашого прощання, але це було тільки повторенням минулого і не тягнуло навіть на фарс, а отже, не могло завдати помітного болю і пробитися крізь старі шрами. Авжеж, чергове розставання – тепер, схоже, остаточне. Можна було з сумом констатувати, що протиріччя між нами не згладилися під дією часу, проте безплідна спадщина минулої чверті століття вже не мала значення на тлі загрози втратити все і позбутися навіть спогадів.

Я вирішив, що принаймні в наших з Майєю відносинах тепер усе гранично прояснилося, але я помилився. Вона відкрила багажник і з дивовижною для жінки її віку силою витягла з нього чоловіка зі зв'язаними руками та ногами. Той, очевидно, був непритомним і звалився на землю, як мішок. Начебто не поранений. Маска для сну закривала половину обличчя, рот заклеєний скотчем. Так зазвичай реставратори обходилися зі спійманими холофабрикаторами, знешкоджуючи їх та забезпечуючи можливість безпроблемного транспортування і допиту, але навіщо Майя привезла його сюди? Не для того ж, щоб прикінчити полоненого та осквернити моє озеро трупом? Цього я не дозволив би навіть їй.

Я губився в здогадках рівно доти, поки вона не усілася в машину і не завела двигун. Дивлячись на дорогу, опустила бокове скло і сказала безвиразно, немов мала до поточних подій вельми віддалене відношення:

-- Вирішуй сам, що з ним робити, татусику.

Після чого різко зрушила з місця, закидавши доставлений «подарунок» багнюкою з-під коліс.

Почуте мене не сильно вразило, хоча, здавалося б, повинно було. Я надто старий, цинічний і давно нічому не дивуюся. Чув багато сімейних історій – щасливих та не дуже. Атож, якщо Майя перестала оберігатися, «забувши» повідомити мені про це, то цілком могла завагітніти в одну з наших останніх зустрічей. Якими були її тодішні та нинішні мотиви – інше питання. Навряд чи вона приписала б мені батьківство, не оцінивши наслідків і не відчуваючи впевненості, що це відіграє корисну роль у ризикованій грі. А крім того, раніше я знавав за нею вкрай незручну для оточуючих особливість: вона ніколи не брехала. Навіть у дрібницях. Навіть заради спасіння.

Отже, я майже не сумнівався, що лежачий на дорозі напівмертвий холофабрикатор – мій двадцятип'ятирічний син. Не найкращі обставини для першого знайомства, та й для будь-якої спроби вступити в контакт із близьким родичем. Трохи пізніше, коли я побачив його обличчя без маски і скотча, останні сумніви розвіялися – він так скидався на «татусика», що мені зробилося нудотно. Я ніби зустрівся з собою молодим, у віці дурнуватих вчинків, кумедних ілюзій та болісних помилок, за які платиш і в яких розкаюєшся протягом всього залишку життя. Але виправити вже нічого не можна, інакше чого б вартувало розкаяння…

Те, що Майя віддала мені його, свідчило про найгірший вибір, який вона, судячи з усього, зробила для себе. Оцінивши масштаби прийдешнього катаклізму («Пітьми над безоднею») і готуючись до неминучої вирішальної сутички, вона не сподівалася вціліти. Тоді на що сподіватися мені? Якщо я всерйоз розраховував відсидітися в тихому сільському куточку, який тільки дивом не змиє цунамі тотального холофабрикатного переділу сфер впливу, то як це назвати – смиренністю, фаталізмом або старечим слабоумством?

Але для початку мені треба було розібратися з наслідком одного давнього сім'явипорскування. Хлопець виглядав так, ніби його кілька діб тримали у дуже брудному місці, били та не завжди водили до туалету. Пахло від нього відповідно. Хоча, щиро кажучи, йому ще пощастило. Щоправда, я поки не знав, що побачу, коли зніму з нього маску. Може, порожні очниці. Серед реставраторів старої школи (а Майя та її група були одними з перших) вважалося само собою зрозумілим, що головним інструментом на першому етапі холофабрикації є візуалізація. Тому зі спійманими холофабрикаторами не церемонилися – якщо, звісно, брали їх у подальшу розробку, а не ліквідували одразу.

