🏖️Курортний щоденник⛱️

2 листопада.

Чарівні дні у Львові. Армія і війна десь далеко. Зараз є поруч Наталя — моя жінка. Прогулянки, екскурсії (підземелля Львова — попсові, але є що глянути), ресторанчики, гарна погода. Це все таке нетривке, я знаю це, бо повітряні тривоги ніхто не відміняв, але воно є. А мрак 59 ОСБ десь далеко і нагадує про себе лише дзвінками від ТВО комвзвода, шо „нєкрасіво уєзжать“ так надовго. Але мені всеодно - я поза зоною 59 ОСБ. ;)

***

Чи давно були ви у Львові — батьківщині усіх без виключення підвалів і нашого в тому разі?

Місто таки насичено містикою, якої я не відчував раніше. Ні двадцять років тому, як вперше побував тут, ні десять чи п'ять років тому. Бо все по роботі та по роботі. Хоча і сиджував у тих кнайпах, що в тілівізарах бачив, і ходив по тим музеям, і на Личаківському цвинтарі бував. Але це все було якось похапцем, нашвидку тощо. Без занурення в атмосферу, як то хіпстери кажуть. Нинішня ж мандрівка є особливою: ніхто мене тут не бачить, бо мене тут і немає, ніхто і не чує, бо я тільки вмію трохи писати, а говорити ще ненавчений, і мене ж взагалі не існує в цьому просторі-часі, але...

... але десь я та є. Можливо геть випадково потрапив на пару світлин туристів з далекої Японії, яких занесло бозна яким вітром з Польщі чи Туреччини, де вони торгували японський крам та японську каву за турецькі ласощі та турецькі спеції. Може я купував десь перепічку та необережно залишив відбитки на 12-гривневих монетках, які продавці дбайливо жбурнули до банки геть дивних монеток, сприйнявши їх за іноземні, і які згодом понесуть знайомим нумизматам торгувати як рідкісну цінність. Може досі десь після мене у підвалах під будинками довкола площі Ринок блукає мій подих, на який полюють місцеві підземні примари та духи, бо істоти з підвалів кожна хвалять свій підвал і не полюбляють конкуренції. Може це і не так, але десь я та й був…

***

Личаківський цвинтар.

Цвинтар кардинально змінився за останні 20 років, з моменту як я був тут востаннє і пам'ятаю лише ліс загалом з розбитими доріжками між відомими могилами. Там навели лад. Видно всю територію, вирубали зарості, привели до ладу алеї. Створили декілька меморіалів, головні з яких меморіал УГА, меморіал польським курсантам, меморіал репресованим українцям і сучасний цвинтар загиблих в російсько-українській війні, що триває від 2014 року.

Враження і роздуми від цвинтаря.

Діти мають ходити на могили. На великі цвинтарі і на маленькі цвинтарі. На величезні меморіальні комплекси і маленькі сільські кладовища. Діти мають знати історію країни, і хто цю країну захищає, славить, творить її культуру. Діти мають знати свій рід якомога глибше, на сто-двісті-триста років тому, щоб розуміти, хто підтримував тих людей, похованих під великими мармуровими плитами на старовинних цвинтарях, які творили історію для тих, хто лежить нині на простих сільських кладовищах.

Дорослі мають доглядати і берегти цвинтарі. Цвинтар — це пам'ять. Це шматки історії, які не так просто вигризти чи знищити. Їх — не заборониш. Їх неможливо заперечити чи назвати вигаданими. Бо їх вміст — це незаперечний факт, бо кістки — це завжди факт існування, підтвердження життя, яке було сповнено подій, мрій, звершень і сподівань, радості та болю, кохання чи розчарувань, поразок та перемог, про які треба розповідати дітям, які мусять ходити на цвинтарі.

Вчителі мають знати все про могили. Про кожен надгробок, про кожен склеп, про кожну мармурову плиту чи каплицю, про кожен камінь зі стертими літерами і кожен мальтійський хрест, що височать над кістками співвітчизників. Щоб розповісти про них дітям, яких батьки приведуть на могили і разом будуть дивуватися історіям про цих людей. Щоб розповісти про них дорослим, які прийдуть доглядати ці камені, садити квіти, ставити лампадки, щоб не забували, хто були ті люди, і пам'ятали хто є живі, чиїми нащадками є.

Щоб не соромити ці кістки. Щоб предки не стидалися дивитися на нас з небес. Щоб з-під землі не чули ми проклять на наші голови за нашу ж недолугість, і щоб живі "не позичали в сірка очі" від докорів мертвих, бурмочачи щось незрозуміле, белькочучи невиразні виправдання накшталт "та ми ж не знали" .

Насправді ж, все ми знаємо і розуміємо, і кожен знає і розуміє. Але просто лінується сходити на могили, лінується навчитися і сам, і навчити дітей. І вчителів ми не шануємо, бо можуть нам розповісти щось неприємне і страшне, наприклад, про те які ми ниці, боягузливі, невпевнені і сірі на тлі людей, які жили колись. Від них, напевно і кісток уже немає, але є камінь чи хрест, і ще лишається щось невидиме, легке і неосяжне одночасно - історія життя, якій ми тихо заздримо, бо хтось та й зміг...

Не варто боятися - ми теж зуміємо. І навчимо дітей. Для того й треба ходити на могили із дітьми.

Львів, 1-5 листопада 2022

***

Люди в місті дійсно радіють

Скаженому для листопада теплу.

Поглинають тонами каву,

Збирають на ЗСУ.

Говорять про ту війну,

Співають пісень і гімн на кожнім куту.

У Гарнізонному храмі відспівують,

На Личакові щодня ховають

Героїв під останній салют.

Люди плетуть маскувальні сітки

І роблять з жестянок свічки.

Дівчата на вулицях продають

Синьо-жовті стрічки.

Люди ходять із ранку у вишиванках,

Бажають смерті усім окупантам,

Військовим квартири здають,

Які приїздять до дружин,

Які чекають в відпустки їх тут.

Люди ходять у справах весь день,

А ввечері відпочивать,

Приводять до ладу нерви,

Слухають новини та вій сирени,

Купляють у магазинах крупи й консерви.

Заготовлюють дрова, ковдри,

Паливо, воду бо перебої зі світлом

Можуть бути, бо вже ставались надовго.

Але то не лякає.

Загалом готуються зимувати.

Попри все планують зірвати

Плани підступні нас заморозити,

Бо ще мають плани попити кави,

Продати іншим кави,

Зігріти всіх кавою в планах,

Провести кам'яними підвалами,

Вчергове довкола Ратуші

Потоптати бруківку,

Підняти на мальовничі дахи,

Нагодувати, одягнути у вишиванки,

Навантажити сувенірами

І додому відправити, але вже щасливими

Мільони два-три туристів,

Що повернуться сюди навесні,

А як Бог дасть, то може і на Різдво.

Так собі люди у Львові планують,

Живуть і радіють

Аномальному для листопада теплу. ;)

5-6 листопада.

Дико вертатися в усі ці вибухи, смерті.

Хлопці кажуть в батальйоні знову втрати. Немає Грача — загинув. В ротах втрати… Хто в окопах, хто на зачистці, кажуть вийшли на кулемети, без нічого… Тому, наче як під Київ їдемо днями на перепідготовку і доукомплектацію. За ці 10 днів багато чого сталося тут.