Віч на віч з вічністю(сире)

- Саша, - гучно сказав вчитель, - якщо хочеш спати, йди додому.

Зал заповнили тихі смішки, а сам Саша, як ні в чому не бувало, взяв портфель і вийшов за двері, гучно їх закривши. Тепер вже всі перестали сміятися, і з розгубленим обличчям дивилися то на двері, то на вчителя, який не придав уходу ученика ніякого значення, і продовжив писати закарлючки які він називав цифрами на дошці.

- І того, - вчитель поглянув на годинник, що висів на стіні над дверима, - сьогодні ми пройшли тему інків, а також їх писемність, на наступному занятті пройдемо невеличку перевірку знань, і перейдемо до іншої теми, питання? – вчитель витер руки о рушник що висів під дошкою. – немає? Чудово, лекцію завершено.

Із усіх рядів почали підійматися студенти, і зал заповнили шум та гам. Лекційній зал був досить великим, а двері маленькі, тому біля виходу з'явився затор із людей. Через пару хвилин гам стихнув, і вчитель тяжко здихаючи почав підніматися по ступеням вверх, і оглядати парти.

- Ти все такий ж роздратований, з останнього разу нічого не змінилось, - голос лунав звідкись знизу.

Повернувшись він побачив молоду жінку, в джинсах, і рубашці, з чорним волоссям. Сівши на місце вчителя, вона відкинулась на стільчику, тазакинула ноги на його стіл. Гострий погляд її очей, аж ніяк не співпадав з молодим тілом, і здавалось, що цій жінці років більше ніж на перший погляд.

- О душа моя,– ніжним голосам сказав вчитель, незводячи очей з жінки він спускався по сходам, і добавиви вже серйозним тоном, - шо ти хочеш?

- Ти знову нагрішив, ти справді відмовився від свого першочергового плану? – спитала жінка, намотуючи довгі волоси на палец, і дивлячись через вікно

Чоловік лише глибоко здихнув і сівши за першу парту почав також дивитися в вікно.

Минуло кілька хвилин тиші, які прирвали студенти, що направлялися в кабінет вчителя.

- Не могла б ти… - жінка до якої він звертався вже зникла, залишивши стілець що впирався о дошку. – хоть би попрощалася, ніяких манер, - пробубнів вчитель, і сів на свій стульчик.

Лекції пройшли дуже швидко для студентів і неймовірно повільно для вчителя. Під кінець дня він вже хотів спати, і сівши в свою машину, поїхав додому, по дорозі ледь не розбившись з навіженим мотоцеклистом. Заїхавши в гараж, він позапцем направивися до вхідної двері.

- Пахне дуже смачно, - з порогу сказав він, і прийнявся знімати свій верхній одяг.

Зайшовши на кухню весь спектр смаків потрапив до його носу в збільшеній кількості.

- Що готуєш? – запитав він підходячи до неї ззаду.

- Дивись, - вона вказала своєю рукою на сковорідку на плиті, запрошуючи його підняти кришку. – пару хвилин і все буде готово.

Він вирішив скоротати ці пару хвилин приводячи себе в порядок у ванні. Коли вчитель зайшов знову на кухню, тарілки з їжею вже стояли на столі. Він мовчки присів і прийнявся їсти.

- Так нащо ти приходила сьогодні? – повільно ріжучи стейк спитав він.

- Ти знову порушив закон, - вона перевела погляд з їжі на нього, і впилася холодним поглядом.

- Знаю, - тихо сказав він, і вздихнув. – а я думав що все таки вийде.

- В наступний раз готуєш ти, - вона різко змінила тему, і почала нарізати стейк.

Коли вони доїли, то відкинулись на спинку стульчика і чоловік спитав:

- Що на цей раз читаємо? Називай цифру від сотнідо трьохсотен

- Двадцять чотири. – вона посміхнулася.

- Да ти знущаєшся, я цю мову вже напевно й позабув, вибери щось інше!

