Вальхалла і Фолькванг

Раз літом, заліг я в діброві поспати, край одного села.

І бачив я сон, а в нім, жадана всіма Вальхалла.

В той день, ввійшов я до зали, де замість даху над головою щити.

А межи ними струмені студені брудної, дощової води.

Гучно тут сильно, сморідно, п'яно...

Нащо здалося, не розумію, вам всім оце от лайно?

Скрутило від поту, і від смроду смалених кишок.

І от, проходять повз мене раб і рабиня з завданням помить казанок.

Приглянувсь я трохи і бачу не мають обоє пальців.

Замість великого, на лівій руці лиш пара кривесеньких швів.

Та і не казанок то, а казанище на сотні і тисячі душ...

Чую, як десь там уже знову почали колоть кабана.

Одвіку вже мучиться бідна скотина, а спокою йому і нема.

М'ясо його, на рожнах вже печуть, і жир витопляють, а ближче до ранку кості у купку згрібають. І він ожива.

Не пив я і меду хмільного що доїли із правої цицьки дурної кози,

Що стала на стелі, і їла із Древа що тримає усі наші світи.

Під тріпом всякчасно братва пребуває,

і щоранку, щодня, одне одного рубає.

Та близький уже час, настане заруба,

І не стане ніхто, як віддасть уже дуба.

І от, пан начальник на грізнім троні сидить,

Не їсть він нічого лиш медок свій цмулить.

І тепло, і м'яко сидіти йому на хутрі ведмежім,

А варто було сісти мені на лаву, як кольчуга натерла усе що в промежжі.

Надумав я думу, звідти тікать,

Як зачали баби крилаті мене за руки хапать.

Куди тікати? В душі не їбу.

Як раптом угледів я фіру їдну.

Скочив до неї, аж ба, на козлах не хлоп, а жінка сидить.

І не гнідих, а пару котів здоровенних вона не гонить.

Сама та звірина чимдуж налягає, і від смроду подалі, хутчіш утікає.

І от ми спинились у місці прекраснім, де квіти й дерева

Де птиці і бджоли свою пісню гудуть, а всі приходящі, у добрім гуморі до віку будуть.

Чудне то місце, на щось подобає, але різниця у тім що народ тут ся кохає.

Грають музики і чути пісні, ведуть мене люди в палац Сессрумнір.

Чудне це місце і є велелюдне,

теперішнє, минуле, і ненастале майбутнє,

В нитці одній вони ся сплітають, і завтрашній день на полотні вишивають.

Аж раптом прокинувсь я у своїй діброві.

А коло мене два віночки готові.

Чи ж сон то? Мара то? Чи поправді було?

Не знаю, й не скажу, і нехай кожен рішає, чи правда тото.