Білим по білому (у співавторстві з Тетяною Левченко)

У неділю Ганна підвелася вдосвіта. Худоба ж сама себе не нагодує. Глянула у вікно. Недовго та зима панувала, вже й ясніє-весніє. Знову відлига, небо у низьких хмарах. Та на снігу ж усе видно – диви, розчахнута хвіртка хилитається на вітрі! Хтось уночі відкинув засувку. На подвір’ї, начебто, нікого. Навіть та вервечка слідів розтала… Стій! Вона придивилась і зрозуміла, що поряд додалася ще одна, свіжа. «Сама впораюсь, – вирішила Ганна, – бо ж як Мирон помітить – сам полагодить замок, щоб той собака курей не потягав». Просити Мирона вкрай не хотілось, і так після повернення він став надто наполегливим. Чи знає щось про Тараса? Що той… Ні, не може бути. Живий Тарас, повернеться!

Клацнула на кухні вимикачем. Лампочка спалахнула та розлетілась по підлозі скалками. Відразу згадалося, що міняв її ще Тарік. Саме того дня, коли вирушав до війська. Стійко лампочка трималась, пережила подружок у кімнатах, та все має свій вік.

Ганна ввімкнула ліхтарик, дістала з шухляди нову лампочку... Аж тут здалося, що в темній вітальні хтось сидить за столом. Не Марійка, та ще спала, та й постать, що примарилась, належала дорослій людині. Ліхтариком підсвітила – і з полегкістю перевела подих… Фух… То купа одягу на стільці. Сама ж увечері витягла з шафи, щоби перебрати, та забула. От дурепа. Нерви. А найкращі ліки від нервів – то праця.

Час минав, Ганна поралася в хаті, у стодолі. По обіді задзвонив телефон.

– Пані Ганно? – запитав незнайомий чоловічій голос.

– Так. А ви хто?

– Кіндрат. Це позивний. Чули?

– Капітан Кондратенко? Комбат? – перехопило подих, вона ледве могла говорити. – Тарас мені розповідав. Ви щось знаєте про нього? Він у полоні? Живий?

– Пані Ганно… Я хотів сказати, що співчуваю вашому горю. Ми з побратимами хочемо допомогти…

Світ розлетівся друзками. Як вранішня лампочка. Й тут уже нічого не зміниш. Руки похололи, з очей заструменіли сльози. Ганна схлипнула і прохрипіла:

– Я не вірю, що його нема!

– Група потрапила в засідку. Шансів – нуль.

– Ви… бачили його… тіло?

– Я був важко поранений. Мене непритомного ушпиталили до «Мечникова», а згодом – у Німеччину терміново. Щойно повернувся з-за кордону. Тіло Тараса та ще одного бійця тоді не знайшли. Проте, згодом той солдат потрапив до списків на обмін, а Тарас… То що я можу для вас зробити?

«Тарасе, милий, любий Тарасе. Не вірю! Не може бути! Я б відчула». Сльози душили, сльози прокладали щоками вологі доріжки. Жінці здалося, що ці струминки пропікають шкіру наскрізь. «Най так! Усе витерплю, аби тільки клятий капітан брехав. Чи не знав! Тарасе!»

– Ганно! – стурбований голос Кондратенка пробився крізь запону у вухах. – Ганно, ви мене чуєте? Вам зле?

– Мені нічого не треба! Тараса поверніть! – і кинула слухавку. – Марійко, ти де? – крикнула крізь сльози.

Але в хаті було тихо. Ганна впала навколішки, затисла голову руками і заскиглила по-вовчому. Почала розхитуватись, поки не простяглася на підлозі долілиць. Телефон висковзнув із ослаблої правиці. Лівиця стиснулася в кулак, аж так, що нігті глибоко вп’ялись у долоню. Проступила кров.

Біль трохи привів до тями. Ганна підвелась і ошелешено роззирнулася. Підняла телефон та обережно поклала на стільницю. Зиркнула у дзеркало й сахнулась – відображення враз постарішало років на двадцять. Ніби почорніло. «Байдуже», – кволо подумала Ганна. Нова думка приголомшила: «Як сказати дитині?»

– Марійко! – гукнула знову.

Проте дівчинка вдруге не озвалася. Ганна вийшла надвір і побачила, що донька притискає до грудей якусь іграшку. А навколо неї, висолопивши язика, підстрибує великий білий пес із куцим, мов обрубаним хвостом. Ганна придивилась і охнула – надто цей собака нагадував вовка.

– Доню, обережніше, не налякай його! Щоб не вкусив! Йди собі поволі до хати… – і вхопила перше, що трапилося під руку.

Вовк звівся на задні лапи, лизнув Марійку в обличчя та чкурнув геть так швидко, що й незрозуміло – чи був узагалі, а чи привидівся.

Марійка, радісно всміхаючись, підійшла до Ганни, в якої з переляку ще тремтіли руки. Та хотіла обняти доньку, проте дівчинка відсторонилась:

– Мамо! Диви, що в мене!

Вона тримала цуценя, схоже на хутряну іграшку. Біле, мов сніг. І лише на чолі – чіткий світло-сірий абрис, заледве темніший од хутра тварини, що нагадував двозубець. Білим по білому. Та в очах виблискувало щось первісне, звіряче.

– Звідки воно взялось, га? Дядько Мирон приніс?

– Ні, пес. Він щодня приходить до мене гратися.

– Доню, то вовк!

Увечері Ганна сама зателефонувала Миронові й розповіла, що до її садиби щодня навідується вовк. Говорила тихо, щоб не почула донька. Мирон, утім, не дуже зважив на її слова.

– Захисти мою доньку, – голос виказував більше од неї самої.

– І що тоді?

– Тоді я заберу гарбуза, що ти висватав.

Ганна здивувалася з власних слів. Ніби й не збиралася казати такого, а бач – вихопилось. Мирона вона не надто шанувала, особливо після того полювання, коли невдалий залицяльник розжився шрамом на щоці й раптово затоваришував із Тарасом. Що між ними там відбулось –ні той ні той не розповідали.