- Двадцять чотири, - повторила вона, вже більш твердо.

Чоловік лише стиснув плечами й піднявся із-за столу.

- Двадцять чотири, двадцять чотири, з математикою біда, чи що?- бубнив він собі під ніс ображеним тоном.

Зайдучи в кімнату, чоловік направився до шафи посеред кімнати, і закривши всі шухлядки на ключ, почав двигати його на себе. За шафою виявилася не менший по розміру отвір. Звідти в кімнату повіяло крижане повітря, а також запах духмяних трав. Постоявши пару хвилин вглядуючись в темряву, він нарешті зробив крок туди і моментально зчез. Світло з кімнати наче не могло пробитися туди, і тому воно різко обривалося як тільки торкалося стін печери.

- Двадцять чотири… - чоловік повторював йдучи по тунелю в якому було зовсім нічого не видно.

Зовсім не зупиняючись, він впевнено йшов, крутячи головою то вліво то вправо, поки не зупинився і не зафіксував погляд на чомусь у темряві.

- Знайшов, - задоволено промовив він і простягнувши руку дістав настільки стару книгу, що здавалося наче вона сама розсипеться по піщинкам в любу мить.

Чоловік попрямував задоволеним кроком до виходу. Як тільки він вийшов, в печері поучвся шурхіт, і приклавши руку до камню, він відчув легеньку вібрацію, і посміхнувшись вийшов в кімнату.

- Хоть би капці надів, - сказала жінка, дивлячи на його чорні носки, які раніше були білими як сніг. – викінь їх.

- Зовсім забув, - він зайшов знов в печеру яка стала гудіти ще сильніше, й почав знімати носки.

Полишивши їх там він знову зайшов в кімнату і повернув шафу на місце. Весело наспівуючи собі марш німецької армії він попрямував до вітальні, і присів на один і тей же диван разом з жінкою. Камін приємно потріскував, і починав розгорятися все більше і більше. На столі стояв графин з глінтвейном, з якого йшов пар, а з ним також і приємний аромат.

- Я так бачу ти повністю підготувалася? – задоволено спитав він.

- На щастя ти не осліп поки був там.

Обережно поклавши книгу, він взяв кружку з напоєм.

- На скільки памятаю, це часи фараона, а отже тверезим я читати це не буду, - і сказавши це він вийняв фляжку із під сидіння дивану, і долив в напій. На що жінка лише скривилася.

- Тобі говорли що ти немаєш смаку?

Ці слова він проігнорував і випивши, взяв книгу у руки. Це скоріш була коробка, а ніж книга, бо була повністю із металу, із закліпками на боці. Відкинувши їх, в середині “коробки” лежала ціла купа пожовклих папірів, на яких були намальовано багато різних ієрогліфів.

- Мда… Тяжко буде. – вздихнув чоловік.

- Ти ж сам його знав колись, згадаєш, як і все інше. – зневажливо скзаала жінка.

- Згадаєш? – обурився він, - ми максимум доходили до четвертого століттянашої нашої ери, а тут ти пропонуєш згадати чотирнадцяте століття до нашої ери, знущаєшся чи що?!

- Не нуди, ти там прожив сорок років, щось то ти памятаєш, запнешся- допоможу. – вона закинула ноги на диван, і підклавши подушку під голову вляглася.

Чоловік лише похитав головою і прийнявся переглядати текст. Перебираючи пачки листів він постійно хмурився, а коли перевернув останній лист, то глибоко видохнувши відкинувся на диван.

- Точно не хочеш щось інше?

- Ні, - вона заплищила очі, і почала глибоко дихати.

- Не самі кращі часи були для мене. Ну що ж, почнемо, - він знову випив змішаний коктель, і взяв перший лист.

- Ішак Амалазій, тридцять вісім років, жив при царюванні Аменхотепа 3-го.

Жінка почала сміятися. Чоловік лише тяжко видознув, і принявся читати далі.

