Білим по білому (у співавторстві з Тетяною Левченко)

Ганна гортала сайти, сподіваючись, що гугл допоможе знайти відповіді. Проте, окрім усіляких містичних історій, нічого не знаходилося.

Марійка мирно спала у своїй кімнаті. Або вдавала, що спить. Принаймні, жодних звуків звідти не чулося.

Сірко примостився поруч, на старенькій канапі, час від часу зиркаючи в монітор. Іноді підставляв мордочку під пальці господині, й та розгублено чухала його між очима.

Ганна вже ладна була повірити у що завгодно, навіть у реінкарнацію. Проте навіть це не пояснювало, яким чином під шкірою оббілованого вовка знайшлася вишиванка Тараса. В тому, що це та сама вишиванка, жінка не сумнівалася – сама ж вишивала. Майстриня завжди впізнає власну руку.

Дивним чином сорочка відіпралась, тільки на грудях лишилася бура пляма. І рвана дірка.

На очі навернулися сльози, Ганна втерла їх. Зараз не варто, раптом донька прокинеться. От уночі, коли вже точно її сліз ніхто не побачить, можна буде не критися, виплакатись.

Сторожко загарчав Сірко.

– Ти чого? – Ганна поглянула на цуценя.

Пильні оченята втупились у темряву коридору. Собака занервував і скочив із канапи. Рипнули давно незмащені завіси, двері прочинились.

Серце у грудях шалено закалатало. «Тарас! Живий!» – майнула думка. Проте радість Ганни швидко змінилась розпачем, коли в коридорі вигулькнув Мирон.

Нахаба зайшов, як до себе додому. Був п’яний, мов чіп. Зіперся на одвірок, але це мало допомагало: Миронове плече весь час ковзало по дереву, й лише якимось дивом він ще досі не розтягнувся на підлозі. Очі затягло каламутною запоною, вуста вивернулися, з кутика рота до підборіддя звисала слина. Шрам налився кров’ю, прорізав щоку яскравою червоною тріщиною.

– Ганьчик, – нерозбірливо промимрив Мирон.

– Чого припхався? – наїжачилась жінка. – Забирайся, чортяко пропитий.

Мирон стрепенувся, немов від удару.

– Чортяка, – простягнув він і непевно змахнув рукою. – Чортяка... Там Чортяка лишився. Гик... У полоні. А знаєш, я тільки про тебе там думав, тільки це й тримало. Все втекти хотів, та ті суки... Навіть на обмін не сподівався, а бач… Об-мі-ня-ли.

Мирон розплився у блаженній посмішці й розвів руками.

– Забирайся, кажу, доки малу не розбудив!

Той ніби не чув її.

– Об-мі-ня-ли.

Він сповз по дверях, простягнув ноги, закрив обличчя долонями і схлипнув. Коли відняв руки – очі палали страшним, зеленкуватим вогнем.

– Ганьчик, я ж тільки тебе, – забелькотів гарячково, – тільки тебе одну. Заради тебе ж усе. Будь моєю, благаю!

– Якщо не заберешся – сусіда покличу! – відмовила грізно, і вже м’якіше додала: – Йди додому, проспися. Прошу тебе.

Мирон спробував підвестися. На повен зріст не вийшло, спромігся лише на коліна звестись. Так і порачкував до Ганни, мимрячи:

– Я ж за тебе, Ганко, Ганьчик мій любий, я ж за тебе на все піду. Вбити ладен, горлянки перегризти...

Доповз, обійняв за ноги.

– Чуєш, рідненька. Горлянки. Як вовкові, як Тарасові...

Мирон затнувся на пів слові, певно, зрозумів, що вибовкнув. Важка мовчанка впала, немов сокира ката на плаху. Задзвеніла так, що позакладало вуха. Ганні здалося, що навіть шибки розлетяться на друзки від почутого. Що земля розколеться під ногами й поглине її, хату, село, увесь світ.

Ніби крізь вату у вухах почула власні слова:

– Що?!

Його руки під колінами пекли вогнем, обплітали бридкою тванню, не було сил терпіти це на собі. Вона різко смикнула коліном, намагаючись відштовхнути.

Мирон зойкнув, голова сіпнулася, вуста репнули, немов перестиглі вишні, до слини на підборідді додалося червоне. Проте руки він не розтиснув. Натомість чимдужче шарпнув – і звідки тільки сили взялися? Ганна впала на канапу, а він уже скочив на ноги. Скажене, спотворене гримасою люті та хіті лице нависло над нею.

