Білим по білому (у співавторстві з Тетяною Левченко)

Зранку мрячило. Вогкі хмари висіли низько, здавалось, якби не верхівки сосен – то й узагалі впали б на землю. Пахло хвоєю, прілим листям і дощем.

Тарас крадькома йшов крізь ліс. Мох м’яко пружинив під ногами, час-від-часу гілляччя чіплялося за плечі й наплічник, ялинові лапи погладжували шапку, а покручені корені підступно виринали в найнесподіваніших місцях.

Тарас минув виярок і вийшов на широку галявину, порослу кущами глоду та ожиною. Під одним поралось кілька білок. Запримітивши мисливця, звірятка порснули врізнобіч. Тарас усміхнувся. Білок він любив і ніколи не полював.

Сьогодні йшов на кабана. Допоки вепр йому не зустрівся, проте Тарас не втрачав оптимізму. Навіть якщо й повернеться ні з чим – день минув не марно. Дерева, мохи, чагарники – все щедро напувало його силою та жагою жити.

Скільки разів він намірявся покинути село, збудувати сяку-таку хатину й переїхати жити до лісу! Ростити м’яту, мелісу та чебрець для духмяних чаїв, збирати ягоди, тримати невеличкий клаптик під бульбу та овочі. Завести вірного собаку, а краще приручити вовченя. І жодного тобі людського гамору – лише природа навкруги. Тиша і спокій.

Проте мрія лишалася мрією. Маючи дружину й новонароджену доньку, переїхати на постійне проживання до лісу ніяк не можна. Та й Ганна не поділяла природничих захоплень Тараса.

Попереду рохнуло, Тарас скинув рушницю й зняв із запобіжника. Зачаївся, дослухався. Рохнуло ще раз, і затріщали гілки. В хащах точно тупцяв вепр. Мисливець рушив крадькома, тримаючи рушницю напоготові.

За галявиною ліс погустішав, дерева зійшлися ледь не впритул, а порожнечу між стовбурами заполонили різноманітні кущі. Серед мішанини гілок, листя й коренів заплуталось дитинча вепра. Кабанчик рохкав, рив землю ратицею, розмахував головою, проте звільнитись не міг.

Тарас поставив зброю на запобіжник, закинув рушницю на плече та дістав із піхов на поясі широкого ножа.

– Заспокойся, бідолахо, – мовив лагідно, просунув пальці між заростями й торкнувся пуху, що тільки почав перетворюватись на цупку щетину. Звірок знову рохнув, проте трохи заспокоївся й перестав смикатись.

– Добре, молодець.

Кількома точними рухами мисливець перерубав гілки. Веприк відчув, що пастка розтиснулась, і позадкував. Вибрався з чагарів і рохнув.

– Будь ласка, – всміхнувся Тарас і ляснув кабанчика по спині. Звільнений підсвинок задріботів ледь помітною стежиною.

– Обережніше, не застрягни знову! – пролунало йому навздогін.

«Тут не продеруся, треба вертатись», – зауважив мисливець і почвалав назад.

Од виярка перед галявиною повертала стежина. Тарас рушив нею. На душі було радісно, попри мряку й холодний північний вітер, що почав здійматися зранку і дедалі дужчав.

«Ще походжу години з півтори та вертатиму», – вирішив для себе Тарас. І ледве встиг подумати, як почув гарчання.

Воно скидалося на вовче. Тарас здивувався – зазвичай вони так близько до краю лісу не підходили. Рушницю чіпати не став – із вовками завжди знаходив спільну мову. Хіба що там ціла зграя, проте від неї двозарядна зброя не врятує, тож не варто й намагатись. Вільно, не не криючись, рушив на звук.

Нещодавня буря загромадила ліс невеличким вітроломом. Мисливець видерся на нього й лайнувся. Проміж дерев затиснувся вовк, зовсім молодий, заледве відлучений од молока. Білосніжний, жодної темної плями не видно. «Альбінос», – здивувався Тарас.

Вовченя щирилось і тихо гарчало. Навпроти напружив лапи і зготувався будь-якої миті завдати смертельного удару дуже дивний хижак.

– Та щоб тебе! – Тарас скинув рушницю і зняв запобіжник.

Росомахи в лісі не водилися зроду-віку, та й Тарас і не чув, щоб вони зустрічалися зараз в Україні. Тож такий хижак тут – зайвий.

Тарас примірився і почав був тиснути на гачок, коли відважне вовченя зненацька стрибнуло на росомаху. Мисливець смикнув рушницю вниз. Гримнув постріл, Тарас утратив рівновагу і гепнувся з вітролому. Схопившись на ноги, побачив лише вовченя. Хижак зник.

Тарас підбіг до звіра. Молодий вовк наїжачився й загарчав.

– Я з миром, – заспокійливо мовив мисливець.

Вовченя ніби зрозуміло його.

– Я лише подивлюся, добре?

Тарас погладив вовка, пропустив між пальцями хутро. М’язи під шкірою звіра були напружені, той довірився, проте, вочевидячки, будь-якої миті був готовий чи то дати бій, чи то кинутися навтьоки.

– Все добре, я не завдам шкоди, – Тарас говорив, ніби з малою дитиною, одночасно обмацуючи вовченя.

Ран не знайшлося. Лише хвіст малого був перебитий приблизно посередині, звисав на тонкому клаптику шкіри і кривавився.

– Легко відбувся, друже. Довіришся й зараз?

Вовченя лише пильно поглянуло в очі.

Тарас заходився порпатись у похідній аптечці. Відшукався лише перекис водню.

– Такий-собі антисептик, – зітхнув мисливець, – утім, це все ж краще, аніж нічого.

Дістав ножа, ретельно витер і полив лезо перекисом.

Вовченя трусонуло головою.

Тарас заспокійливо потріпав звіра між вухами. Зайшов ззаду й обережно відтяв перебитого хвоста. Залив обрубок рештками перекису з флакончика.

– Бачиш, зовсім і нестрашно було, еге ж?

Вовченя заскавучало, закрутилося на місці, намагаючись лизнути обрубок. Потім завмерло і поглянуло на мисливця.

– Біжи до своїх, зализуй рани. А мені ще з росомахою розбиратися.

Вовк ніби зрозумів людину й рушив углиб лісу.

Тарас роззирнувся. На місці сутички помітив кров. Присів навпочіпки, придивляючись. Запримітив розщеплену кулею гілку осики. Свинець вирвав чималу скалку. Від місця бою тягнувся кривавий слід. Тарас рушив по ньому.

– Поранив таки, – промурмотів собі під ніс.

Слід тягнувся метрів зо сто і зникав за стовбуром велетенського дуба. З-за нього долинала відбірна лайка.

Тарас звів запобіжник та з рушницею напоготові рушив прямісінько до дерева.

– В чорта-біса! – лайнуся.

За стовбуром, прихилившись до нього спиною, сидів односельчанин. Мирон. «Перевертень», – присвиснув подумки мисливець. Зі щоки односельця стирчала осикова скалка, з рани точилася кров.

– Не стріляй, – здійняв той руки.

– Чому б це? – повів бровою Тарас. – Такий хижак у нашому лісі зайвий.

– Я не полюватиму більше, не перекидатимусь.

– Я маю цьому вірити?

– Ти єдиний, хто знає мою таємницю. Як порушу слово – устигнеш всадити кулю.

Тарас замислився. «Справді, вбити Мирона я встигну завжди. Принаймні, спробую вбити. А живий перевертень може принести чимало користі».

– Заприсягнися!

– Присягаюсь, – відказав Мирон.

Тарас схилився і простягнув руку.

– Підводься.