- Родився в бідній сімї, що була рабами фараона, в шість років померла мати, а через рік і батько. Я пішов на службу до фараона, і помер в бою з розбійником.

- Ось це і все? – здивовано спитала жінка, - а чи не забагато подробицей твого життя?

- Тоді я вважаав що життя тут не так важливе як там, - і він вказав пальцем догори.

- Але це все одно мало, невже не було нічого видатного?

- Може й було, але на це мені було всеодно, - і випивши напою продовжив, - а тепер інша частина життя.

Вона задоволено знову погрузилася в подушку.

- Прокинувся я серед лісу, але він був зовсім не тей яким я його памятаю, стовбури йогго були різних кольорів, синій, жовтий, білий, іноді були навіть кольори які я не бачив ніколи. На подив в лісі стояла тиша, і навіть я, котрий йшов як слон не міг її порушити нічим. Пробиваючись через незрозуміло обкручені зарослі, котрі були всіх кольорів радуги, я наткнувся на величезну каменюку, як я думав спочатку, але намагаючись її обійти зрозумів, що для каменю вона занадто довжелезна, а почувши дивне шипіння звідкись спереду, зрозумів що треба тікати, бо це була сама справжнісінька змія, або щось на неї дуже схоже. Обличчя її я не бачив, і добігши до краю уступу я зупинився, та на мить забув про те що намагається вбити мене. Переді мною відкрилася долина джунглів, рожеве сонце вже сідало за горизонт, і легкими променями офарбовувалаа весь ліс. Всю долину покривали дерева, переважно вони змішувались, але були і групки одного кольору. Хочь і минуло лише пара секунд, хижак сповільнив рух, оскільки побачив свою здобич, тобто мене. Я різко взглянув донизу, і помітив що там тече якась зелена слизь, віддалено нагадуючи воду. Помирати мені точно не хотілося так рано, і тому я вирішив випробувати долю, почекавши поки з’явиться хижак. На щастя, чи на первеликий жаль, камінь на уступі обломився, і я впав вниз рівно в тей момент, коли змія пригнула та захотіла мене піймати,але вдалося їй запнути лише повітря, протена долю секунди я побачив її досить чудний вигляд. З обох боків торчать рога майже як у оленів, і чи то мені здалося чи ні, невеличка сіда бородка під нижньою губою. В наступний момент я вже погрузився в бридку, вязку, зелену слизь, і почав не самовито бовтатись в ній аби випливти наверх. Повітря в моїх легенях ставало все менше, і я несамовито почав відштовхуватися від дна, аби наверх виплисти. Нічого із цього не привело до бажаного результату, і відкривши рота, вся слизь почала литися всередину мене. Неочікувано я не задохнувся, а слизь що лише пару хвилин назад була така бридка, тепер мені здавалася смачнішою за все що я коли небудь куштував. Вона сама спокійно підняла мене наверх, а потім викинула на берег.

На цьому чоловік замовк, і потянувся до графину, але він був пустий.

- Набери ще

- Це все що було

- Не бреши, ти завжди залишаєш про запас, я ж тебе знаю.

- Я тебе також, - її очі спалахнули загадковим вогнем, і кинувши погляд на стопку листів, вона з незадоволеним лицем повільно пішла за новою порцією.

Чоловік тим часом зачекав пару секунд, і піднявши наступний листок, пробігся по ньому очима та поклав в середину стопки перечитаної, так він зробив з ще двома, і відкинувши на спинку дивана полегшено видихнув.

Через пару хвилин жінка повернулася, з наповненим графином від якого йшов пар. Поставивши на його на підставку, вона знову лягла, закинувши руки за голову. Чоловік взявся за листок що наготовив, але вона спинила його:

- Тебе не вчили, що обманювати погано?

Він здивовано подивися на неї, роблячи вигляд що не розуміє про що вона говорить.

- Поверни. Листки. На. Місце. - і потім трохи пом‘якшв добавила, - я тебезанадто добре знаю, - і легко посміхнувшись вона закрила очі.