– Ні? Ні, суко? Не хочеш?!

На Ганине лице крапнула його слина, вона смикнулась і вліпила йому ляпаса.

– Відпусти!

Мирон рвонув халатик, тканина не витримала й затріщала. З-під неї майнули пружні перса. Чоловік голосно ковтнув слину, потягнувся до них рукою. Отримав ще один ляпас. Ухопив жінку за руку, смикнув, перевернув, заломив руку за спину і знову штовхнув на канапу. Ноутбук злетів зі стола на підлогу.

Мирон тримав Ганну однією рукою, другою задер халат і заходився стягувати білизну.

– Зараз-зараз, – промовляв, підбадьорюючи себе.

– Мамо!

Марійчин зойк на мить спинив Мирона, він звів очі й поглянув на дівчинку. На розгубленому і заспаному дитячому обличчі проступав переляк – ще мить – і здійме такий галас, що збіжиться не те, що село – цілий район. А ще дівча було зодягнене в ту саму вишиванку.

Мирон відскочив од Ганни, ступив до дитини. І закричав.

Відважний Сірко вчепився йому в ногу. Мирон хвицнув, намагаючись скинути цуценя, але марно.

Ганна скочила на ноги, вхопила з підлоги ноут і щосили вперіщила ним нападника по голові. Мирон гепнувся долілиць, проте одразу підвівся й кинувся навтьоки. Спіткнувся, впав, звівся знову, трусонув ногою, проте Сірко міцно тримав штанину. Поповз до виходу. Озброєна ноутбуком Ганна кинулася за ним. Марійка слідом. На порозі жінці запаморочилось. Здалося, що обриси Мирона пливуть, і він перетворюється на звіра. Ганна важко осіла попід стіною. Ніби в тумані бачила, як на порозі Сірко випускає ногу нападника, і той викочується на сніг, плямуючи його кров’ю. Як від ґанку до хвіртки тікає вже не Мирон – росомаха, а відважне цуценя стрибає йому вслід. Як за Сірком надвір вибігає донька, ноги якої вкриваються білим хутром. Біле на білому.

Ганна схлипнула і провалилась у темряву.

***

Ранковий промінь пробився крізь скло, здолав млявий опір фіранки, пробігся підлогою та заскочив на канапу до Ганни. Лагідно торкнувся щоки. Жінка здригнулась і розплющила очі.

– Насниться ж таке! – промурмотіла сонно й сіла на канапі. Окинула поглядом кімнату. Спинила очі на розбитому ноутбуку на долівці.

Ганна здригнулась і підвелася. Сірко міцно спав під канапою, поклавши голову на схрещені лапи. Жінка погладила його по голові. Цуценя не зреагувало. Придивилась, помітила, що з-під лап щось виглядало. Схилилася, витягла. Зойкнула і відкинула шматок бурої шерсті. Побігла до Марійчиної кімнати.

Вдерлася всередину. Перевела подих. Донька мирно сопіла, натягнувши ковдру по самісінькі очі. Ганна торкнулася коца, потягнула, поправляючи. На підборідді Марічки червоніла краплина крові.

Десь удалині, від лісу, почулось вовче виття. Але тепер це Ганну не налякало. Вона вже знала – свій свого не скривдить.

-----------------------

1. Мольфа, зачарований предмет мольфарів. Ніж, виготовлений із уламка коси.

2. Тараканівський форт (інші назви – Ду́бенський форт, Нова Дубенська фортеця) – оборонна споруда, архітектурна пам’ятка XIX століття. Розташована неподалік села Тараканів Дубенського району Рівненської області, в мальовничій місцевості над річкою Іквою. За легендами – місце, де часто з’являються привиди.

3. Губківський замок – руїни фортеці поблизу села Губкова у Березнівському районі Рівненської області на правому березі річки Случі. Замок оповитий містичними легендами.

4. Мавринський майдан – археологічна пам’ятка місцевого значення. Розташований на околиці села Межерич біля міста Павлограда Дніпропетровської області. Містичне місце України.

5. Батальйон спеціального призначення.

6. Модель тактичного ножа.

7. Протипіхотна міна МОН-50.

8. Снайперський комплекс UAR-10. Авторський варіант скорочення, невідомо, чи використовується така абревіатура у війську.

9. Мольфа, зачарований предмет мольфарів. Перстень, відлитий із латуні, бакунту або нейзильберу. За повір’ями, такі персні відчиняють двері в потойбічний світ, дозволяють зазирнути в інші виміри й ставати невидимим.