З кожною секундою я все краще усвідомлював, у що вляпався. Точніше, у що мене втрутила колишня кохана. Атож, трапляється, розплата за короткочасне задоволення наздоганяє багато років по тому. Переді мною вимальовувався вкрай неприємний вибір: зробитися катом власного сина або дозволити йому зруйнувати залишки всього, що мені дорого. Загроза другого варіанта поки що не мала стовідсоткового підтвердження, і тільки тому я все ще вагався. Майя зуміла-таки під кінець дістати мене до печінки, хоча не думаю, що це було її головною метою. Найімовірніше, перед смертельно небезпечним протистоянням вона попросту знайшла спосіб позбутися важкого морального і фізичного тягаря, переваливши його на того, хто вдало уникав батьківського ярма протягом чверті століття. Нічого не вдієш, я не міг її звинувачувати. У новому розкладі вгадувалося навіть щось на кшталт жорстокої справедливості, байдужої до запізнілих терзань.

Не поспішаючи (крім зухвалого виклику у вигляді гігантського смайла, що снував вверх-вниз по орбітальному ліфту, я не бачив причин для поспіху), я подався до колодязя. Зачерпнув кухлем води з відра. Випив, вперше не відчувши смаку. Другий кухоль вилив на голову лежачому. Поки він стогнав, ворочався і приходив до тями, я гадав, чи знає він хоч що-небудь про мене. А я, між іншим, навіть не знав його імені. Чому вона мені не сказала? Вирішила, що так мені буде легше його позбутися? У будь-якому разі, незалежно від її міркувань, для зближення, мабуть, вже занадто пізно.

Я повернувся у будинок, вигріб із шухляди стола всі свої допоміжні іграшки і розклав по кишенях. Деякі з них ще не доводилося використовувати за прямим призначенням, але в мене виникло передчуття, що тепер може стати в нагоді кожна дрібниця. Потім вийшов на веранду і взяв мисливський ніж, який лежав на перилах. Майже ритуальний.

* * *

Одного разу якийсь холофабрикант – тварюка під ніком Front 66 – підіслав до мене моїх батьків. Знайти зображення батька можна без проблем, мамині – трохи складніше, але й для цього не потрібно заглядати у мій сімейний альбом із його скудним вмістом. Результат обманув навіть мене… у напівтемряві, в першу хвилину. На більше Front 66 навряд чи розраховував, це була психологічна атака. Доволі невинна, треба визнати.

Ублюдок вибрав найглухішу пору ночі, коли я саме завис десь між безсонням і нестійким уривчастим забуттям. Почалося з того, що я почув присутність батьків у домі. Звичні побутові звуки, яких не помічаєш, доки вони не змовкають назавжди. Я підвівся з ліжка і вийшов зі своєї кімнати. Мама поралася на кухні. Батько дивився по телевізору репортаж про свою смерть.

На відміну від мене він був широко відомою людиною, і йому влаштували пишну ритуальну церемонію. З помпезними промовами, оркестром, довгим прощанням і всією пошлістю, яка властива живим, проводжаючим померлого в останню путь. Я кинув погляд на екран – група високопоставлених скорботних зібралася біля відкритої труни. Камера повільно наближалася, демонструючи усипаного квітами небіжчика.

Наче заворожений, я завмер на порозі вітальні. І думав: якщо це хоча б на соту частку мій батько, то що він повинен зараз відчувати? Авжеж, один із найстрашніших моїх спогадів – батько, який, спокійно і тихо сидячи в улюбленому кріслі, дивиться на власний похорон.

Потім я, звичайно, прийшов до тями і виявив ті самі шви, що видають фальш навіть при дуже добре зшитих масках. А Front 66 не дуже старався, оскільки міг розраховувати лише на короткочасний ефект. Втім, це його не вибачало. І це йому не допомогло. Я знайшов його. Більше він нікого не потурбує своїми посланнями. І більше ніхто мене не відвідає...

На жаль, я не міг таким же чином позбавитися власних привидів. Тієї ночі, коли повернулися батьки, мені знадобилася пара годин, щоб відновити емоційну рівновагу, але привидам вистачило й кинутої кістки. Сам візит теж тривав недовго, проте, як з'ясувалося пізніше, від цього анітрохи не легше. У свідомості засіла дивна і надзвичайно настирлива думка, що ці підробки, ці холофабрикатні копії моїх батьків нічим не заслужили на очікуючу їх долю. У справжніх хоча б було колишнє життя. Але чим ці гірші за тих, справжніх? Тільки тим, що я дещо знаю про них, або мені здається, що я знаю? І звідси вже було рукою подати до питання: чи маю я право відреставрувати їх?