Чоловік тяжко вздихнув, і дістав три листка, що заховав перед цим. Максимально відтягуючи час їх прочитання він налив глінтвейну і виливши все з фляшки перемішав і випив одним ковтком.

- Коли мне викинуло на берег я відчував себе наче я до сих пір знаходжусь в тому слизі. Я хотів скинути одяг, але потів тільки зараз що його на мені й не було, а на заміну цього, все моє тіло було покрите брудкою, зеленою речовиною, що повільно стікала з мого тіла до ніг, а там вже лилась на землю. Пробуючи переставляти ноги, я відчував наче до них були прикріпленні дуже тяжке каміння, через яке я не пройдучи десяти кроків впав без тями. Проснувся я від того що по мені повзало щось дуже холодне. Відкривши очі, я побачив, що це та сама змія, що й раніше хотіла вбити мене на верху. На щастя, я не міг пошевелитися, так як слиз що було на мені, загусла, тому теперя зназовся в своєобразному коконі.

Чоловік запнувся і почав вглядуватися в написи.

- Що там? - поцаквиалася жіна е відкриваючи очей.

- Да ніяк розібрати не можу, що йде далі

Вона сіла, та взявши листок з його рук почала вглядуватися в нього. Поморщившись, жінка розслабилася та знову лягла й закрила очі.

- Не обманюй, ти знаеш що там написано, не дури мені голову. - і холодно добавила, - читай.

На це вчитель лише знову тяжко вздохнув та взяв листок.

- Коли змій зник з мого поля зору, я пролежав ще деякий час та став намагатися розбити кокон, щоб вибратися звідси, так як дихати ставало все тяжче. Те що не зміг зробии змій, зробив я. Рвучко повернувшись, кокон затріщав, та почав потеньку сипатися. Повернувшись ще раз я його повністю розбив, і вдихнув у повні груди повітря. Раптом з якоїсь сторони почувся шум та падаючі дерева. Я прийнявся тікати в протилежну сторону, в надії добратися до річки та препливсти її. В моєму полі зору я побачив журчащий потік, але це була не зелена брудка жидкість, а спрвжінісінька вода. Обернувши головою я раптом побачи як на мене дивиться змій з його бородкою та рогами на голові, і перечепившись через щось на моєму шляху, я впав. Спочатку я нічого не відчував, але в мить коли дерева навколо мне почали падати, різка біль пройняла мне, і поглянувши вниз, я побачив що на місці де були ноги залишилося лише два обрубки вище коліна, з яких витікала та сама зелена слизь. Не встиг я закричати як змій накинувся на мене та проковтнув моментально. В його внутрощах було бридко та слизько, це чимось нагадувало пребування в тому слизові, в який я впав раніше. Я намаагвся закричати чи то від відчаю чи від болі, але з горла видався лише хрип. Оболочка його органу почала стискати мене все сильніше й сильніше, до такої степені, що мені здалося, що я от-от лопну. Раптом до мене долинула якась невеличка частинка світла, і я почав рухатися в його сторону. Воно осліпило мене , а коли я прийшов до тями, то лежав вже на землі, в слизу, та без ніг. Оглянувшись навколо я побачив, що на мене здивовано дивляться незрозумілі свторіння, в яких є лише одне око, а шиї здавалося немає зовсім, та їх голова повністю приліплена до тіла. Мочки вушец сягали плеч, а голови були абсолютно лисі. Ці істоти дивилися на мене і здивовано кліпали своїми очима. Один із них стояв біля мене ближче за все, і взявши палку, тикнув в те, що залишилося від моїх ніг. Знову гостра біль поглинула моє тіло, і на цей раз я вже закричав так, що здавалося хотів відігратися за ті рази коли не зміг. Всі сапнулися в бік з зляканими очима, окрім одного з створінь, який мені здалося був тут щось по типу нймудрішого. Обвівши мене ще раз спокійним поглядом, він повернув головою до когось із натовпу, і звудти тут же вийшло два кремезних створіння. При цьому не сказавши і слова, вони взяли мне попід руки та піднявши, понесли в якусь лачугу. Як тільки вони зайшлив неї, то різко кинули мене до долу, я застонав, а ці створіння тим часом вже зникли. Трохи опанувавши біль, я за допомогою рук перевернувся з животна на спину. Та пдінявшись, вирішив оглянути все навколо. Всередині було пусто, окрім…

Тут чоловік замявся намгаюсяись щось прочитати. Через пару секунд він протянув листок жінці та спитав:

- Знаєш що це?

- Відкривши очі вона пробіглася по тексту очима та віддала листок назад.

- Лагран, це щось… - не встигла вона договорити як чоловік перебив її:

- Ліжко, згадав, дяку…

- В наступний раз згадуй сам, - роздратовано сказала жінка.

- Ти до сих пір така ж образлива як і…

Він не встиг договорити, бо та враз перемінилася в обличчі, і взглянуда на нього злющими очима.

- Тільки спробуй згадати, - тепер вона бона більше походила на розлючену вовчицю, але чоловік і далі дивився на неї спокійними очима.

- Більше не буду, - і взявши графин налив їй напою, - випий, розлабся, потім продовжимо.

Трохи заспокоївшись, вона випипла напій, і важко здохнувши повалилася на диван. Коли вона махнула рукою, він продовжив.

- Ледь як вилізши на ліжко, я на подив швидко заснув, бо біль в ногах не відчувався так сильно як раніше, більш схоже на легке поколювання. Проснувся я від того, що хтось пожбурив в мене камінням, відкривши очі, побачив на вході в палатку двох створінь, які по своєму зрісту не уступали іншим, але були скоріш за все дітьми, так як вони дуже сильно реготали, коли я з подивом поглянув на них. Раптом вони зігнулися, і вхопилися обома руками за свою голову і швидко вибігли з палатки. В середину зайшов наймудріший(так я його назвав, бо імені я недізнався). Сівши на край ліжка, він обмазав мої обрубки, і ті запекли наче їх зажарюють на багатті. Придавивши мне рукою, він спокійно дивився в мої очі, а коли я перестав дригатись від агонії, прийняв її. Жар в ногах залишився, і вони дивно почали пульсувати. Раптом голова різко заболіла, на що наймудріший відреагував наче я чимось його розчірував. Як виявилося, він хотів поспілкуватися зі мною, але мій розум не міг витримати його присутність. Покачавши головою, він дістав з під моєї голови мокру тряпку, і коли він зжав її в руках, та різко піднялась до гори, коли я доторкнувся до неї, вона була на відчуття як камінь. На мій здивований погляд, наймудріший пожав плечима, та почав малювати різні взерунки на шматочку піщаної підлоги. Спочатку він намалював людину, і вказав на себе, тоді обєднав руки декількох чоловічків, і обвів навколо себе руками. Намалювавши змію, він склав долоні і зробив вигляд що молиться. Отже змій був для них божеством. Наймудріший намалював ще одну людину і вказав на мене, почав відмальовувати її все далі і далі від інших. Коли він закінчив, і як тільки він кинув ганчірку на підлогу, вона зразу розмякла. Кивнувши, наймудріший встав та вийшов з палатки. Вирішивши розтягнути їх «гостеприїмність», я знову заснув, хоча обрубки до сих пір трохи пульсували. Як виявилося, дарма я залишився спати. Проснувся я від того, що навколо палатки хтось ходить важкими кроками. Піднявшись на руках, я обімлів, на місці де були обрубки, тепер ноги, щоправда не нормальні, а ті, які були у тих створінь що мне знайшли. Спробуючи встати на них, я відчув небувану легкість, здавалося тіло більше зовсім нічого не важило. З-за палатки я знову почув тяжу ходьбу. Вийшовши надвір, я помітив, що навколо нема ні однієї палатки крім моєї. А також що зараз ніч. В середині це не відчувалося, але все довкола було темно-фіолетове, а зірки світилися синім. Через пару секунд мої ноги почали пекти нестерпним полум‘ям, і впавши на землю я почав їх зжимати, і крутнувшись опинившись в палатці знову, біль потихеньку зникла. Спробувавши ще раз я лише підтвердив здогадку про те, що на вулиці ноги цих створінь згорають зсвередини. Раптом за палаткою я почув декілька голосів, прильнувши вухом до стінки, я спробував підслухати, але даремно, я так і не зрозумів про що вони говорять, адже їх розмова була схожа на перегукування за допомогою різних звуків.

- Алаомолитський. Вгадала?

- Ти звідки знаєш? - здивовано спитав чоловік.

- Порившись в бібліотеці Македонського і не таке знайдеш, - вона ледь посміхнулася

- Ти ж сама не хотіла згадувати минуле, передумала?

- Ти чудово знаєш про яке минуле я говорю, Ольстринг, - на останнє слово вона особливо надавила.

Чоловік знедоволено хмикнув, і прийнявся читати далі.

- В тей момент як стихли звуки, чиясь сильна рука схопила мене за горло, та витянула ззовні палатки, прорвавши її тряпчані стіни. Ноги знову почало пекти, і одним різким помахом руки, створіння ночі їх відсікло, і від цього я став кричати ще сильніше, але він заткнув рота своєю рукою яка воняла як…

- Твої носки.

- Не настільки, - і трохи помовчашви добавив, - я про руку.

Жіна лише похитала головою, а чоловік коротко перебіг очима останню сторінку тексту.

- Я скажу коротко, бо тоді я любив описувати всі свої муки детально. Це було створіння, ворог тих хто мене приютив. Вони вирішили познущатися наді мною, тому підвісили на палиці, та випустили кишки. Залили це все слиззю, і чекали поки заросте, і кожного вечора я кричав від того що це все неймовірно пекло.

- Що це за розповідь. - роздратувалася вона, - то так розповідав в деталях, а тепер вирішив їх викинути?

- А ти хочеш почути про те як вони живіт вспорювали мені, чи як кормили потім цимим органами?

- Було б цікаво

- Тебе не можливо виправити.

Вздохнувши вона спитала:

- Так як ти помер?

- Якби не перебивала- дізналася б.

- Не нуди.

- Схоже мої крики почув змій, і чи то ненароком, чи спеціально, розкусив мене навпіл, коли напав на цих створінь.

Жіна почала сміятися.

- Весела сцена напевно була, хотіла б я побачити це. Виявляється, навіть боги вміють косячити.

Вчитель лиш покачав головою, і прийнявся скаладати всі литки докупи в металеву коробку.

- Ти справді невиправима. Піду відесу назад.

- Ага, шуруй.

Взявши коробку під пахву, він підійшов до дверей підвалу, і відчинивши двері, зайшов в темноту, перед цим одягнувши капці. Повернувши відразу направо, чоловік поставив книгу на полку, і як тільки він хотів повернутися, застив. Прямо через одну книгу під назвою 102, стояла величезна книга, переплетена дуже товстою, і ржавою цепочкою, на якій було написано 1. По його сині пішлт мурашки, і прошиб холодний піт. Різко повернувши, він все ж таки зміг зробити пару кроків, і вийти з печери. Кинувши капці в темноту, чоловік похапцем закрив двері а також додатково на замок, хоча розумів, що це не має сенсу. Раптом його плеча приторкнулася жінка, і він різко крутонувся.

- Ти побачив її. - погляд був холодний,- знаєш, рано чи пізно тобі доведеться прочитати її. Навіть я до сих пір памятаю дещо з неї.

- Сподіваюсь це буде не скоро, а ще краще якщо вона розсипеться до того часу в прах.

Жінка лише знизила плечима, та повернулася до вітальні.

«Вона права, колись я повиненн її прояитати», подумав чоловік, і тяжким поглядом оглянув вхідну кімнату. «Колись»…

Кінець першого епізоду